Скрижалі. Як Черниш і Коньков Банникова знімали

За три з половиною місяці, які минули між товариськими матчами збірної України з командами Туреччини і Литви, вітчизняний футбол пережив кілька потужних потрясінь.

Усе розпочалося з того, що 8 травня 1996 року на нараді представників футбольних клубів вищої, першої та другої ліг в Україні була створена Професіональна футбольна ліга (ПФЛ) – нове об’єднання, яке було готове взяти на себе повноваження з проведення внутрішніх змагань.

Про необхідність створення такої структури говорили давно – федерація з її інертністю, заскорузлістю, неспроможністю керувати футбольними справами в дусі часу, а то й подекуди з кричущою безвідповідальністю, явно не могла впоратися із завданням становлення українського професіонального футболу. Як приклад, наводилися ліги провідних футбольних країн, насамперед – Англії, де в стислі терміни вдалося поставити справу на високі змагальну та фінансову основи.

Але справу з мертвої точки вдалося зрушити. Ще в березні на засіданні виконкому федерації голова Ради президентів клубів і водночас президент київського «Динамо» Григорій Суркіс оприлюднив статутні документи, згідно з якими збиралася функціонувати нова структура. Документи були запропоновані для обговорення і подальшого затвердження.

Однак не все в цих пропозиціях було сприйняте керівництвом ФФУ – деякі пункти викликали у федерації сумніви стосовно їхньої відповідності не лише Статуту самої ФФУ, а й нормативним вимогам ФІФА та УЄФА.

І якщо перша особа громадської організації – Віктор Банников, а також його заступник Біденко, виявили готовність до співробітництва з ПФЛ за умови, що ліга дещо зменшить свої апетити стосовно повноважень, то генеральний секретар ФФУ Микола Черниш і голова комітету з проведення змагань Анатолій Коньков були категорично проти.

Назрів конфлікт. Причому такий, що не обійшлося без відкритого протистояння. Колишній комсомольський активіст Черниш настільки увійшов у раж, що в обхід Банникова на пару з Коньковим організував позачерговий, як би зараз сказали, фейковий конгрес ФФУ, розіславши листи усім колективним членам з інформацією про його проведення.

Банникову зі свого боку довелося видати наказ про нелегітимність дій Черниша і Конькова. Іншим наказом він усунув обох від посад. У приміщенні федерації був оголошений надзвичайний стан у зв'язку з підвищеною пожежною небезпекою. У такий спосіб було вирішено на тиждень заховатися від сторонніх очей.

Однак це не зупинило змовників, свій конгрес вони провели в одній з аудиторій розташованого поруч Інституту іноземних мов. І в свою чергу відлучили від керівництва федерацією самого Банникова. При цьому з'ясувалося, що ФФУ досі не пройшла державну реєстрацію.

Отже, стало зрозуміло, що без зовнішнього втручання цей вузол не розрубати. Ініціативу узяв на себе міністр у справах молоді і спорту, олімпійський чемпіон і, до слова, колишній начальник Черниша по комсомолу, Валерій Борзов.

27 червня під його наглядом відбувся легітимний Конгрес ФФУ, на якому було внесено поправки до статуту організації, заслухано доповідь попереднього керівництва, а також був обраний новий президент.

Очільником української футбольної федерації несподівано для всіх став міністр Кабінету міністрів України Валерій Пустовойтенко, чию кандидатуру було внесено у список претендентів на посаду в останній момент.

Навіть Григорій Суркіс, котрий від імені ПФЛ попервах висував Банникова, щоб той продовжив обіймати посаду президента ФФУ, визнав, що особа Пустовойтенка з усіх точок зору є більш переконливою.

Таким чином, до домашнього спарингу з Литвою, який виник у середині серпня, національна збірна під керівництвом Йожефа Сабо готувалася вже за нового начальства.

Влітку наказав довго жити й столичний «Борисфен», який наробив багато галасу у вищій лізі. Перейшовши під крило Міністерства оборони, клуб зрештою став жертвою інтриг людей у погонах та їхніх поплічників. Президент Дмитро Злобенко був відлучений від посади, а «Борисфен» перетворився на ЦСКА.

