Скрижалі. Сабо звільнили і… знову призначили

…Ще напередодні матчу у відповідь з хорватами Йожеф Сабо нагадав, що контракт з федерацією у нього закінчується 31 грудня 1997 року.

«Після завершення відбірного циклу я звітуватиму перед виконкомом за свою роботу. Та незалежно від того, потрапимо ми на чемпіонат світу чи ні, я вважаю, що біля керма збірної повинен стати Валерій Лобановський. Ми не маємо права не скористатися його унікальним досвідом і тренерським хистом», – пояснив Сабо свою позицію.

Проте на грудневому засіданні Виконкому ФФУ про призначення Лобановського мова не велася. Заслухали Сабо, похвалили його за прогрес у грі команди, дорікнули за допущені помилки і разом з віце-президентом федерації Віктором Банниковим делегували на жеребкування Євро-2000, яке відбулося 18 січня у бельгійському Генті.

Україну було посіяно у третій кошик, і перш ніж славетний летючий голландець Йохан Кройф обрав їй у суперники Росію і Францію, вже знала, що також доведеться зустрітися з командами Вірменії й Ісландії. А доповнила склад 4-ї кваліфікаційної групи скромна Андорра.

Групу відразу назвали однією з найскладніших. «Усі чомусь вважають, що у ній лише три сильні команди. А Вірменія? Я б не став її скидати з рахунків. Ми вже зустрічалися з кавказцями і знаємо їхні справжні можливості. Французів треба добре вивчити під час чемпіонату світу, де вони викладатимуться без останку. А довкола матчів з Росією може виникнути ажіотаж з політичним присмаком», – прокоментував вибір жереба Йожеф Сабо.

Разом з тим Сабо зізнався, що нового контракту з федерацією він не має, хоча на часі вже визначитися. А оскільки Лобановський продовжував тримати паузу, зявив: «Якщо ми зійдемося з основних питань, то я готовий очолювати національну збірну і надалі».

Які питання Сабо вважав основними, він не уточнив.

Між тим продовжував: «Ми маємо перспективну і водночас солідну, сильну команду, яка прогресує від матчу до матчу. І якщо збережемо тенденції, які превалювали у попередньому циклі, то наші шанси на успіх у прийдешній кваліфікації будуть дійсно високими».

Чи то Сабо занадто розговорився, чи з ним не зійшлися з якогось іншого питання, але з федерації надійшов сигнал – Йожеф Йожефович не є більше головним тренером збірної, а його присутність на жеребкуванні у Генті – суто особиста ініціатива Сабо.

Ось тобі й на! І можливості суперників оцінив, і потенціал своєї команди розкрив, і бажання працювати далі окреслив, а тут такий поворот…
ФФУ тим часом вивчала кандидатури на заміщення вакантної посади, які були названі членами тренерської ради. Серед 13-ти фігурантів найчастіше стрічалися прізвища Лобановського, Мунтяна і… Сабо. Призначення мало відбутися 31 січня, але не відбулося. Валерія Васильовича продовжували мучити сумніви.

І лише 13 лютого на нараді вищого керівництва ФФУ під орудою її президента Пустовойтенка було прийнято рішення призначити Валерія Лобановського головним тренером національної збірної України. А заразом і головним тренером молодіжної та юнацьких збірних. При цьому у кожній з них були свої керманичі. Сабо, приміром, залишився у головній команді, проте став старшим тренером.

Тобто, Метр, як і раніше, залишався куратором при федерації, але з більш широкими функціями і повноваженнями.

«Головний буде визначати стратегічні напрямки у нашій роботі, – намагався пояснити, як він розуміє становище, у якому опинився, сам Йожеф Сабо. – А старший тренер отримуватиме ці напрямки, безпосередньо втілюватиме поставлену задачу у життя і, зрозуміло, нестиме відповідальність за результат. При цьому право вибору помічників надано мені. І мене цілковито влаштовують Веремєєв та Буряк, з якими я і продовжуватиму роботу».

Таким чином у Париж на узгодження календаря 16 лютого у компанії з віце-президентами Банниковим і Лашкулом Сабо відправився вже цілком легітимно.
Перемовини йшли дуже важко, тривали дев'ять годин і ледь не були зірвані. Постаралися сусіди з-за поребрика, які намагалися виторгувати собі найбільш сприятливий розклад. Зокрема, обидва матчі з Україною вони прагнули зіграти вже найближчим літом.

«Молодці французи, вони зробили все можливе, аби уникнути сліпого жеребкування, – нахвалював Сабо організаторів зустрічі. – А то все йшло до нього, тому что росіяни ніяк не хотіли йти на компроміс. Нам, приміром, зовсім не з руки було грати з ними влітку, коли сезон тільки розпочинається, а у них у самому розпалі».

