За лаштунками муляжу

Відповідним чином налаштовує позиціонування в соцмережах, а від підручних ЗМІ вимагає залізної інформаційної дисципліни щодо свого іміджу благодійника-розподільника гуманітарної допомоги.

Нещодавно на сайті «Трибуна» з’явилося цікаве дослідження: з 24 лютого, початку російського вторгнення в Україну, голова національної асоціації футболу Андрій Павелко виклав на своїй сторінці в Фейсбуку понад тисячу власних фото, або 11 знімків у середньому за добу!

Серед світлин, звісно, трапляються такі, де глава УАФ зафіксований у футбольному оточенні чи «інтер’єрі». Але більшість сюжетів відношення до народної гри не мають: ось радісний Андрій Васильович посеред юрби дітлахів; ось він, стривожений, разом із воїнами; ось, осяяний завзяттям, у живому ланцюжку, передає коробки з гуманітаркою – одна коробка, інша, третя, ...надцята, планів і ракурсів – на будь-який смак. Утім, про смаки – трохи нижче.

Під час подолання загального горя участь у благочинних заходах – то святий обов’язок. Але переважна більшість публічних особистостей прагне дотримуватися принципу: добрі справи роблять не на сцені. Тож їхні фото- й відео-звіти в соцмережах сприймаються таким собі ненав’язливим меседжем до суспільства: війна дійсно – на всіх одна, кожен має боротися з ворогом на своєму місці, власною ініціативністю, власною наполегливістю, власним коштом. Люди не намагаються представити свої зусилля як визначальний у порівнянні з іншими внесок у майбутню Перемогу, вони просто роблять шляхетну справу.

У випадку з Андрієм Павелком враження складається інше. Немовби саме під час війни він вирішив що «скромнішим треба бути» – не на часі, розкрутив егоцентризм на повні оберти, переконуючи громадськість у тому, що без його персонального керівництва неможливі ані український футбол, ані, власне, перемога у війні. Як і в мирний час, він пропонує якусь вигадану реальність, не розуміючи, що піаритися на біді цілої країни – дико, відверто цинічно. Як, скажімо, навіщось робити селфі на тлі зруйнованих російськими ракетами будинків...

На думку Павелка, вочевидь це має принести йому нові іміджеві дивіденди, що на сто відсотків згодяться на повоєнному футбольному «полі», а може й на полі політичному.

Війна стала лакмусом, призмою, рентгеном для кожного з можновладців і чиновників. По-новому розкрилися керівні талани й таланти Володимира Зеленського, працівників Офісу Президента, міністрів, очільників місцевих адміністрацій. Більшість із них, на наше щастя, являють собою зразок зосередженості, мобільності й ефективності на своїх посадах, а також – стислості та влучності в інформаційному просторі.

Та Андрія Павелка, напевно, надихають якісь персонажі з учорашніх епох, бо він керується «методичками» вже не маршалів навіть, а генералісимусів, генсеків, «великих вождів». І не дивно, що серед коментарів до його фото з коробками (які неодмінно дублюються на офіційному сайті УАФ) часто вигулькує один із образів Леніна на комуністичному суботнику – з колодою на плечі, в тісному контакті з пролетаріатом.

Що це – патологічна самозакоханість чи намагання заповнити інформаційний вакуум і створити «оздоблення» для небагатьох знімків разом із провідними державно-військовими топ-менеджерами? Павелко всіляко намагається опинитися на фото й у новинах поруч із тими, хто наразі дійсно вирішує долю України, аж із штанів пнеться, удаючи з себе лояльного та корисного ЛСД (лідер суспільної думки, аналог російського ЛОМ). Проте, стосовно нього ця абревіатура чомусь викликає асоціації саме з галюциногеном, подорожами та подвигами в паралельних світах.

Свого часу Павелко наполягав і на своїй незамінності для України в якості члена Виконкому УЄФА. І знову – далі галасливої метушні справа так чомусь і не пішла. Сьогодні, гадаю, для розуміння повної картини міжнародної підтримки нашого футболу не завадили б певні конкретні цифри – щодо фінансової допомоги з боку Європейського футбольного союзу та ФІФА, в рамках раніше ініційованих програм і поза ними. Що, де, скільки й кому надано – регіональним федераціям, клубам, дитячим школам, окремим персонам – у воєнний час це конче потрібно знати й розуміти. Та реальні обсяги благодійності УАФ, її доля участі в гуманітарних проектах, схоже, охороняється ретельніше за військову таємницю.

Утім, і раніше в УАФ до конкретики у звітуванні ставилися досить зверхньо, віддаючи перевагу пафосу, що його підносять як проекцію певної стратегії, глобальності та геніальності Павелка та компанії. Наразі читаємо немов під копірку розмножені статті про чергову робочу поїздку глави УАФ до регіону, де «генералісимус» однією рукою здійснює загальне керівництво від імені очолюваного ним Координаційного центру, а другою – особисто розвантажує коробки.

Ця його роздвоєність і відірваність від реальної ситуації виявляється й в інших формах. «УАФ прикладає значні зусилля по наближенню повноцінного входження нашої країни до європейської сім’ї народів, об’єднаних в ЄС», – спродукував, скажімо, Андрій Васильович нещодавно, не пов’язавши євроатлантичних перспектив нашої держави з обов’язковим подоланням Україною корупції та схем відмивання грошей. Чи то не сповна в темі, чи то призабув, за якими саме обвинуваченнями ведеться щодо нього низка кримінальних справ.

Багатьом із тих, хто гадає, що війна все спише, доведеться невдовзі повертатися до ще новішої реальності. Й жодні інформаційні геройства не вбережуть ані від покарання за довоєнні злочини, ані від запитань по суті професійної діяльності.

Тим часом наш футбол виявився абсолютно не готовим до сучасних викликів, а головний футбольний штаб практично паралізований і не здатний ухвалювати адекватні антикризові рішення. Ковід. Війна. Так, це надпотужні випробування. Але ж і статус члена виконкому УