Фіаско чи проблема росту?

Востаннє на власні очі я спостерігав настільки очевидний провал експериментальної тактики трішки більше семи років тому, коли збірні України та Німеччини товариським матчем відкривали реконструйований до ЄВРО-2012 НСК «Олімпійський».

Тоді очільник бундестіму Йоагім Льов шукав, як вирішити потенційні проблеми на флангах оборони, адже на той час зліва у нього грав правша Лам, а справа Боатенг, що вже тоді вважався радше центрбеком (принаймні, у Лізі чемпіонів-2011/12 він провів 13 матчів, і з них лише в трьох – ще у групі – діяв праворуч, а весь плей-офф, включно з фіналом, у центрі).

У результаті проти команди Олега Блохіна Льов виставив схему 3-5-2 – і спіймав облизня.

Ярмоленко та Коноплянка просто розривали фланги німців за підтримки мобільної та неегоїстичної пари форвардів у особі Шевченка та Мілевського. Перший тайм наші виграли 3:1, і лише надвисока індивідуальна майстерність та дещиця фарту допомогли гостям врятуватись від поразки – 3:3.

Льов, вочевидь, зробив правильні висновки – на ЄВРО-2012 він нічого не видумував, використовував переважно тих же Лама й Боатенга на бровках у системі 4-2-3-1, і зрештою Німеччина дійшла до півфіналу, де несподівано поступилась Італії. Зате взяла своє на наступному великому форумі – чемпіонаті світу в Бразилії.

Я в жодному разі не закликаю Шевченка брати приклад з більш успішного та досвідченого колеги (хоча повторити подібний шлях – то була б просто мрія) і сходу відмовлятись від своїх задумок. Одна невдача не повинна перекреслювати пошуки тренерського штабу. Зрештою, не буває хороших чи поганих схем – буває хороша чи погана реалізація тактики!

Але чи реально було сподіватись на успіх нової тактики збірної України у Словаччині? Якось Сергій Ковалець говорив мені, що освоїти нову схему можна приблизно за шість-сім спрямованих на це тренувань. Звісно, гравці збірної – які апріорі є найкращими з-поміж своїх колег – можуть це зробити швидше. Але ж не за два заняття, правда?

Як показує наведений вище приклад Німеччини, навіть більш кваліфіковані, досвідчені та впевнені в собі виконавці можуть мати великі проблеми при різкому переході до системи, яка вимагає від тебе в процесі гри обдумувати занадто багато рішень та постійно згадувати настанови тренера – замість того, щоб діяти в більшості випадків «на автоматі», покладаючись на давно напрацьовані нейром'язові та тактичні алгоритми.

Однак, перш ніж говорити про те, чому збірній України не вдалось реалізувати свою нову тактику, давайте подумаємо про те, чому Шевченко взагалі вирішив її спробувати.

Вочевидь, головні причини наступні:

- Збільшити надійність оборони на правому фланзі. Як відомо, Караваєв чудово допомагає в атаці, але не завжди якісно обороняється. Тому задумка зрозуміла – дати йому ще більше свободи підключень за рахунок більш активної підстраховки правого центрального захисника.

- Використати досвід Зінченка, який у Хосепа Гвардіоли грає лівого фулбека або вінгбека.

- Частково розвантажити в плані оборони наших вінгерів, які при цьому зможуть ще активніше зміщуватись у півфланги та навіть далі в середину поля, створюючи там чисельну рівність або перевагу.

Чому ж задумки Шевченка не до кінця спрацювали?

Знову ж таки повертаємось до фактору часу – відпрацювати всі нюанси за такий короткий збір просто неможливо.

Головна проблема – сильно постраждала компактність збірної України. Занадто часто розриви між лініями нашої команди створювали для суперників неймовірні можливості для ефективного просування м’яча.

Траплялось це, вочевидь, з кількох причин, одна з яких – безладний високий пресинг. Збірна України регулярно пресингувала в зоні своєї атаки силами усіх трьох форвардів, однак підтримки у них не було. Центральні хавбеки просто не могли кинути свої зони, де й так постійно була чисельна перевага опонентів. А вінгбеки ніяк не могли вирішити, що їм робити – «піджимати» чи стерегти словацьких вінгерів.

Не менше проблем виникало при швидких атаках на ворота Бойка, коли словаки мали надто багато свободи з м’ячем між нашими лініями (в тому числі буквально на підступах до штрафного майданчика), тому що українці не могли розібратись – кому йти на суперника.

Однак, крім цих та інших факторів, зумовлених тим, що збірній просто бракувало часу, аби закріпити нові напрацювання, на мій погляд, були й більш фундаментальні проблеми.

У першу чергу – вихід з оборони. За такої схеми у нас було два центральні хавбеки, лише один з яких уміє якісно просувати м’яч уперед за рахунок дриблінгу чи пасу. Мова про Малиновського, звісно. Перекрити одного гравця в центрі поля для динамічної й нелінивої групи півзахисників Словаччини було не надто складно. Як це, напевно, було б чи буде і з більшістю інших наших суперників.

Можливо, синьо-жовтим було б простіше в цій фазі, якби напарником Малиновського був Шепелєв, якого зараз в «Динамо» якраз і награють у ролі опорника з функціями диспетчера.

Однак поки що у збірній не бачать альтернативи Степаненку, в котрого дуже багато класних якостей, але не тих, про які йшла мова вище.

У зв’язку з цим, різко збільшувалась роль першого пасу від центральних захисників. Однак жоден з чотирьох (Бурда, Матвієнко, Кривцов та Пластун, що вийшов на заміну) не відзначається справжнім позитивом у цьому плані.

Звісно, зараз ви думаєте – був би Ракицький, була б зовсім інша ситуація. Дійсно, Ракицький якісніше починає атаки. Хоча не факт, що й він би вирішив цю проблему. Все ж таки тут у першу чергу потрібен хороший середній пас між лініями, а гірник радше є майстром передач не в наступну зону, а через зону – своїми фірмовими діагоналями на 50 метрів. Це класний козир, але трішки не з тої опери.

На мою думку, в такій ситуації могла б бути користь від 19-річного Миколенка. У матчах проти «Шахтаря» та «Ренна» він показав, що не лише бачить такі «канали» для передач, але й уміє якісно спрямувати туди м’яча.

До того ж він єдиний з нинішніх захисників національної команди, хто зовсім недавно і успішно грав у схемі 3-4-3 – за збірну U19 Олександра Петракова на ЧЄ-2018.

Утім, головною «глобальною» проблемою схеми 3-4-3 у контексті збірної України, на моє переконання, є те, що вона зовсім не підходить Марлосу і Ярмоленку, якщо вони обоє в формі.

Уявити пару центрхавів Степаненко – Марлос чи Малиновський – Марлос просто неможливо. А вибирати між бразильцем і Ярмоленком у ролі вінгера – ми це вже проходили…

Тому можна не сумніватись, що в оптимальному складі збірна України все одно буде грати за традиційною схемою 4-3-3.

Та чи варто було пробувати нову модель уже в цьому матчі, який попри загальну думку мав-таки турнірне значення? Чи можлива користь від цього гіркого уроку переважить негативні психологічні наслідки розгрому? Вкотре не боюсь бути банальним – час покаже.

Колись Льов зрозумів свою помилку й досяг вершини. Як вчинить Шевченко – знає тільки він.

Хоча тепер, після такої невдачі, йому буде набагато складніше ще раз вдатися до 3-4-3 на офіційному рівні. Бо у разі нової біди його живцем з’їдять (мовляв, невже одного разу було недостатньо, щоб все зрозуміти…)

Разом з тим, тепер ми як мінімум знаємо, що Шевченко переходить до наступної фази роботи із збірною – етап «налагодження» гри змінюється етапом «урізноманітнення».

І, незважаючи на провал у Словаччині, це позитив! Це значить, що наша команда не стоїть на місці, не боїться пробувати щось нове. А головне – що гравці та тренерський штаб відчувають взаємну довіру, бо без неї на такі кроки зазвичай не йдуть.