Рябоконь: «Мій контракт не з «Десною», а із ЗСУ»

Однозначно з нами, з українським народом, і відомий футбольний тренер Олександр Рябоконь. Ще не так давно за плідну роботу з чернігівською Десною колеги визнавали його найкращим тренером УПЛ, тепер же воїна одного з добровольчих батальйонів Збройних сил України О.Д. Рябоконя відзначатимуть за зразкову службу в обороні Вітчизни.

Тренер розповів про себе, Десну, армію та те, де дивився найважливіші футбольні матчі 2022 року.

‒ Олександре Дмитровичу, зважаючи на те, що півроку в українському футболі про вас не було чути, розпочнемо бесіду з запитання – а як ви їх провели?
‒ Війна застала мене на зборах у Туреччині. Ми ще встигли переговорити з Ігорем Йовичевичем, готувалися до матчу СК Дніпро-1 – Десна, хоча й були вже певні сумніви, чи зможемо його провести.

Чи чекав я настільки гарячих бойових дій? Не мав сумнівів, що будуть якісь «зєльониє чєловєчкі», «вєжлівиє люді» та інші провокації. Проте ракетних ударів, введення військ зі всіх напрямів, захоплення міста Херсон та виходу на околиці Києва, безперечно, я не очікував.

Що я мав робити? Почав відразу ж шукати можливість повернутися на батьківщину. Лише 26 лютого вдалося знайти такий шлях, адже літаки в Україну вже не літали. Я спершу полетів до Угорщини, звідти вже дістався до Києва.

Сумнівів, що робити далі, не мав жодних. Почав вивчати, куди можуть взяти людину мого віку та підготовки. Знайшов контакти тероборони, добробатів. Підписав добровольчий контракт із теробороною і нині несу службу.

Як це було? Спочатку пройшов навчання – теорію та практику, поводження зі зброєю, саперну справу, медичну допомогу. Були у нас на спеціальних полігонах стрільби. Потім приступив до виконання завдань – служба на блокпостах, нічні патрулювання в комендантський час, супроводження вантажів…

У Київській області ми йшли відразу вслід за військами, які вигнали ворога та деокуповували нашу територію. Проводилися саперні роботи, ми розбирали завали. Зараз основна увага мого добробату – це фортифікаційні роботи навколо Києва.

‒ Як виглядає зараз ваш графік?
‒ Кілька днів вдома, інші – в лісах і на укріпних спорудах. Звісно, говорити про місця знаходження та характер об’єктів не станемо – військова таємниця, проте проведено великий комплекс робіт, щоб Північ України не була такою вразливою для агресора, як це було на початку активної фази війни 2022 року.

‒ Турецькі збори зими 2022 року добре показали, хто є хто. Не десятки, сотні футболістів, тренерів, адмінперсоналу із розташування українських клубів виїхали в інші країни, рятуючись від призову. У вас теж є за кого переживати – діти, внуки… Чому прийняли для себе рішення брати зброю й ризикувати життям?
‒ Позив серця. Інших варіантів не розглядав. Я народився й виріс у цьому місті, і коли бачив, що ворог на в’їзді в Київ, їхав з думкою, що зараз приєднаюся до захисників столиці. Я просто мав там бути.

‒ Як при цьому ви ставитеся до «неповерненців»?
‒ Це дуже складне питання, де нема однозначних відповідей. У перші дні Росія взяла Херсон, підступила до Києва та Харкова. Футболісти – це молоді люди, вони схильні до імпульсивних рішень. Вони бояться за родини. Врешті-решт, вони ще грають – і у них є не так багато часу, щоб зробити футбольну кар’єру. Тому однозначно засуджувати цих людей не можу. Якщо вони, граючи за кордоном, жертвують на українську армію та підтримуючи наших біженців, цим вони компенсують свій вчинок.

‒ От ви стоїте на блокпосту або патрулюєте в місті. Багато зустрічали футбольних людей, вболівальників, які вас впізнавали?
‒ Так, це часто бувало, майже скрізь. Тим більше територіально наш батальйон діє на півночі України, де добре знають Десну, її гравців і тренерів. Було багато хороших зустрічей за цей час, чому тут дивуватись? Скажу більше, на одному з полігонів, де ми займалися, керівник – колишній футболіст, який грав за ту ж команду, за яку я колись грав.

