Ретро. Золоті вершини Віщого Олега

Рекордсмену-бомбардиру, кращому форварду радянського футболу приділено чимало уваги на сторінках книги «Золота команда», створеної зусиллями творчої групи «Футбольного клубу», яка побачила світ у травні 2017 року.

Тринадцять комплектів чемпіонських нагород здобуло київське «Динамо» у першостях СРСР – і більше половини з них, сім, було виграно за безпосередньої участі та лідерського внеску Блохіна!

Проголошуючи здравиці на честь ювіляра, погортаємо книгу – згадаємо славні справи минулих днів...

«ПРІЗВИЩЕ, ЗДАЄТЬСЯ, БЛОХІН...»

Яскраво спалахнула зірка вихованця динамівської школи Олега Блохіна, який у 1972-му забив 14 м’ячів, а в наступному сезоні – 18, ставши не тільки найкращим бомбардиром чемпіонату, а й футболістом року в СРСР.

Олександр Севідов вважав Віктора Маслова одним із своїх вчителів. Тому, прийнявши київське «Динамо», довго й прискіпливо розпитував свого попередника про стан команди, про її лідерів і про потенціальне підсилення. «Зверни увагу на хлопчину, чиїм талантом усі захоплюються – аж захлинаються, а я його ні разу не бачив, – була одна з перших порад Маслова. – Як не приїду на дублерів подивитися, його немає: то на Спартакіаді школярів, то за Україну або за Київ на союзних турнірах грає, то за юнаків СРСР десь за кордоном. Звуть його Олег, як твого молодшого, а прізвище, здається, Блохін, бо хлопці Блохою його кличуть».

● 1972 рік. У першому ж своєму повноцінному сезоні в «Динамо» Олег БЛОХІН став найкращим снайпером союзної першості. Й то був лише початок!..

Севідову треба віддати належне – він дуже тонко відчував гравців. Блохіна вводив в основу надзвичайно акуратно і дбайливо, не поспішаючи кидати талановитого, але ще незміцнілого юнака в дорослий футбол. Форвард гарячкував, ображався. У ході сезону-1971 навіть зважився на шантаж, заявивши тренеру, що піде з команди, якщо його не ставитимуть.

Пізніше, у своїй автобіографії Блохін згадував той епізод.

«Спокійно глянувши на мене, тренер запитав: «Якщо не секрет, куди?» Я зрозумів, що погарячкував. Адже нікуди з київського «Динамо», про яке мріяв з дитинства, я йти і не думав.

– Сан Саничу, хіба це має значення: куди? – запитав я.

– В принципі не має, – спокійно відповів він.

– Ну ось...

І я запнувся. А Севідов тихо продовжив:

– Ти даремно на мене ображаєшся, Олеже. До основного складу тобі зарано. По-перше, це для тебе буде занадто велике навантаження. По-друге, не все ще у тебе виходить у грі. Але ти не переживай! Ще награєшся і з твоїми даними можеш стати великим футболістом. Тільки прояви трішки більше терпіння. Зараз у тебе широкі можливості в дублі. Використовуй їх, вчися...»

Тільки з роками я зрозумів та оцінив мудрість і людяність Севідова, який не кинув у бій мене, вісімнадцятирічного запального парубка, який би, звичайно ж, зі шкури геть пнувся, щоб заслужити похвалу й довіру старших, і міг легко “зірвати голос”».

МАЙЖЕ ЯК НА ФРОНТІ

Як згадуватиме згодом Олег Базилевич, після гри на «Раздані» роздягальня «Динамо» нагадувала польовий госпіталь. Серйозних пошкоджень зазнали Мунтян, Онищенко і Фоменко, абсолютно всі гравці отримали забої різного ступеня важкості, але найбільше дісталося Блохіну, який залишив поле з глибокою рваною раною на нозі.

