Ретро. Истребитель для Блохина

Зимой 1989-го он приехал на очередную «побывку» из Австрии – презентовать книгу «Футбол на всю жизнь». Мероприятие, проходившее в актовом зале издательства «Веселка», по сути, превратилось в пресс-конференцию – за год его отсутствия по Блохину успели изрядно соскучиться не только болельщики, но и журналисты, перебивавшиеся отрывочными сведениями о новом житье-бытье главной звезды советского футбола. А тут – такая возможность! И время есть, и настроение у Олега – приподнятое.

Его ответы, опубликованные в «Спортивній газеті», мы оформили в виде разбитого монолога с комментариями.

О противостоянии с советской бюрократией. «То був дуже ви­снажливий поєдинок, що не йде в порівняння з найзапеклішими футбольними матча­ми. Довелося підписати безліч безглуздих паперів, пройти складний кабінетний марафон. Нервів ледь вистачи­ло...»

Приглашение от клуба «Форвертс», который тогда выступал во втором австрийском дивизионе, поступило Блохину в декабре 1987 года. Госкомспорт разрешение дал, но заартачился Центральный совет «Динамо», отказавшийся отпускать в капстрану... офицера МВД, майора внутренних войск. Зацепкой послужил вариант с венгерским клубом «Уйпешт Дожа», который, якобы оговорил переход Блохина на уровне МВД двух стран. Эпопея с переходом длилась до конца марта 1988 года. При этом человек, верой и правдой служивший советскому спорту на протяжении 20 лет, оказался в унизительной роли просителя. И все-таки Блохину, прошибавшему любые защитные построения, удалось добиться цели и на сей раз...

О городе Штайр, о клубе «Форвертс». «Місто розташоване за 200 кілометрів од Відня. Невеличке старовинне кра­сиве й дуже затишне. Зустріли мене приязно. Місцеві журналісти розпові­ли, що чекали Блохіна, кот­рий прибуде військовим літа­ком. І здивувалися, коли я прилетів звичайним рейсовим лайнером... Клуб не виступав у ви­щій австрійській лізі останні 38 років. Гадаю, є частка і моєї праці в тому, що він ту­ди пробився минулого сезо­ну. Щоправда, остаточно за­бронювати місце під сонцем поки не вдалося... Граю прак­тично без замін. Тільки у ви­падках, коли остаточний ре­зультат матчу не викликає сумнівів, тренери хвилин за п’ятнадцять до кінця дають, мені можливість відпочити... Вболівальники п’ють пиво прямо на трибунах. Правда, п’яних на стадіоні я ніколи не ба­чив... Радянськи­ми прапорами в місті зараз нікого не здивуєш. Найбіль­ший сягає розміру метрів п’ять на десять. На кожному з матчів його розгортають на трибуні. Штайр сьогодні – найбільш радянське місто в Австрії...»

В это трудно поверить, но первый советский футболист  подписал контракт с западным клубом еще в 1980 году! Анатолий Зинченко, который в финале Кубка СССР в составе ростовского СКА проиграл львовским «Карпатам», совершенно непостижимым образом оказался в Австрии, в составе знаменитого «Рапида», где заканчивал карьеру с Кранклем и Паненкой. Однако Зинченко и Блохин – несопоставимые величины. Кто оспорит?

О создании Футбольного союза СССР. «Спілка потрібна. Але яка? Пригадую, як у 1981 році під час київського матчу з  «Пахтакором» захисник гостей Мустафа Белялов після кількох «ласкавих» слів на мою адресу плюнув мені в обличчя. Я вдарив кривдни­ка. Кажуть, він упав. Не знаю, не бачив, дуже злий був. Але червону картку па­м’ятаю. Так от, на засіданні СТК після довгих і гнівних промов один з дідусів років під дев’яносто тремтячим го­лосом запропонував заборо­нити зараховувати мої голи до заліку Клубу Федотова... Спілка потрібна, щоб у нашо­му футболі було менше не­компетентності, необ’єктивності, безглуздих рішень, щоб футболом керували автори­тетні й відповідальні фахів­ці».

О бытовых условиях футболиста-профессионала. «Вони цілком нормаль­ні. Не розкішні, як дехто вважає, а, підкреслю, нор­мальні. Спочатку жив у го­телі, а за півтора місяця клуб надав мені трикімнатну квартиру за містом. До цент­ру – п’ятнадцять хвилин їз­ди на машині. Японську «Мазду» я придбав невдовзі після переходу до «Форвертса». Одержую щомісяця ти­сячу доларів. Дехто з двад­цятирічних, що грають по­руч, мають більше. Що поро­биш, Держкомспорт СРСР, який укладав контракт, за­пропонував саме так оціню­вати мою роботу... За рахунок клубу ку­пую бензин. Решта витрат – з власної кишені... Мовний бар’єр? Попервах трудно­щі в спілкуванні доводилося долати з допомогою жестів, міміки. Зараз вистачає слів. Принаймні не лише на полі, а й у громадських місцях мо­жу пояснити, чого бажаю. До речі, на власному досвіді переконався, що наші вітчизняні розмовники не витриму­ють ніякої критики...»

Тысяча долларов как месячный оклад Олега Блохина... Впечатляет? Артем Милевский в телефонном разговоре с лже-Карпиным запрашивал себе условия в 1,8–2 миллиона евро в год. Попытайтесь… хотя бы попытайтесь сопоставить навыки, умение, опыт (о заслугах промолчим) Милевского-2012 и Блохина-1987. Уровень? Пропасть!

О визите в Киев на матч сборных СССР и Австрии осенью 1988-го. «Запросили мене... ав­стрійці. Забронювали в літа­ку два місця – для Блохіна та його менеджера... У Ки­єві хотів потренуватися ра­зом із земляками. Звернувся до Юрія Морозова. Той ввічливо відмовив. Мовляв, у нас серйозне тренування, крім збірників, нікого вирі­шено не пускати. Потім зро­зумів, то була «відписка». Стало прикро й боляче... А щодо розмов про якийсь конфлікт з Валерієм Лобановським, то мушу зазначи­ти – це плітки. Стосунки з ним у мене нормальні. Про­сто Валерій Васильович пря­мо сказав, що збірна комплектуватиметься з прицілом на 1990 рік, і місця в ній для мене він не бачить.  Чи потрібні ще якісь пояснення? Він тренер, я гравець. Біль­ше того, на його місці я, очевидно, вчинив би аналогічно».

Об игре против «Динамо» на турнире по мини-футболу. «Трохи сумно було. І дуже хотілося забити хоча б гол. Утім, це звичне бажан­ня. Зрештою, воно здійснилося. «Форвертс» проти «Динамо» зіграв тричі. Я відзна­чився, можна сказати, два рази. Спочатку м’яч у воро­та Чанова влетів з моєї пе­редачі, а потім і сам приму­сив капітулювати Віктора».

О том, что будет после «Форвертс». «Можливо, подов­жу контракт. А ні – візьму паузу. Один маестро сказав, що пауза – це теж музика... У майбутньому бачу себе тренером. А грати, чесно ка­жучи, вже не дуже хочеться. Гадаю, я чесно пройшов свій шлях у футболі. Долею задо­волений сповна. Іншої не тре­ба...»