‒ Той Чернігів, який знала й любила Десна, залишається хіба що на листівках і в відеозаписах. Місто дуже пошкоджене, стадіон – і той розбитий. Як сприймати цей абсурдний бомбовий удар по спортивній інфраструктурі?
‒ А як сприймати холоднокровне вбивство людей, розстріли, бомбардування, постійний ракетний терор? Це все абсурдні, безглузді дії озвірілого агресора. Таке роблять не від великого розуму, а від великого безсилля.

‒ Боруссія (Дортмунд) обіцяла взяти участь у відновленні стадіону, на якому перші матчі проводив Ярмоленко. Є надії, що колишня арена імені Гагаріна стане сучасною спортивною будовою?
‒ Є надії, що все буде відновлено. Наскільки я чув, нещодавно в Чернігові побувало керівництво Мінспорту на чолі особисто з Вадимом Гутцайтом. Прийняли рішення руйнувати існуючий стадіон до кінця й будувати з нуля стадіон. Останній раз говорили з керівництвом – чув таке, що до закінчення бойових дій будівельних робіт розпочинати не будуть, але вже в січні, якщо все буде добре, чернігівський стадіон візьмуть у відбудову.

‒ Деякий час цей центральний стадіон називався імені Гагаріна, потім отримав офіційну назву якоїсь безликої абревіатури. Яке ім’я чернігівська арена повинна носити, щоб бути гідною подвигу оборонців свого міста?
‒ Це має бути обов’язково ім’я Героїв України – сучасних, справжніх героїв. Можливо, просто стадіон імені Героїв України.

‒ Кажуть, зважаючи на великі борги, Десна могла завершити виступи навіть без війни.
‒ Неправда. Ми б продовжували виступи й точно дограли б сезон 2021/22. Про те, щоб Десна знялася чи припинила існування, мови не могло бути. Борги були, це не секрет ні для кого, проте навіть зараз керівництво клубу продовжує їх виплачувати – перш за все, тим, хто знаходиться в Україні. Багато людей саме за ці гроші й живуть, зважаючи, що чемпіонат України був достроково завершений, офіційних ігор не було, не всі собі знайшли нові команди.

‒ Наскільки великі ці борги – в часовому чи грошовому еквіваленті?
‒ Конкретно важко сказати, та й неможливо – хтось приходив раніше, хтось пізніше. Звідси – різниця в сумі та терміні заборгованості.

‒ Десна при вас піднялася з Другої ліги в еліту й вперше пробилася в єврокубки. Склалося враження, що Чернігів пережив найкращі футбольні часи в історії – проте вони завершилися, і, можливо, навіть до війни.
‒ Ми дійсно зібрали хорошу команду – так, як, буває, майстри збирають хорошу машину. Проте були перебої з пальним, і ми не розігналися на повну швидкість. Щоб постійно бути серед лідерів, нам не вистачало фінансування – і як засобу мотивації та підтримки бойового духу гравців, так і для утримання футболістів.

‒ Багатьом Десна допомогла розкритися й піти на підвищення. Хтось тут перезавантажив кар’єру. Є за це якась людська вдячність?
‒ Ми й сьогодні підтримуємо контракт. Зрозуміло, більше з тими, хто не один рік у нас грав – брати Фаворови, Філіпов, Мостовий. Це надійні хлопці, на яких у команді можна було покластися.

‒ Вірите в того ж Тотовицького в Шахтарі?
‒ Він має майстерність, багато вміє на полі, пройшов школу цього клубу. До того ж, Ігор Йовичевич цікавився Тотовицьким, ще очолюючи СК Дніпро-1. Отже, він добре знає можливості цього футболіста – а якщо тренер зацікавлений і хоче бачити гравця в себе в команді (і не вперше), то для гравця це карт-бланш і можливість себе проявити.

‒ Раніше, чесно кажучи, уявити собі тих гравців, яких нині заявить Шахтар, у його складі було б неможливо. Це таке грандіозне падіння нашого футболу, чи, навпаки, дивлячись на успіх Динамо з Фенербахче, ми ще не підозрюємо справжнього потенціалу наших команд?
‒ Сподіваюся, що це наше вікно можливостей. Недарма багато років працювали турніри U-21 та U-19, існували резервні склади – як Динамо-2 чи Шахтар-3. Звідти вийшли нинішні зірки. Так що робота в наших тренерів зараз складна й відповідальна, проте цікава. Таланти швидше проб’ються в основу: будуть наливатися м’язи, прийде досвід. Багато хто з нинішньої молоді буде згадувати ці роки, як свій великий шанс.

