Скрижалі. Білий сніг, білий м'яч, білі футболки…

Повернувшись з Любляни, збірна України замкнулася на динамівській базі у Конча-Заспі. Тренерів, безперечно, насамперед турбував функціональний і психологічний стан гравців. І якщо фізичних сил і наші футболісти, і словенці витратили приблизно однаково, то вивести підопічних Сабо з нервового трансу виявилося справою непростою.

Додавала клопоту дискваліфікація Парфенова і Гусіна, які були вилучені. Добре, що встиг відновитися Лужний, котрий зайняв свою звичну позицію на правому фланзі оборони. Замість Гусіна на поле вийшов Скаченко – логіка головного тренера полягала у тому, що вдома синьо-жовтим доведеться більше атакувати. Нарешті, Федорову було надано перевагу перед Поповим, який, на погляд Сабо, на «Бежиграді» не впорався з опікою Заховича.

  
Забігаючи наперед, варто відзначити, що й Федоров, котрий дебютував у складі національної команди, зі своїм завданням навряд чи впорався. Принаймні, не дати розгулятися своєму візаві йому не вдалося – Захович у Києві виглядав, мабуть, навіть цікавіше, більш яскраво, агресивно, ніж чотирма днями раніше.

В українську столицю буквально за добу до поєдинку-відповіді насунула справжня зима. Температура повітря упала нижче нуля, вулиці засипало снігом. Однак директор «Олімпійського» Сергій Демидов не засмучувався: мовляв, для співробітників його служб подібні сюрпризи не в дивинку, вони знають, як поратися з такими катаклізмами.

І пообіцяв, що футболісти обох команд залишаться задоволені якістю газону. Щоправда, за однієї умови – якщо заметіль не почнеться перед самим матчем чи під час нього. Тоді вже ніхто і ніщо не врятує трав'яний покрив від сніжної корки, а відтак і умови для проведення гри будуть не надто сприятливими.

«Та нам однаково, за якої погоди грати – хоч у дощ, хоч у сніг, хоч у слякоту, – не парився з цього приводу керманич гостей Сречко Катанець. – Це не проблема, треба буде – зіграємо і за мінус 20-ти. Ви гадаєте словенський клімат надто відрізняється від київського? Вируште у гори і побачите…»

  
Словенці прибули до Києва за півтори доби до матчу і перебували у піднесеному настрої. Прилетів навіть Кнавс, котрий через перебір карток грати права не мав. У тренерському штабі гостей вирішили, що його присутність як члена єдиного дружнього колективу позитивно позначиться на партнерах.

«На нульову нічию ми грати не збираємося, – зізнався Катанець. – Це небезпечно. Можна увесь матч зберігати ворота сухими, а під його завісу пропустити. І тоді – прощавайте мрії. Ні, ми будемо атакувати і спробуємо забити першими. Адже нас може влаштувати навіть поразка із прийнятним рахунком. Хоча не буду приховувати – в обороні ми діятимемо максимально уважно».

…Неначе почувши слова Демидова, небесна канцелярія вирішала влаштувати учасникам зустрічі випробування, обрушивши на національний стадіон справжній сніговий коловертень. Різко похолодало, газон буквально на очах почав леденіти, футболісти на ньому ковзали, м’яч не тримався в ногах, про комбінаційну гру, та ще й швидкісну, на яку розраховував Сабо, можна було забути.

Як не дивно, скоріше до таких умов пристосувалися гості, і насамперед їхній лідер – Златко Захович. Ще у дебюті він створив небезпечний момент біля воріт Шовковського, сміливо увійшовши у штрафний майданчик нашої команди і намагаючись завдати разючого удару. Завадив Головко, як здалося – з порушенням правил.

Однак німецький рефері Хайнеман фола з боку захисника не виявив, а от у діях словенця побачив симуляцію. І посадив того на картку, яка, утім, не стримала запалу Заховича. Той щоразу залишав з носом не тільки свого візаві Федорова, а й накручував по кілька опонентів.

  
Варто зауважити, що грати командам на фоні білого снігу, що безперервно падав і усе більше засипав газон, довелося білим м'ячем. Хоча за таких обставин, як правило, використовують кольорові, найчастіше – червоні. Однак відповідного комплекту під рукою не знайшлося.

