Скрижалі. Амбіції та емоції Базилевича

У стартовому поєдинку групового турніру Ліги чемпіонів київські динамівці 14 вересня 1994 року мали зустрітися з московським «Спартаком» – суперником принциповим ще з союзних часів, а тепер і поготів. За поребриком не переставали гадати, хто сильніший – кит чи слон. Майбутній поєдинок і мав дати відповідь на це запитання.

Зрозуміло, що наставник біло-синіх Йожеф Сабо хотів якнайкраще підготувати своїх підопічних до з'ясування стосунків із московитами. Тим більше, що ніхто не скасовував матчів внутрішнього календаря, яких у динамівців у першій половині вересня значилося два – обидва в першості країни.

Але головного тренера збірної України Олега Базилевича це схоже мало хвилювало. Він вимагає від керівництва київського клубу, щоб той відпустив на 10-денний збір національної команди в Болгарію всіх тих гравців, яких він назве. Йшлося про десять виконавців, у тому числі й про Михайленка, який влітку залишив «Дніпро» і перебрався до столиці.

Свою вимогу Базилевич аргументував тим, що інтереси збірної, яка має дебютувати в офіційних змаганнях під егідою УЄФА, мають бути понад усе. І без того заводний Сабо розійшовся не на жарт. Адже закон був на його боці – згідно з тодішніми розпорядженнями, клуб мав відпустити футболіста до збірної не пізніше ніж за п'ять діб до майбутнього матчу.

Між обома пробігла чорна кішка. Сабо категорично стояв на своєму, футболістів не відпускав, а Базилевич тиснув на якісь найвищі інтереси. У результаті справа дійшла до того, що він геть-чисто відмовився від гравців «Динамо». Винятком став лише екс-львів'янин Гусін, який поки що не потрапляв до основного складу та представляв другу динамівську команду.

25 серпня разом із 17-ма іншими кандидатами Гусін і вирушив до підніжжя Родопських гір, де на одній із спортивних баз розбили свій табір синьо-жовті. Через дві доби, після спарингу з еміратськими арабами в Грассау, до партнерів приєдналося ще шестеро – дніпряни Беженар, Коновалов та Фінкель, одесити Телесненко та Сак (він повернувся до «Чорноморця»), а також донеччанин Попов. А наступного дня їх поменшало.

Напередодні ввечері Беженар, Телесненко та Суслов вирішили «зметикувати на трьох». Та так зметикували, що коли потрапили на очі Базилевичу, ледве трималися на ногах. Тут же було ухвалено рішення відправити їх додому. Загалом збір, за словами головного тренера, пройшов плідно, на тлі дворазових тренувань було проведено контрольний матч із софійською «Славією», який увінчався перемогою (2:1).

До Києва команда повернулася 6 вересня – за добу до поєдинку із литовцями. Тут до неї, як і обіцяв, приєднався Протасов із японської «Гамби Осаки». Проте Базилевича щось турбувало. У терміновому порядку він захотів отримати захисника Геращенка з волгоградського «Ротору», але президент волжан Горюнов відмовив. Не менш терміново з «Борисфена» був викликаний воротар Єгошкін.

Знадобилися раптом і динамівці. Щонайменше троє з них – Ковалець, Михайленко та Леоненко. Але вранці Олег Петрович знову передумав. Потім знову вирішив, що без Ковальця не обійтись. І визначив його у статус… запасного.

За всією цією метушнею без жодної уваги залишилися спроби Михайличенка з «Рейнджерс» та Кузнецова, який на той час захищав кольори «Маккабі» з Хайфи, запропонувати свої послуги. Додзвонитися до федерації їм так і не вдалося, абонент не відповідав.

У підсумку на поле вийшли четверо абсолютних дебютантів, ще один (Нагорняк) приєднався до них у другому таймі. І це після того, як за півтора роки своєї діяльності біля керма головної команди країни Базилевич переглянув понад п'ять десятків кандидатів. Як результат, фіаско – 0:2. І всі старання пішли нанівець.

За маловиразної гри, у присутності всього 20 тисяч глядачів синьо-жовті на столичному Республіканському стадіоні отримали принизливий ляпас. Жодного порозуміння, повна відсутність тактичної концепції, жодного гольового моменту біля воріт гостей. І приголомшливий свист уболівальників після фінального свистка.



Адже не можна сказати, що литовці в чомусь перевершували нашу команду. Діяли повільно, намагалися контролювати м'яч, дбали про надійність тилів. Але коли переконалися, що суперник не той, за якого себе видавав (менше, ніж за півтора року до цього збірна України здолала команду Альгімантаса Любінскаса у Вільнюсі – 2:1), наважилися, пішли вперед і двічі його покарали.

При цьому й збірна Литви була не тією, що у травні 1993-го. У її складі на поле вийшли вісім нових виконавців, ще двоє – на заміну. І хоч усіх легіонерів Любінскасу скликати не вдалося, вистачило й одного – 30-річного півзахисника Іванаускаса із «Гамбурга». У середині другого тайму він змусив помилитися Євтушка і відкрив рахунок. А за кілька хвилин асистував Скарбалюсу.

Базилевич після матчу був сам не свій. Він визнав, що був занадто схильним до емоцій, що його амбіції взяли гору над інтересами справи, що припустився багатьох помилок у роботі зі збірною. І пообіцяв виправитись.

Причому вже найближчим часом – у товариських поєдинках із командою Південної Кореї, яку тренував Анатолій Бишовець, і на запрошення якого вже наступного дня після ляпасу від литовців на схід Азії вирушали синьо-жовті. Проте відвідати Країну ранкової свіжості Олегу Петровичу не судилося…

УКРАЇНА – ЛИТВА – 0:2
07.09.1994. Київ. Республіканський стадіон. 22 градуси. 20 тисяч глядачів. Відбірний матч Євро-1996.
Арбітр – Б.Карлссон (Швеція).
Україна: Тяпушкін, Скрипник, Сак (Ковалець, 10), Євтушок, Попов, Петров (к), Похлебаєв (Нагорняк, 58), Максимов, Фінкель, Протасов, Коновалов.
Тренер – О.Базилевич.
Голи: 0:1 Іванаускас (59), 0:2 Скарбалюс (61).