‒ Шахтар ми ще не маємо як оцінити – навіть «товарняки» із Аяксом і Ромою не дорівнюють офіційному матчу. Динамо ж вибило віце-чемпіонів Туреччини з низкою збірників і досить міцний австрійський клуб. Чи мали змогу подивитися ці матчі?
‒ Звичайно. Наші клуби в єврокубках і збірну треба обов’язково дивитися. Матч дивився, і в досить нормальних умовах. Динамівці заслуговують тільки на хороші слова за свої матчі з Фенербахче та Штурмом. На кону Ліга чемпіонів. Фенер – гідний суперник, чого не скажеш про поведінку його вболівальників. Ну, що ж – браво, Динамо! Відповіли на полі, гідно відповіли.

‒ Наш чемпіонат втратив практично всіх легіонерів, причому більшість з них – пішли безкоштовно, скориставшись змінами в регламенті трансферів ФІФА. Щось це схоже на мародерство нашого клубного футболу…
‒ Дійсно, наші клуби мають бути захищеними в таких умовах. Потрібна допомога від ФІФА та УЄФА, а не навпаки – полегшення відчуження власності українських клубів, чим є можливість безкоштовно призупинити контракт і піти після його завершення.

‒ Серед легіонерів вашого клубу – румун Константін Діма. Як він опинився в Десні на довгостроковому контракті, зігравши біля 30 хвилин, і які юристи допомогли «роздягнути» чернігівський клуб?
‒ Усіх деталей не знаю – я не займався юридичною стороною справи, так що не знаю, як так вийшло. Сам Діма – непоганий футболіст, ще молодий, може, десь розкриється. У Десні він не заграв не через фінансову тяганину, на той момент були кращими його конкуренти.

‒ Яким видавалося майбутнє Десни, зважаючи на трансферний бан і серйозні борги?
‒ У другому колі не пасли б задніх. Навіть попри втрати, зберігали боєздатність і планомірно підтягували молодь, яка не була б на той момент зовсім неготовою. До того ж, напередодні початку бойових дій уже фактично досягли домовленості з Дімою, так що, можливо, й встигли б закрити це питання.

‒ Як працювати з гравцями, коли вони не отримують грошей і нема змоги замінити їх на кращих?
‒ Повірте, в Десні байдужих не залишалося. Той, хто не готовий був воювати за ім’я Десна (Чернігів), міг піти. А хто залишався – той розумів, що грає за своє реноме та за бренд клубу. Ми всі разом зберігали Десну – і якби не війна, справилися б із цим.

‒ Кажуть, що інвестор і власник Десни Чеботарьов, перебуваючи за кордоном, охолонув до Десни та футболу – і це не остання причина, чому клуб нажив заборгованість…
‒ Я спілкувався з президентом клубу Левіним Володимиром Іллічем, ми постійно тримали зв’язок, і контакт був нормальний. Востаннє ми переговорили напередодні прийняття вимушеного рішення про призупинення виступів Десни в УПЛ. Але навіть це була обнадійлива бесіда – як тільки припиняться бойові дії, керівництво готове буде відновити діяльність клубу. Ніхто не «охолов», ніхто не «поставив хрест» на клубі. Навпаки, в останні роки багато було збудовано – нове футбольне поле, пристойна клубна база. Не було проблем з харчуванням. Команди Десни були добре екіпіровані.

‒ Отже, Десна, як футбольний клуб, припинила своє існування?
‒ На той момент, коли ми востаннє спілкувалися з колегами та керівництвом клубу, не припиняла. І поступова виплата боргів, а також активна участь клубу в нарадах з відбудови міських спортивних споруд, дають надію, що Десна не припинить функціонування. Скажу більше: аби тільки завершилася війна, якщо це трапиться в цьому році – то вже в січні Десна почне знову збирати футболістів.

‒ А як щодо вас особисто? Ви залишаєтеся головним тренером чернігівської Десни?
‒ Мій контракт закінчився влітку, а фактично я припинив працювати з початком війни. Мій контракт – у ЗСУ.