Як подейкували вже після зустрічі, Сабо наполіг на тому, щоб їх не знайшлося. І навіть наказав відкликати адміністратора, котрий вже виїхав до Конча-Заспи по потрібний інвентар. За задумом головного тренера нашої команди, словенцям за таких умов буде важче захищатися. До того ж самі вони були у білих футболках і гетрах.

Дивно, що такий досвідчений 45-річний арбітр, як Хайнеман, для якого цей матч став останнім у міжнародній кар'єрі, пішов на поводу у господарів. Утім, і гості не надто заперечували…

До перерви українській команді нічого суттєвого біля воріт Дабановича створити не вдалося. На відміну від словенської, яка незадовго до перерви отримала ще один шанс, аби відкрити рахунок. Карич з лівого флангу зробив передачу на Удовича, але той із зручної позиції головою пробив повз ціль.

Однак початок другої половини зустрічі, здавалося, принесе підопічним Сабо бажані дивіденди. Знехтувавши негодою, синьо-жовті заграли більш інтенсивно, увімкнули пресинг, стали довше володіти м'ячем. Балканці були змушені притиснутися до власних воріт, біля яких із загрозливою частотою почали виникати небезпечні моменти.

  
Розв'язка цього тиску настала на 68-й хвилині, коли Ребров реалізував пенальті, призначений за грубість Милиновича проти Шевченка. Ось тут би й розвинути успіх, дотиснути супротивника, примусити ще більше нервувати. Проте Сабо, вийшовши до краю поля, закликав підопічних відтягнутися, перейти до ешелонованої оборони, не захоплюватись грою попереду.

Як нерідко трапляється, така тактична метаморфоза спрацювала з точністю до навпаки. Отримавши перепочинок і більше простору, словенці заробили штрафний у середині поля, розіграли його, м'яч відскочив на фланг, а звідти пішла передача у центральну зону оборони.

Як би у цій ситуації Шовковському знадобився червоний м'яч! А з білим він розминувся, як і Ребров, котрий опинився поруч. Натомість окатий Павлин був тут як тут і хоча й не без допомоги рикошету відправив снаряд у сітку – 1:1.

Стало зрозуміло, що фінал європейської першості спливає від української збірної прямо на очах…



«Якщо підсумовувати обидва поєдинки, то, вважаю, ми по праву заслужили перепустку на континентальний форум, – не приховував радості Сречко Катанець. – Та й сьогоднішня гра нам давалася краще, ніж супернику. На початку відбірного циклу, певно, нікому й не снилося, що ми зможемо досягти такого успіху. А тепер Словенія у фіналі!»

Йожеф Сабо на післяматчеву прес-конференцію не прийшов. На запитання журналістів відповідав Буряк: «Однією з причин нашої невдачі є фатальні помилки, яких припустилися гравці. Окрім цього, свою роль зіграла негода. Словенці швидше пристосувалися до поля, дуже грамотно захищалися.

У нашій роздягальні істерика – сталася трагедія. Гравці збуджені. Ми, тренери, намагалися робити свою справу чесно і професіонально. Наскільки це було ефективно, оцінювати не нам. Проте, якщо нема результату, значить, у чомусь прорахувалися. Тепер слово за керівництвом федерації…»

Матч №58
УКРАЇНА – СЛОВЕНІЯ 1:1
17.11.1999. Київ. НСК «Олімпійський». 52 800 глядачів. Матч плей-оф ЄВРО-2000.
Арбітр – Бернд Хайнеман (Німеччина).
Україна: Шовковський, Лужний (к), Федоров, Головко, Ващук, Дмитрулін, Кандауров (Ковальов, 46), Скаченко (Мороз, 58), Косовський (Попов, 74), Шевченко, Ребров.
Тренер – Йожеф Сабо.
Словенія: Дабанович, Карич (Остерц, 74), Рудонья, Миланич (к), Галич, Милинович, Новак, Чех, Удович (Ачимович, 58), Захович, Павлин.
Тренер – Сречко Катанець.
Голи: 1:0 Ребров (68, з пенальті), 1:1 Павлин (74).
Попереджені: Дмитрулін – Захович, Миланич, Галич, Ачимович.