Вночі, після повернення до Києва, форварда доправили у лікарню. Підсумок – п’ять швів у районі литкового м’яза і невтішний вердикт знаменитого хірурга Віталія Левенця, який заборонив футболісту навіть легкі пробіжки. Шви ж постановили зняти 16-17 травня, не раніше…

Отже, на фінал у Базель «Динамо» вирушило в настрої, далекому від райдужно-оптимістичного. Мало того, що через дискваліфікацію не міг зіграти Веремєєв, якого вилучили наприкінці матчу з ПСВ, так і участь у поєдинку відразу кількох ключових гравців залежала від остаточного вердикту медиків.

«Дуже добре пам’ятаю, як команда виходила з літака, – змальовував картину прибуття киян до Швейцарії Базилевич у книзі «Система, або Роздуми про футбол». – Хлопці кульгали, підтримували один одного. А за день до гри на тренування змогли вийти лише дев’ятеро, іншим не дозволили лікарі...»

Історія не визнає умовного способу. Тож після базельського спектаклю прихильникам «Динамо» й самим членам команди вже недоречно було ґвалтувати себе роздумами на тему – як склався б матч, не вийди на поле Олег Блохін чи хтось із його партнерів. Звісно, шанси угорців були б вищими. Та все ж київський колектив тоді являв собою настільки налагоджений, відрегульований механізм (Чи – організм?! Команда ж сильна ще й думкою!), що в одній конкретній зустрічі вирішити завдання йому було до снаги. Тим більше, що мова йшла про зустріч, яка давала можливість назавжди залишитися в футбольних скрижалях.

«Мої справи й справді не тішили: на останній перев’язці лікар і думати заборонив про гру, – згадував Олег в одній з автобіографічних книг. – «Розумію ваш стан. Але це не той випадок, коли треба ризикувати. Ви ж не на фронті!» – сказав він...»

Воєнні аналогії, мабуть, були не випадкові. На тлі широкомасштабного святкування в Радянському Союзі 30-річчя перемоги над фашизмом успіх футболістів у великому міжнародному турнірі набував би яскраво вираженого ідеологічного підтексту. Та, власне, не лише в цьому справа. Для представників того покоління динамівців кожен матч був справді наче останній бій, вихованці Лобановського і Базилевича з розумінням сприймали одне з кредо тренерського тандему: перед грою не буває хворих і здорових, а є живі та «мертві». Живий – отже, можеш грати.

«Ранок 14 травня для мене почався з відвідин лікаря, – це ще один спомин Олега Блохіна, записаний Деві Аркадьєвим. – Кілька неприємних миттєвостей – і шви знято. Замість них – тільки спеціальна пов’язка.

– Не боляче? – спитав співчутливо.

Я знав, що тепер участь у фінальному матчі залежить тільки від мого власного рішення. Декілька разів легко підстрибнув на травмованій нозі. Колишнього болю не було. А головне, цієї миті я відчув, що неприємний страх, що заважав мені ступати на ногу, щез.

– Порядок, лікарю! – якомога твердіше сказав я.

– Ну то й слава богу! Йди розрадь тренерів...

Відтоді я вже не думав про свою рану. Я десятки разів програвав ситуації, які ще тільки мали виникнути. В душі народжувалося піднесення – той солодкий порив, без якого спорт позбувся б чи не всієї своєї привабливості...»

● 14 травня 1975 р. Базель. Новоспечені володарі Кубка кубків. Зліва направо стоять: М.Фоменко, О.Петрашевський, С.Решко, О.Блохін, Є.Рудаков, Л.Буряк, В.Лобановський, А.Коньков, О.Базилевич, М.Ошемков, В.Веремєєв; сидять – В.Колотов, В.Матвієнко, В.Трошкін, В.Мунтян, В.Онищенко, В.Берковський.

Блохін поставить крапку в тому фіналі – доведе рахунок до розгромного. Отримавши зручний пас від Мунтяна, своїм фірмовим сольним проходом на божевільній швидкості Олег наче знущався з суперників: ось, мовляв, що я з вами роблю на одній нозі – а якби обидві були здоровими!