‒ Чи були у вас за цей час пропозиції від інших клубів?
‒ Розмови – були, конкретних пропозицій – ні.

‒ Чи погодилися б працювати зараз за кордоном?
‒ Ні, і це було б незаконно. Мені 58 з половиною років – до 60 років чоловіки-українці мають залишатися в розпорядженні Міністерства оборони й бути готовими виконати свій обов’язок. Найкраща форма одягу для українського чоловіка зараз – камуфляж ЗСУ, а найкраще знаряддя праці – автомат для оборони України.

‒ Юрій Вернидуб суміщатиме військову службу із роботою в професіональному футбольному клубі Кривбас. Це нормально?
‒ Юра Вернидуб – герой. Він дав відповідь на будь-які запитання, коли залишив команду після перемоги над Реалом, повернувся на батьківщину й почав служити не просто в ТерО, а в ЗСУ. Те, що він поєднує службу в ЗСУ з тренерською роботою, ‒ його особиста справа та справа його безпосередніх армійських керівників. Для українського футболу це добре, та й українська армія ніколи не залишиться без підтримки Вернидуба.

‒ З якими відчуттями дивитеся футбол? Є колишній «вогник» чи більше підтримуєте знання про улюблену справу, яка зараз дуже далеко від ваших думок?
‒ Дивлюся з великим інтересом і бажаю Україні якомога швидше повернутися до нормального життя, щоб футбол був, як раніше, в радість.

‒ Відновлення чемпіонату України в нинішніх умовах – кощунство чи правильний, прагматичний крок?
‒ Футбол треба зберегти, тому всеукраїнські змагання треба проводити. Інша справа – як? Можливо, об’єднати команди всіх ліг у Кубок Героїв. Можливо, проводити його повністю за кордоном – щоб одні не були в особливому положенні. Можливо, варто провести турнір всього в одне коло. Це все можна обговорювати. Але важливо забезпечити безпеку учасників змагань, тому що нам протистоїть злочинець №1 у світі, який не зупиниться ні перед чим – здатний на будь-яку підлість.

‒ Наскільки морально давати «броню» спортсменам, випускати їх за кордон, тоді як інші позбавлені такої можливості?
‒ Спортсмени – не єдина «каста». Є багато захищених посад. До того ж, спорт – це великі можливості для меценатства, інформаційної підтримки та розголосу.

Благодійні матчі за кордоном були дуже правильним рішенням, вони сприяли тому, що в світі почули про страшні злочини окупантів у Бучі, Ірпені, Бородянці, Маріуполі та інших українських містах. Правильним рішенням буде відпускати за кордон на легальну роботу висококваліфікованих співробітників – за умови, якщо вони сплачують податки та жертвують на Збройні сили України.

Нам зараз треба забути про чвари, міжусобиці. З огляду на це міжнародні матчі з іменем України важливіші навіть за внутрішні змагання, тому що вони привертали увагу світу до несправедливої війни, показували ті звірства агресора, які вчинені в ХХІ столітті в серці Європи.

‒ Це буде дуже складний чемпіонат і Кубок України, тому що під питанням безпека його учасників. Недавно один інсайдер говорив – мовляв, Путін не буде дивитися матч Діназ – Мункач, а через день неподалік стадіону в Лютежі влучила ракета. Нема занепокоєння, що цей сезон не обійдеться без трагедій, а, може, й не буде завершеним?
‒ Попередній теж не завершили – наші захисники дадуть знати, якщо матиме місце загроза й потреба зупинити змагання.

Чи буде так? Це може статися. Жодна дещиця української землі сьогодні не є в безпеці – ніколи в історії Європи не було ракетних обстрілів таких масштабів, «прострілюється» вся наша територія.

Тому тут треба вжити всіх засобів безпеки, з винятковою уважністю стежити за всіма сповіщеннями про тривогу та бути готовими швидко евакуюватися. Це реальність, з якою живе вся Україна. Не забуваймо, що, скажімо, чемпіонат Ізраїлю багато років проводиться в умовах ракетної небезпеки.

‒ Вибачте за це питання, ви вбивали?
‒ Ні, я не беру активну участь у подіях на фронті. Моя зона відповідальності – Київська область. Багато хлопців з мого батальйону вирушили на передову. Я поки що тут. Не скажу, що рвуся в бій, але якщо буде треба – не відмовлюся.

