Скрижалі. Гра закінчилася на... 17-й хвилині

Кожен одержав можливість запропонувати тих виконавців як з очолюваних ними колективів, так і з будь-яких інших, котрі, на його погляд, мають перспективу захищати кольори національного прапору не лише в поточному відбірному ціклі, а й у майбутньому.

У відомстві Віктора Банникова вирішили зазирнути в завтрашній день, оскільки день сьогоднішній нічого втішного вже не обіцяв. Так, принаймні, гадалося.

Київське «Динамо» на засіданні представляв Микола Павлов. Ще взимку слідом за своїми дніпровськими вихованцями (Беженар, Максимов, Похлєбаєв, Коновалов) він перебрався до столиці, уродженцем якої є. Утім, чому слідом, а не разом з ними, як певний час стверджували тоді ще в Дніпропетровську?

Як з'ясувалося, контракти з «Дніпром» у цієї четвірки закінчилися 15 жовтня минулого року, хоча у клубі продовжували вважати їх дійсними. З цієї причини голова обласної федерації, а за сумісництвом тодішній голова правління Приватбанку Сергій Тигіпко висунув вимогу визнати перехід незаконним. Однак відсутність у футболістів трудових угод перевернула ситуацію.

«Ми ще півроку тому запрошували Павлова до себе, але тоді він не міг залишити «Дніпро», бо відчував відповідальність за долю коллективу, – пояснив тоді президент київського «Динамо» Григорій Суркіс. – Тепер же, коли фінансові негаразди не дозволяють дніпропетровцям утримувати у себе гравців пристойного рівня, Павлов відгукнувся на нашу пропозицію».

Фінансові негаразди у «Дніпра» виникли у зв'язку з конверсією на Південмаші, а Приватбанк самотужки потягнути клуб не зміг. «Де таке бачено – заробітні плати у гравців команди, яка претендує на найвищі місця у першості країни, ледь не найнижчі в лізі. Не здивуюся, якщо хлопці розбіжаться», – заздалегідь забив на сполох Павлов.

У підсумку Михайленка, на якого полювали російські гінці, довелося знімати ледь не з трапу літака, щоб він не опинився за поребриком. Контракт з московским «Динамо» був майже на руках у Максимова. На інших дніпрян зарилися «Спартак», «Торпедо», волгоградський «Ротор». І лише запрошення з Києва залишило їх в українському футболі.

Микола Павлов серед семи інших кандидатів, коли несподівано подав у відставку Сабо, взимку став одним з претендентів на посаду головного тренера київського «Динамо». Перевагу тоді було віддано Онищенку, а Павлов призначений начальником команди. Однак в Онищенка не склалося. Гра «Динамо», в якому, як висловився Григорій Суркіс, були зібрані вершки українського футболу, ледве не довела його, за власним визнанням, до передінфарктного стану, і до третього чемпіонського титулу столичний клуб вів уже колишній дніпрянин.

Динамівці превалювали в списку 27-ми кандидатів, відібраних тренерською радою на так звану перспективу. В чому полягала перспектива, сказати важко, оскільки нових облич у списку було – раз, два та й кінець. Воротар Ногін із запорізького «Торпедо», захисники Головко із «Таврії» і Руснак із «Зірки», півзахисник Надуда з вінницької «Ниви», який, як здалося, випадково на деякий час опинився в московському «Спартаку».

Водночас не знайшлося в ньому місця в недалекому майбутньому багаторічному воротарю національної команди Шовковському, був відсутній Леоненко – один з кращих футболістів країни того періоду. А Букеля і Хомина власноруч викреслив Коньков, заявивши, що його не влаштовує рівень їхньої готовності і майстерності.

«Динамо» в підсумку було представлене десятьма виконавцями, але з колишніх дніпрян до кола кандидатів потрапили лише Максимов і Коновалов. П'ять гравців делегував «Чорноморець», три «Дніпро» (Дірявка, Скрипник, Паляниця), два «Шахтар». Знову згадали про Мартинова із «Зірки». А закордонний легіон, окрім Надуди, представляв ще один спартаківець – Нагорняк.

Одне слово, було зрозуміло, що спроба допомогти Конькову у формуванні збірної – чергова профанація з боку федерації, яка не відображала ні реалій поточного моменту, ні тим більше перспектив національної команди. А з тих новачків, котрі потрапили в поле зору головного тренера, міцно і надовго під синьо-жовтим прапором прописався тільки Головко – невдовзі провідний центральний захисник «Динамо».

Не вразила й гра команди в Таллінні – млява, нудна, безініціативна. Балтійці й самі діяли обережно, зрідка переходили середину поля, зустрічали суперника жорстко, а інколи й відверто грубо. І наші особливо не напружувалися. Подовгу розігрували м’яч на своїй половині, не вкладаючи в маршрути передач навіть натяку на думку. Особливо після перерви, коли близкість перемоги не передбачала докладання будь-яких зусиль.

Другий тайм взагалі залишив гнітюче враження футболу низького гатунку. Естонці без вагань відбивалися, намагаючись якомога далі відсунути м'яч від володінь свого голкіпера Марта Поома з англійського «Портсмута». Це й тому моментів біля його воріт була мізерна кількість. Запам’яталися хіба що удари Гусейнова і Коновалова.

А єдиний у зустрічі гол було забито ще до перерви – гол доволі курйозний. Жабченко довгим пасом майже через півполя вивів на ударну позицію Нагорняка, однак форварду, як слід, прикластися до м’яча не вдалося – той звалився з ноги і чудернацьки пострибав убік. Добре, що паралельним курсом набігав Гусейнов, котрий коліном і заніс снаряд у ворота.

Йшла 17-а хвилина гри, але сама гра на цьому, по суті, й закінчилася.

ЕСТОНІЯ – УКРАЇНА – 0:1
26.04.1995. Таллінн. Стадіон «Калев». Ясно. 16 градусов. 3 000 глядачів.
Відбірний матч Євро-1996.
Арбітр – Т.Холлунн (Норвегія).
Україна: Суслов, Лужний (к), Дірявка, Головко, Шматоваленко, Орбу, Жабченко, Максимов, Надуда (Євтушок, 65), Нагорняк (Коновалов, 46), Гусейнов. 
Тренер – А.Коньков.
Гол: 0:1 Гусейнов (17).
Попереджені: Р.Калласте – Надуда, Коновалов.