На роздоріжжі опинилися всі його футболісти, зокрема й ті, що перебралися до столиці з «Дніпра». А це не будь-хто, а кандидати до збірної Полунін, Євтушок, Нагорняк, Скрипник, Мізін і Паляниця, котрі під керівництвом німця Бернда Штанге навіть встигли побувати на тренувальному зборі в Австрії. Довелося повертатися до «Дніпра».

Динамівцем став капітан «Борисфена» Волосянко. Також до табору чемпіона перебрався Кардаш з «Чорноморця», а у зворотньому напрямку вирушив Леженцев. Легіонерами стали Жабченко та Орбу, які поповнили «Ротор». А от у Суслова й Лужного з ангажементом у закордонні клуби поки не склалося.
Досвідчений наставник прибалтійців Беньямінас Зелькявічюс переважно привіз до української столиці молодь і поплатився. Не допоміг і той факт, що ворота гостей захищав тертий 31-річний Вальдас Мартінкенас – колишній голкіпер київського «Динамо».

У підсумку Мартінкенасу на НСК «Олімпійський» (саме так тепер став називатися Республіканський стадіон) довелося аж п'ять разів виловлювати м'яч із сітки власних воріт. А могло бути вдвічі більше. Один тільки Леоненко не реалізував сім (!) гольових моментів. При тому, що двічі забив.

Збірна України, відчувши, що суперник не надто готовий до гри, розпочала її надто вальяжно, без потрібної концентрації. І поплатилася, першою пропустивши гол. Гвільдіс після позиційної помилки Беженара щільним ударом з розвороту змусив капітулювати Суслова.

Утім, незабаром усе стало на свої місця. Три голи у ворота Мартінкенаса синьо-жовті забили після флангових атак, у яких непогано почувався дебютант Лучкевич із запорізького «Металурга». А з виходом на поле Косовського запрацював і лівий край атаки.

Однак не пішла гра у Калитвинцева, грішив неточністю Кривенцов, тому в середині поля, та й в обороні, час від часу виникали проріхи. Подерісу зрештою вдалося пробити Близнюка, котрий замінив Суслова. До слова, крім Лучкевича і Близнюка, які в цьому матчі дебютували в складі збірної, свої перші матчі за національну команду провели також Дмитрулін і Волосянко.

Вперше нашим футболістам підкорилися два дублі в одній зустрічі, причому для Леоненка це був другий дуплет у складі головної команди. Наприкінці поєдинку двома голами відзначився й Максимов. І лише вдруге в історії наша збірна відсвяткувала перемогу з великим рахунком.

«Незважаючи на суттєву перевагу, надто тішитися не варто, – застеріг після матчу помічник Сабо Леонід Буряк. – У грі збірної ще чимало прогалин. Але є й зрушення на краще. У порівнянні з минулим роком команда додала в атаці, почала створювати більше гольових моментів. Напередодні старту кваліфікації чемпіонату світу це вселяє надії».

Матч №29
УКРАЇНА – ЛИТВА – 5:2
13.08.1996. Київ. НСК «Олімпійський». 21 градус. 3 500 глядачів. Товариський матч.
Арбітр – Л.Гадоші (Словаччина).
Україна: Суслов (Близнюк, 68), Парфенов, Скрипник (Дмитрулін, 68), Леженцев (Волосянко, 77), Беженар, Кривенцов (Михайленко, 46), Лучкевич, Калитвинцев (к) (Косовский, 60), Кардаш (Максимов, 46), Леоненко, Гусейнов (Ребров, 60).
Тренер – Й.Сабо.
Голи: 0:1 Гвільдіс (26), 1:1 Леоненко (45), 2:1 Скрипник (62), 3:1 Леоненко (66), 3:2 Подеріс (78), 4:2 Максимов (80), 5:2 Максимов (83).
Попереджений: Мікнявічюс.