‒ Ви – спортсмен, як витримували навантаження армії?
‒ Спершу – дуже важко. Треба було призвичаїтися як до специфічних навантажень, так і до ритму та психологічного тиску. Я зрозумів, що професія військового – надзвичайно важка. А ще переконався, що я ще в непоганій формі для свого віку.

Ми всі, наш батальйон, зараз, по суті, виконуємо завдання в глибокому тилу. Інколи супроводжуємо вантажі на фронт. Але, загалом, у нас навантаження та ризик – незрівнянно менші, ніж у тих хлопців, які весь цей час боронять Україну на передовій. Кожного дня вони це переживають. Гинуть найкращі. Тому не лише наша армія, а й наша дипломатія зараз працює на повну силу. Тому що іноді здається, що наші партнери хочуть витягнути з нори гадюку руками українців. А так не буде – щоб зупинити найбільшого агресора з часів Гітлера, треба всім разом прямо зараз, не відкладаючи, допомогти зробити це Україні.

‒ Коли це може статися? Є якісь дати, на які ви орієнтуєтеся?
‒ До кінця 2022 року все має закінчитися. Не безмежні можливості не лише оборони, проте й атаки теж. І от у цей момент треба завдати такого удару по війні, щоб настав мир. Я сам реаліст – не песиміст, не оптиміст, але стараюся аналізувати ситуацію й зберігати хороший бойовий дух.

Останні тенденції показують, що українці прекрасно воюють та швидко освоюють передову світову техніку. Якби її стало ще більше, тим швидше ми б звільнили наші землі.

‒ В українському футболі нині дивні часи: Ракицький і Селезньов – за Україну, а Тимощук робить щасливі селфі в лігві ворога. Яке воно, наше внутрішнє «ватництво», на прикладі вітчизняного спорту?
‒ Ніхто не чекав того, що сталося. Багатьох бомбардування та ракетні обстріли протверезили.

‒ Вам «ватники» в українському футболі зустрічалися? Можливо, навіть у ваших командах?
‒ Не пригадую хлопців із відверто антиукраїнською позицією, хоча в мене й грали уродженці Донбасу, Криму, Півдня. Навіть ті, хто сумнівався, вважав росіян братами, а російську мову – своєю рідною, зараз переконалися, що у нас із росіянами тільки одна спільна мова – «матюкова», «матерная».

‒ І навіть захисник Масалов, у якого в Чернігові знайшли російський паспорт, а сам він – на перегляді в клубі з країни-агресора, не виявляв «ватництва»?
‒ Серйозно? Знайшли паспорт і він зараз у Росії?! Не знав! Я з ним відносно небагато працював, але нічого такого не помічав за ним. Ну, що ж – люди відкриваються і в добрі, і в біді. Зате ми бачимо, хто є хто.

‒ Вас вразили Селезньов, Ракицький, україномовний Ігор Суркіс, Ахметов, який позивається до суду на Росію?
‒ Гріхи наших ворогів настільки очевидні та промовисті, що це єдина закономірна реакція будь-якої людини. Не можна залишатися байдужим у цій ситуації.

‒ Як закінчиться війна?
‒ Це неможливо спрогнозувати. З одного боку, ворог має величезні ресурси та атомну зброю як останній аргумент. З іншого боку, ворогу теж є що втрачати, і обставини складаються так, що їм уже треба думати не про захоплення нових територій, а про те, як вийти з цієї провальної авантюри з якомога менш поскубаним пір’ям.

‒ Говоримо про територію, яку ви обороняєте – Київщину. А звідси – про всю Україну. Оніміння та безсилість кінця лютого не повторяться?
‒ Україна, безперечно та безсумнівно, зараз зовсім не та, що була півроку тому. На всіх напрямах наша держава зміцнилася, наша армія отримала найсучасніше озброєння й довела, що здатна його застосовувати. П’янкий успіх перших днів засліпив агресора – зараз вони бачать, що кожен сантиметр землі дається страшною кров’ю. Тому рано чи пізно вони будуть притиснуті настільки, що змушені будуть відступити, відповзти назад.

Раніше ми мали підстави боятися за втрату нашої державності та фізичне знищення нашого народу. Скажу так: наразі всім очевидно, що загрози втрати державності більше нема.