Третьому м’ячу, що побував у воротах «Ференцвароша», передував двохвилинний відрізок, упродовж якого відзначитися могли Буряк, Колотов і сам Блохін. Угорці не знали, що робити, куди бігти від динамівського пресингу, для них проблемою було перейти центр поля. У виконанні підопічних Лобановського і Базилевича це був тотальний футбол найкращих зразків.

Стало остаточно зрозуміло: після пошуку, що тривав у 1974 році, «Динамо» перейшло на наступний щабель. Ігрові моделі, взаєморозуміння і взаємозамінність виконавців виглядали практично досконало відпрацьованими. Командні та індивідуальні швидкості вражали. Ансамбль уміло застосовував ігрову аритмію. Київські захисники легко могли зіграти в атаці, як форварди – принаймні як флангові, так точно.

Коли ж нападники опинялися на своїй половині поля, то вправно перекривали зони й відбирали м’ячі. Не цурався цього навіть Блохін, з якого в «Динамо» фактично й розпочиналася захисна робота.

«До сезону-1974 Олег вирішував наступні завдання: зберігати свіжість для відриву від захисників у потрібний момент, використовувати швидкість і завершувати атаку, – пояснював Лобановський. – Але тепер до цих завдань додалися і деякі нові: сковувати ініціативу захисників суперника, коли команда тримає оборону, брати участь у підготовці та розвитку атаки.

Тобто йому доводиться більш активно підтримувати командну гру. Кількість завдань зросла, разом із тим – і фізичне навантаження. Грати стало складніше. Але талант футболіста повніше розкривається саме в командній грі, про що свідчить досвід Пеле, Кройффа, Мюллера і багатьох інших майстрів. Навряд чи варто ігнорувати цей очевидний факт».

У тій командній грі не лише Блохін, а й усі динамівці помітно додали в індивідуальній майстерності. Плюсуємо їх приголомшливу витривалість – і виходить справжня машина, зупинити яку можна лише тоді, коли вона сама дозволить.

«БАВАРІЮ» ОБІГРАВ ОДНІЄЮ ЛІВОЮ

«...Піднявши голову і на бігу озирнувшись, я побачив... лише п’ятьох німецьких захисників. «Ех, така ситуація пропадає! – засмутився. – Хоч би хтось був поруч!» Це відкриття обдало мене, наче цебром холодної води, мені здалося, що я навіть знизив швидкість, наче був готовий змиритися з невдачею... Швидше за все, саме так і прочитали мої наміри захисники «Баварії». Беккенбауер неквапливо рушив зі свого місця, перекриваючи можливий «коридор» мого руху, за ним хитнувся вбік і Шварценбек...

Я знехтував усіма канонами й кинувся вперед. Двоє захисників промайнули повз мене, як іскри, – тільки в очах зарябіло. Третього «розгойдав» з боку в бік, і він залишився позаду. Але переді мною вже виріс Вайс, і я зрозумів, що його обійти не вдасться – жодних сумнівів. Та й навіщо мені його обходити? Бити! І негайно!

Майєр пішов туди ж, куди вирушив захисник. Він хотів підстрахувати його, на той випадок, якщо я все-таки прорвусь. Я вдарив у дальній від воротаря кут...»

Так згадував Олег Блохін свій м’яч у ворота «Баварії» на сторінках автобіографічної повісті «Гол, який я не забив». Забив! І як забив!!! Вперед на роки, на покоління – його спадкоємців форвардів, журналістів, уболівальників.

Шкода, що прихильники «Динамо» побачили цей шедевр лише в записі, адже радянське телебачення не транслювало виїзний суперкубковий поєдинок. Подейкували, що хтось із спортивного керівництва країни висловив «обережні сумніви»: мовляв, усе-таки «Баварія», дворазовий і чинний клубний чемпіон Європи, у складі шестеро чемпіонів світу – Беккенбауер, Мюллер, Майєр, Шварценбек, Каппельманн і Румменігге; а раптом не піде у «Динамо», воно нам треба в рік святкування 30-річчя перемоги над фашизмом?