Щоправда, розпочинати все одно довелося домашнім поєдинком з імперським сусідом, який було призначено на 5 вересня. До цієї дати у планах синьо-жовтих значилося лише два спаринги – з Польщею (15 липня) і Грузією (19 серпня).

«Ми вже програємо Росії, – заявив Лобановський. – Тому що у нас заплановано два товариські матчі, а у суперника – цілих дев'ять. До того ж має значення статус опонентів. Росіяни, приміром, поміряються силами з Францією. У нас можливостей проводити контрольні зустрічі такого рівня немає».

Утім, чому немає? Саме така можливість і трапилася 14 травня, коли у гості до себе українців запросила Аргентина – чим не статусний суперник? І навіть готова була взяти на себе транспортні витрати, оплатити харчування, проживання, а у якості бонусу перерахувати ФФУ 50 тисяч доларів.

Наші задумалися.

Лобановський пропонував летіти, грати з дворазовими чемпіонами світу, проте участь у цьому поєдинку динамівців не гарантував. Сабо ж без представників найсильнішого клубу країни пхатися за тридев'ять земель не наважився. Тим паче, що аргентинці наполягали, щоб суперник був в оптимальному складі. Пауза затяглася.

У підсумку запрошення було переадресоване боснійцям, ті довго не вагалися і зрештою у Кордові погоріли (0:5). А якби на їхньому місці опинилися ми?..

Між тим ще наприкінці квітня на засіданні Виконкому ФФУ було прийнято рішення про створення у структурі федерації Комітету по роботі із збірними командами країни, який очолив давній соратник Лобановського і колишній керманич синьо-жовтих Олег Базилевич.

До складу комітету увійшли сам Лобановський, Сабо, Веремєєв, Буряк, а також Віктор Колотов (старший тренер молодіжки) та Валентин Луценко і Анатолій Бузник (наставники юнацьких команд).

Базилевич, враховуючи тривалу бездіяльність головної команди, запропонував організувати для збірної два тренувальні збори, які невдовзі і відбулися у Києві й Одесі. Причому викликані на них були футболісти з периферії – жодного динамівця. На жаль, різниця у рівні готовності перших навіть у заочному порівнянні з другими виявилася разючою.

Так звана збірна некиян, приміром, у тестовому матчі за всіма статтями поступилася молодіжній команді Колотова (0:2).

«Гадаю, більшість футболістів, яких ми хотіли переглянути і перевірити їхні можливості, надалі запрошувати немає сенсу», – розчаровано констатував Сабо.

Лобановський тим часом звернув увагу Пустовойтенка на рівень кваліфікації клубних тренерів країни: «Справа не у тому, щоб начитувати їм лекції. Передусім наші тренери повинні усвідомити сутність сучасного футболу. Без усвідомлення того, у якому напрямку він розвивається, вони не зможуть готувати гравців гідного рівня, у них немає перспективи. А коли так, буде страждати і збірна».

Та до ліцензування наставників справа поки не дійшла. Натомість голова ФФУ повідомив, що на потреби збірної 1998 року буде виділено 700 тисяч доларів. Лобановський у відповідь зауважив, що для повноцінного вирішення задачі такої суми недостатньо.

«А яка у нас задача? – уточнив Валерій Пустовойтенко. – Ми просто беремо участь у змаганнях чи повинні вийти до фінальної частини?»
«Ми повинні ставити завдання вийти у фінал», – відповів Метр.
«Ні, ми зобов'язані вийти у фінал!» – наполіг Пустовойтенко…

Збірна України 1997 року
Проведено 10 матчів (5 перемог, 3 нічиї, 2 поразки, м'ячі 9 – 7).
Найбільшу кількість матчів (по 10) зіграли Олександр Головко та Сергій Ребров (обидва – «Динамо»).
Кращий бомбардир (4 голи) – Андрій Шевченко («Динамо»).
Усього за історію (1992 – 1997) збірна України провела 42 матчі (16 перемог, 10 нічиїх, 16 поразок, м'ячі 48 – 52).
Найбільше матчів за історію провели: 23 – Сергій Беженар («Дніпро», «Динамо»), 22 – Олег Лужний («Динамо»), по 19 – Олександр Головко («Таврія», «Динамо»), Сергій Попов («Шахтар», «Зеніт»), Сергій Ребров («Шахтар», «Динамо»), Дмитро Михайленко («Дніпро», «Динамо»).
Кращі бомбардири за історію: 8 м’ячів – Тімерлан Гусейнов («Чорноморець»), 6 – Віктор Леоненко («Динамо»), 5 – Юрій Максимов («Дніпро», «Динамо»), Андрій Шевченко («Динамо»), 4 – Сергій Ребров («Динамо»).