Нещерет: «Мені два рази ногу та ніс ламали. Робота така. Страх є, але він минає»

– Руслан-футболіст і Руслан-людина – це дві різні особистості?
– Не знаю, не ставив собі такого запитання ніколи. Думаю, що тут усе збігається, одне від іншого не може відділятися. У житті я більш спокійна людина. Можна пожартувати трошки пожартувати. Але у футболі ти більш сфокусований на грі. Футбол – це завжди емоції, це завжди пристрасть якась і я вважаю, що у футболі я трохи більш емоційний, ніж в особистому житті.

– Як ти вважаєш, який твій образ в очах суперника, яким вони тебе вважають?
– Не знаю, це до них питання. Дивлячись, як я поводжуся на полі. Воротар, я вважаю, має бути спокійним, урівноваженим, сфокусованим на своїх діях і допомагати команді всім, чим можливо. Воротар має показувати всіма своїми діям, що все в нього під контролем: і захисники, і взагалі вся команда має відчувати, що позаду – надійна людина, що він у потрібний момент може врятувати їх.

– Можна сказати, що голкіпер – це диригент своєї групи, оскільки в нього більший кут огляду поля?
– Звісно, ми завжди бачимо поле перед собою, тому, так, я можу так сказати, що я трохи диригент у цьому плані.

– А який ти для своїх близьких людей?
– Я ж кажу, я більш спокійна людина. Моя дівчина не дасть збрехати. Я дуже спокійний, у мене немає такого, що я можу накричати на когось або ще щось у такому дусі. Я спокійна людина, і, думаю, це подобається всім моїм близьким.

– Чому ти не дуже активний у соцмережах?
– Якщо взяти, наприклад, осінній період, коли ми багато подорожували, то ми вдома навіть не бували, тож просто немає часу щось викладати в Instagram. Моя дівчина мені каже: «Може, ти трошки будеш вести?» Але в мене справді не вистачає часу на це. А коли час і є, то хочеться просто побути з сім’єю без телефону в руці.

– Що тобі найчастіше кажуть, коли зустрічають на вулиці?
– Не знаю... Найзвичайніше – звертаються з проханням сфотографуватися. Іноді чую слова підтримки. Можуть щось сказати про Класичне з «Шахтарем», побажати успіхів, перемоги в чемпіонаті. Але зараз у країні війна, і, думаю, люди не так сильно цікавляться футболом, як це було раніше. Багато «ультрас» пішли в ЗСУ, багато інших людей, які пов’язані з футболом, теж воюють. Зараз мало людей цікавляться футболом. Навіть мої знайомі кажуть: «Ми зараз не дивимося футбол». Футбол відійшов на другий і навіть третій план.

– Яке найдивніше запитання, яке тобі ставили вболівальники? Або найдивніше прохання.
– Одного разу після гри, коли я був біля машини, до мене підходить якийсь хлопець, років 12, і звертається до мене так, наче знає мене років 10 уже: «Русику, а ти можеш мене підвести додому, будь ласка? Не хочеться ні на метро йти, ні таксі викликати, можеш мене підвести, будь ласка, додому. Ти ж усе одно в той бік їдеш». Я лише сказав, що їду не додому, а у справах. І все.

– Вважаєш несправедливим те, що помилки голкіперів критикують набагато більше, ніж помилки польових гравців?
– Світ трохи несправедливий, і в цьому плані ми нічого не можемо зробити. Ми повинні виконувати свою роботу. Воротарі теж бувають не дуже задоволені тим, що нападники щось починають вигадувати, коли можна забити простий гол. Бувають ситуації, коли відчуття, що хочуть забити по-піжонськи або на носі той м’яч носять, і не забивають звичайні голи. Для вболівальників це дуже добре, але для нас, якщо чесно, це як печія.

– Питання від штучного інтелекту: чому голкіпер не хоче бити пенальті?
– А хто сказав, що не хоче. Хоче, але не дають. Там і так у пацанів іде «заруба», хто пенальті проб’є. Коли я був маленький і ми грали 5 на 5, я завжди виконував штрафні, бив пенальті, забивав.

