Яка найкраща? П’ять версій збірної від Шевченка

Не чужий Андрію Шевченку видатний тренер Карло Анчелотті у чудовій книзі Quiet Leadership так описував своє розуміння філософії великого Валерія Лобановського: «В рамках системи – все що завгодно, поза рамками системи – нічого».

Судячи з усього, у своїй роботі із збірною України Шевченко застосовує схожий принцип. Загальні засади побудови гри для нього непорушні: компактність, контроль м’яча, гра у короткий-середній пас, чітке позиційне розташування та переміщення, максимальний баланс, динамічність та правильне заповнення зон.

Але разом із цим у рамках такої єдиної структури Шевченко дуже гнучко оперує різними тактичними побудовами. Лише в цьому кваліфікаційному циклі (куди я включаю і Лігу націй УЄФА) він застосовував щонайменше п’ять моделей гри з достатньо чіткими та суттєвими відмінностями.

Зважаючи на отриманий результат, це свідчить про надзвичайно грамотну тактичну роботу тренерського штабу з гравцями національної команди. При цьому зважайте – на підготовку до кожного матчу вони мають буквально лічені дні, що робить їхні спільні досягнення ще більш вражаючими.

На днях спілкувався з Коноплянкою, і він мені пояснив це дуже просто: «Тренери постійно розказують нам, як рухатись на полі. Буквально розжовують. Куди мені бігти, коли партнер з м’ячем в тій чи іншій позиції. Куди – якщо він без м’яча в тій чи іншій позиції. Куди – якщо я з м’ячем, а партнери в тих чи інших зонах. І так далі – знову і знову. Ми знаємо, що робити у кожній фазі гри».

Нижче, власне, перераховані п’ять найбільш цікавих для аналізу, з моєї точки зору, моделей гри збірної України, які Шевченко практикував за останні два роки.

Класична модель. Найчастіше використовується тренером. Найкращі приклади реалізації – 5:0 у домашньому матчі з Сербією (атака), 0:0 у виїзному матчі з Португалією (оборона). Схема 4-3-3 з одним опорним та двома універсальними півзахисниками, чітко вираженим центральним нападником та інвертованими вінгерами.

Завжди компактне розташування гравців, активні дії флангових захисників у нападі з відповідними зміщеннями в центр від вінгерів. Можна сказати – уже відпрацьована командою майже до ідеалу.

Несиметрична модель. Іноді використовувалась тренером як базова, наприклад, на виїзді проти Литви (3:0). Іноді – як варіація по ходу гри, наприклад, вдома проти Словаччини (1:0) у Лізі націй.

У Вільнюсі асиметрію забезпечував шульга Марлос, який номінально діяв на лівому фланзі атаки. Утім, у фазі нападу насправді йому було дозволено буквально все що завгодно (але в рамках системи!). А от після втрати м’яча він мав по можливості закривати свою бровку, або ж відходити в зону лівого центрального хавбека, який в свою чергу страхував фланг.

У матчі проти Словаччини у Львові – ключовому, на мій погляд, для виграшу групи в Лізі націй – Шевченко випустив наліво Циганкова, який зрештою заробив вирішальний пенальті для Ярмоленка.

Фальшива дев’ятка. Вочевидь, матиме одиничне застосування. Використана Шевченком у історичному матчі з Португалією в Києві (2:1). Як мені пояснив після гри автор першого голу Яремчук, формально збірна України діяла за схемою 4-4-2 «ромб»: він та Ярмоленко номінально були центральними нападниками, а Марлос – під ними.

При цьому в фазі оборони Яремчук та Ярмоленко закривали лівий та правий фланги відповідно, а Марлос залишався на вістрі. Ідея також полягала в тому, щоб не «розмінювати» Яремчука на Пепе («Ми розуміли, що мені буде важко виграти в нього боротьбу», – казав Роман), а забезпечити 23-річному форварду можливість атакувати з ширини. Та й самого Пепе позиція Яремчука постійно вводила в оману.

В результаті вийшло так, що Марлос практично виконував роль фальшивої дев’ятки, то опиняючись на вістрі, то опускаючись глибоко в центр поля для створення чисельної більшості в середній зоні та розіграшу м’яча, або виманюючи за собою одного з центрбеків Португалії. На моїй пам’яті, це була одна з найкращих реалізацій такої тактики командою, що апріорі поступається суперникам в індивідуальному класі.

Також відзначу інший нетривіальний хід Шевченка. Частіше у збірній Зінченко номінально грає правого центрального хавбека, а Малиновський – лівого. Однак у цьому матчі вони помінялись ролями – і Зінченко, який у «Манчестер Сіті» діє зліва в захисті, чудово страхував фланг Яремчука, на пару з Миколенком стримуючи Бернарду Сілву та Нелсона Семеду. А іноді бувало, що він закривав і позицію Миколенка, який не встигав повернутись із атаки.

Без опорного. Смілива схема, яку Шевченко використав у гостях проти Люксембурга (2:1), коли в центр півзахисту поставив Зінченка, Малиновського та Безуса. Виявилось, що навіть проти такого суперника порушення командного балансу може дорого коштувати. У цьому матчі збірна не лише пропустила свій єдиний гол з гри у групі, але реально могла б і програти. Утім, три очки синьо-жовті все ж здобули, як і дуже цінний досвід.

Три центрбеки. У виїзному матчі проти Словаччини в Лізі націй, що не мав для нашої команди турнірного значення, Шевченко провів експеримент із схемою 3-4-3 (5-4-1). Рахунок гри 1:4 та її зміст, звісно, показали, що ця модель потребує серйозно доопрацювання для її наступного застосування. Хоча не слід забувати, що в той вечір буквально все було проти українців: швидкий гол після рикошету, травма основного центрального захисника Кривцова, помилка воротаря Бойка і т.д.

Бувають дні, коли все просто валиться з рук. Тому, можливо, в тій невдачі не так вже й схема завинила. Менше з тим, поки до неї Шевченко не повертався. І це теж дуже важливий момент: знайти правильну нагоду, щоб перевірити, що працює, а що ні.

…Відтак, як ми бачимо, не завжди синьо-жовтим вдається реалізувати всі задумки тренерського штабу. Звісно, при цьому всьому треба робити поправку на силу й клас суперників, на їхні дії в конкретній грі.

Проте в будь-якому випадку такий складний і скрупульозний процес уже сам по собі є здобутком, що поєднує два надважливі аспекти – досвід та розвиток. І ця робота тренерського штабу, на мій погляд, є не менш вагомою, ніж, власне, достроковий вихід на ЄВРО-2020 з першого місця в групі з чинним чемпіоном.