Про те, що й німці ту дату не забували, свідчитиме одна з фраз наставника мюнхенців Деттмара Крамера, вже після матчу-відповіді: «Перемогти СРСР на його території – неможливо...» Та, як виявилося, те київське «Динамо», що уособлювало весь радянський футбол, баварцям виявилося не до снаги подолати й на своєму полі.

«Динамівці продемонстрували футбол майбутнього! – казав у інтерв’ю німецький форвард «Реала» Гюнтер Нетцер. – Радянські гравці вже не виглядають, як раніше, запрограмованими машинами. Їхні дії неможливо передбачити. За великим рахунком, гру «Динамо» варто визнати зразковою. Це неймовірно: захисник може з успіхом діяти на позиції форварда! У киян є зірка світового рівня – Олег Блохін. Утім, і всі його партнери показали найвищий клас!»

● 6 жовтня 1975 р. За мить іще один м’яч – другий з трьох – влетить у ворота «Баварії» після удару нестримного Олега БЛОХІНА. Майбутній найкращий гравець Європи обіграв німців однією лівою!

Навряд чи динамівці вважали справу зробленою – серед якостей, що їх прищеплювали на рівні рефлексів гравцям тренери і наукова група Анатолія Зеленцова, геть не було самозаспокоєння та звички передчасно розслаблятися. Досягнуту на «Олімпіаштадіоні» перевагу треба було принаймні відстояти.

Шостого жовтня великим футболом жив не лише Київ. Такий ажіотаж, як навколо вирішальної гри за Суперкубок, уперше й востаннє був майже рівно вісім років тому, коли до української столиці приїздив «Селтик». Замовлень на квитки до Спорткомітету УРСР надійшло близько мільйона. Всезнаючі репортери німецької газети Bild розшукали інформацію про те, що тисячу місць на трибунах займуть якісь щасливчики з Владивостока, і про те, що на чорному ринку за квитки віддавали по сто рублів.

Воно того вартувало! Славнозвісні баварці знову залишили арену ні з чим. А господарі підкріпили відповідь на закиди щодо «некрасивості» своєї гри статистикою, явивши домашню «модель» у всій її чарівності: удари по воротах – 22:12, кутові – 6:2, штрафні – 12:9, неточні передачі – 24:42. Два голи Блохіна логічно матеріалізувалися з цієї арифметики. А те, що другий м’яч Олег провів прямим ударом зі штрафного, відібравши це право у Володимира Мунтяна й наче загіпнотизувавши «стінку» разом із Зеппом Майєром, змушує думати про «право сильнішого» на першочергове спілкування з Фортуною.

«Ми б глибоко занурили руку в кишеню, щоб придбати такого гравця, як Блохін», – сказав Деттмар Крамер на прес-конференції, фактично передбачивши долю «Золотого м’яча»-1975...

ЗОРЯНИЙ ЧАС ОЛЕГА

До кінця року фанфари ще неодноразово лунатимуть на честь Блохіна. Його знову, втретє поспіль, оберуть найкращим гравцем Союзу в референдумі тижневика «Футбол–Хокей». А за підсумками голосування France Football він стане й номером першим у Європі!

...30 грудня 1975 року. 1551-е число авторитетного французького видання відкриває фото 23-річного нападника київського «Динамо», який роздає автографи своїм західноєвропейським шанувальникам. OLEG BLOKHINE – ім’я та прізвище набрані прописними літерами, великим кеглем, на будь-якій газетній розкладці не пропустити. Так само важко не помітити переваги Блохіна над конкурентами в боротьбі за «Золотий м’яч»: із 130 можливих він набрав 122 бали! Найближчі переслідувачі – Франц Беккенбауер, Йохан Кройфф, Берті Фогтс і Зепп Майєр – не спромоглися на таку цифру навіть в сумі.

Саме з «Летючим голландцем», котрий здобув три з чотирьох попередніх «Золотих м’ячів» (іще один дістався Беккенбауеру), порівняв Блохіна оглядач французького видання Жан-Філіп Ретакер: «У Кройффа гідний наступник. Стиль гри, фінти та ривки, швидкість і удар – Блохін має все, щоб витримати порівняння з найяскравішим із представників тотального футболу. Успіх нападника примітний тим, що відбувся в період, коли захист стає все більш непрохідним, а гра втрачає свою поетику...»

Журі, що обирало найкращого гравця Старого Світу, складалося зі спортивних журналістів – представників 26 країн. Кожен із них пропонував свою п’ятірку лауреатів, обґрунтовуючи кожну з позицій. «Присудження «Золотого м’яча» ще ніколи не було настільки легкою справою, – написав норвежець. – Блохін, без сумніву, найсильніша особистість року». «Блохін – найуспішніший футболіст нового покоління, – це вже відгук шведа. – Він і дриблер, і бомбардир, який до того ж уміє грати з партнерами». «Це майстер, що відбувся і в індивідуальному, і в колективному плані, – резюмує господар португальського голосу. – Його техніка і швидкість дозволяють брати участь і при зародженні комбінації, і в її завершальній фазі». «Хай живе Блохін – спринтер і футболіст суперкласу!» – не шкодує пристрасті італієць.

Одним із респондентів France Football був Лев Філатов. Десять років потому він випустить книжку «Форварди», обкладинку якої прикрасить саме фото Олега Блохіна. Тоді ж, після перемоги киянина в континентальному опитуванні, московський журналіст відзначав «командність» новоспеченого володаря і його індивідуальної нагороди, вище якої у футбольному світі тоді ще не існувало.

«Переглядаючи перелік нагороджених «Золотим м’ячем», ми легко виявимо в ньому закономірність: переважна більшість лауреатів представляють не тільки самих себе, але й команди – клубні чи збірні, що в той момент виблискували на світовий або європейській арені», – написав Л.Філатов. І навів приклади Кройффа, чиї перемоги в референдумі припадали на вдалі сезони «Аякса», «Барселони» та збірної Нідерландів, Герда Мюллера і Франца Беккенбауера – лідерів збірної ФРН, Флоріана Альберта – найяскравішої зірки збірної Угорщини та «Ференцвароша», Джанні Рівери, Джорджа Беста і Боббі Чарльтона, які в роки свого визнання виокремлювалися відповідно в «Мілані», «Манчестер Юнайтед» і збірній Англії...

«Хоча майстерність усіх обранців, безсумнівно, найвищого рівня, однак свої переможні бали вони отримували як переможці, як люди, з чиїм ім’ям асоціюються високі футбольні досягнення, – продовжував Лев Філатов. – І це загалом справедливо, бо футбол – велика гра, вона тонко й мудро поєднує індивідуальне начало з колективним. Саме як команді важко досягти досконалості, не маючи «зірок», так і «зірці» самотньо й холодно в погано організованому, строкатому гурті».

Мудрий репортер, що очолював найпопулярніше спортивне видання Радянського Союзу з 1966 по 1983 рік, пан Філатов завершив присвячену успіхові київського динамівця статтю такими словами: «Блохін отримав «Золотий м’яч» у щасливому віці, коли ми не можемо вважати своє знайомство з ним таким, що остаточно відбулося, очікуючи розвитку і продовження. Блохіну грати й грати. Так само, як і його київському «Динамо», і збірній країни. І привітання наші нехай прозвучать не компліментами, а напуттям!»

Напуття збулося. Одинадцять років потому (11 – магічні Олегові одинички) команда Лобановського і Блохіна знову підкорила європейську вершину. Форвард завоював свій другий Кубок кубків, а «Золотий м’яч» був вручений його одноклубнику Ігорю Бєланову. Ну і, нарешті, в 2004-му ще один вихованець київської футбольної школи, ще один учень Валерія Васильовича став лауреатом France Football. Нехай Андрій Шевченко переміг у референдумі французького тижневика як гравець «Мілана». Зате – під синьо-жовтим прапором України...