– Я чув, що деякі тренери забороняють бити пенальті своїм голкіперам, тому що це нібито вважається неповагою до голкіпера або команди суперника. Це правда?
– Можливо. Якщо ти йдеш виконувати одним із перших, то може бути. Але є такі приклади, як Нойєр, Едерсон: їм усе одно. Вони дуже добре грають ногами. Якщо, умовно, хлопці втомилися або ще щось, то чому б не пробити? Якщо вони більш свіжі та впевнені в собі.

– Запитання від штучного інтелекту: чи не боляче приземлятися на газон після кидка?
– Мене бабуся завжди запитує: «Дивлюся ваші матчі, мені так боляче за тебе, коли ти там падаєш. Тобі не боляче це все робити?» Кажу: «Бабусю, ну я ж у цій справі стільки років, мені вже якось все одно».

– Але синці – постійно?
– Ні. Уже ні. Ми тренуємося і граємо на хороших полях, плюс ти можеш якось згрупуватися.

– Деякі голкіпери ображаються, коли кажуть, що воротар «стояв у воротах», а не «грав у воротах». А ти як до цього ставишся?
– У мене був приклад. Ми грали з Англією, перемогли, а я набігав 7 км. Польовий гравець пробігає, як мінімум, 11-12 км, а я набігав 7 км. Так що – я стояв чи ні?

– Твоє життя поза футболом – яке воно? Якщо говорити про графік вихідного, то що це може бути?
– У мене дні якісь, як рутина, все одне й те саме. Навіть якщо у вихідний, у мене є там година-дві попрацювати над собою, піти в зал, почитати книжку. Тобто, загалом усе те ж саме, як і в тренувальний день, але просто є трохи більше часу на самого себе.

– А не хочеться іноді у вихідний день просто відлежатися на дивані?
– А який із цього толк? Є 12 годин вільного часу. Ну, година-дві на щось піде. Залишається ще 10: що хочеш, те й роби. Іди з собачкою гуляй, телевізор дивись, у PlayStation грай. Мені подобається активніший стиль життя, сидіти на місці – це не для мене.

– Ти більше домосід?
– У мене є собака, я не можу бути вдома цілий день: мені потрібно її вигулювати, вона мене змушує це робити.

– Якої породи в тебе собака?
– Французький бульдог. На прізвисько Бакс.

– У чому секрет твоєї стресостійкості?
– Так, бувають складні моменти в житті, у спорті, але коли я приходжу додому, мене зустрічає мій песик, він радіє мені завжди, і я якось переключаюся.

– Ти відвідуєш кінотеатри, музеї, театри?
– У мене не дуже багато часу на це все. О 10-й ранку – на базу, повертаєшся додому о 5-й годині вечора, о 6-й – повечеряли, пішли з песиком погуляли, і все – день закінчився.

– Якби на футбол, ким би ти став?
– Якщо, чесно, то не замислювався над цим. Може баристою був би.

– А професія актора?
– Ні. Я сором’язливий хлопець і мені не дуже подобається виходити на сцену. Я хвилювався навіть коли виходив до дошки в школі. Мене зараз, до речі, запитують: «А як ти у футболі абстрагуєшся від усього?». Футбол – це моя улюблена справа, і неважливо, який там шум-гам на трибунах, все одно в тебе фокус на матчі і ти спокійно до цього ставишся.

– А хто серед динамівців, на твою особисту думку, був би непоганим актором?
– Можливо, Коля Шапаренко, він такий голлівудський хлопець. І Макс Дячук, він такий, теж харизматичний.

– У «Динамо» зараз Закарпатська діаспора – ти, Дядчук, Біловар...
– Якщо ви знаєте, Біловар спершу був воротарем. Був такий клуб «Мукачеве» й ми завжди перетиналися з ними в турнірі на область: він у цій команді грав у воротах. Мені тоді було років 10. А вже потім Біловар змінив амплуа.

– А сам ти одразу став воротарем?
– Ні. Коли тобі 5-6 років, ти взагалі не замислюєшся над тим, чи хочеш бути футболістом.

– Правда, що ти спершу відмовив київському «Динамо»?
– Я б не сказав, що я відмовив. Моя мама вирішила, що в 10 років переїжджати до столиці рано. А в другій сказала: «Тобі 12 років, їдь, ти вже дорослий». Вона ж розуміє, як це працює, вона не може мене втримати, вона все життя дивилася, як я з азартом бігаю у футбол, а тут кличе «Динамо»: не відпустити мене було б несправедливо по відношенню до мене.

– А коли перший раз відмовили батьки, ти сильно засмутився?
– Взагалі ні. Коли тобі 10 років, ти не дуже це все усвідомлюєш, не розумієш якусь перспективу велику. А ось коли мені запропонували в 12 років поїхати на перегляд, то це було вже зовсім відношення, я тільки й питав: «Коли вже поїдемо?» Коли я приїхав на базу «Динамо», то я був ось із такими очима, у мене був фурор. Усе дуже сподобалося.

– Відразу пройшов перегляд?
– Так. Тренери сказали: «Приїжджай у літній табір». Тому що на той момент я був ще занадто маленький для Академії.

– Хто тоді був із тобою в команді з чинних гравців?
– Ванат. Я був першим, хто заселився з хлопців 2002 року народження. Потім з’явився Ванат, який, пам’ятаю, сказав: «Все, Русику, я тоді буду з тобою жити в кімнаті, як мені дозволять переїжджати на базу». Був ще Ілля Забарний. Єгор Маценко. Він зараз грає в Польщі. Багато хлопців із тих, хто зараз у першій команді «Динамо». Володимир Бражко прийшов через рік чи два після мене.

– Чи немає у тебе зараз тиску хвилювання у зв’язку з тим, що головний тренер «Динамо» – найлегендарніший голкіпер українського футболу?
– Я намагаюся не думати про це, а робити свою роботу по максимуму, робити все від себе залежне і намагаюся ту планку, яку я підняв, тримати її і потроху ставати краще.

– Кожен удар, який воротар відбиває, болючий для нього?
– Дивлячись, який удар. Мені два рази ногу ламали. Мене, буває, запитують: «А ти не боїшся в ноги стрибати або коли тобі м’яч в обличчя летить?». Ну а що я зроблю? У мене робота така знаєш. Ну, зламали ніс. Походив потім із міні-гіпсом і маскою. Страх був, звісно, але він минає – максимум за місяць. А потім на звичайному тренуванні Владик Ванат мені зарядив м’ячем і знову зламав ніс. Причому, в тому ж місці.

– Зараз у «Динамо» звільнився перший номер. Чи плануєш ти взяти його собі?
– Не думав про це. Чесно.

– Чому 35-й?
– Був маленький, стежив за «Динамо». Максим Коваль мені подобався. Якось тренер мені каже: «Який у тебе буде номер?» Перший був зайнятий. Який ще може бути? 12-й або ще який-небудь. Кажу: «Мені подобається Максим Коваль. Можна взяти 35-й?»

Прийшов у «Динамо», мені дали 30-й номер. Запитав у нашого тренера, чи можна взяти 35-й, тому що мені він подобається, і я з дитинства під ним грав і на перегляд під ним приїхав. Мені кажуть: «Так, без питань, бери». З того моменту в «Динамо» в мене ніколи не було першого номера. У збірній – так.

– Ти Ковалю говорив про те, що взяв 35-й номер через нього?
– Так. Ми якось перетиналися на зборах, він мені каже: «Я чув, ти там про мене розповідав. Дійсно через мене взяв 35-й номер?» Кажу йому: «Так, уявляєш?» Йому, звісно, було приємно.

– Матч із «Барселоною» – досі найнезабутніша подія у твоїй кар’єрі?
– Якщо брати до уваги всі обставини, які зараз є, то, думаю, так. Якось так швидко минуло. Я грав за «Динамо» U-19 або за дубль, і до мене підходять Кендзьора та Вербич і кажуть: «Ти будеш із «Барсою» грати». А я: «З якою «Барсою», що ви мені тут накидаєте?» А тоді ковід був, Юнацьку лігу УЄФА скасували. Жора Бущан тоді захворів. Із «Ференцварошем» грав Денис Бойко, і ми тест здавали щодня – там три людини вибули, там – ще три.

Потім мені телефонує Михайло Леонідович Михайлов (тренер воротарів «Динамо» – прим.) і каже: «Зайди до мене». Ми поговорили і каже: «Не хвилюйся. Навіть якщо там буде фурор, ти погано зіграєш, то тобі ніхто й слова не скаже, сам розумієш, тобі 18 років». Звичайно, це не прайм-»Барселона» була, але все ж таки.

Перед грою я, напевно, блідий ходив, але воно якось так пішло. Ще до розмови з Михайловим ходив, трусився: у нас тоді ще гра з «Дніпром-1» була, коли я дебютував. Але всі хлопці мене підтримували, говорили, що я все вмію і в мене все вийде, настав час показати, на що ти здатний. Усе, в підсумку, класно пройшло, але, на жаль, програли.

– Але тебе було визнано найкращим гравцем матчу!
– Тактичні помарки в моїй грі були, але обійшлося без якихось фатальних помилок.

– Переглядав потім цей матч?
– Так.

– Один раз чи більше?
– Трохи більше. (Сміється). Але потім якось це вже минуло.

– Хтось із суперників тебе похвалив?
– Я йшов на інтерв’ю, і тер Стеген каже: «Ти такий молодий, і видати такий матч – це реально грандіозно». Хотів із Мессі сфотографуватися, але він якось побіг. Але з тер Стегеном ми футболками обмінялися.

– Мессі дарує пиво за кожен свій гол голкіперам...
– У мене це пиво вдома стоїть. Приїхав із відпустки, а на базі реально пиво стоїть. І в мене десь є фото з тим пивом. Випили його в сімейному колі, але коробку залишили – у мами стоїть.

– У той момент тобі хотілося продовження якогось, знову грати на вищому рівні, незважаючи на 18-річний вік. Але минув не один не два і навіть не три роки, перш ніж ти став ось основним голкіпером київського «Динамо». Чи не хотілося тобі піти кудись в оренду?
– Я тоді розумів, що це була якась випадковість зіграти з «Барселоною», і я зараз не заслуговую грати. Жора Бущан у збірній тоді на Євро шедеври творив, Денис Бойко теж класний воротар. Усе чітко в них. Я – малий, чому я маю грати? Для мене була Юнацька ліга УЄФА, юнацький чемпіонат України. І мені якраз потрібно було набирати форму після травми плеча. А було важко: плече боліло ще рік, через те що різали зв’язки, зшивали їх потім. І мені було дуже некомфортно. Цілий рік. І я сам розумів, що мені потрібно набиратися досвіду. У дуже великій кількості. Потрібно було спокійно довіритися процесу, проходити через помилки – без них не буде досвіду.

Був період, коли через травми Бойка та Бущана грав я. Ми тоді четверте місце посіли. Був хейт, мене обзивали. Я на це не дивився, мені було якось все одно. Я вимкнув у своєму Instagram коментарі. Не для себе – для моєї мами, вона це все читала. Помилки є помилки. Через них зараз зупинитися? Який сенс у цьому?

– Ти сам для себе вірив, що колись настане той день, що ти станеш «номером один» у «Динамо»?
– У себе треба вірити завжди. Я завжди в себе вірю. Так, я хотів в оренду піти, але тоді Денис Бойко пішов із «Динамо». І хто в цій ситуації мене відпустив би в ту оренду? Я розумів, що на даному етапі мені ще не вистачало досвіду, але я робив усе від себе можливе, щоб у якийсь момент почати грати на вищому рівні.

– Виклик до збірної України – це досі мрія чи вже мета?
– Коли в тебе з’являються мрії, їх треба втілювати в реальність.

– Зараз ти відчуваєш що ти як ніколи наближений до збірної?
– Не знаю, як на це реагувати. Коли є мета, до неї йти треба поступово. Тобто ти маєш розуміти, що готовий до збірної. А не так, щоб будеш просто там відбувати номер, просто тренуватися. Ти приїжджаєш у збірну не тренуватися – ти приїжджаєш туди боротися за місце в основному складі. Тобто ти маєш бути на тому рівні. І я вважаю, що мені ще трохи треба набратися досвіду.

– Вважаєш, що ще не готовий?
– Я не буду говорити, що я не готовий, але мені потрібно ще набратися досвіду.

– Конкуренція в збірній дуже висока: Лунін, Трубін, Бущан, Різник. Ти відчуваєш, що вже здатен скласти їм конкуренцію?
– Хотілося б. Звичайно, я хочу це робити, і в мене є мета потрапити туди. Але для цього треба багато працювати. І ти маєш бути і фізично, і ментально готовим до цього етапу.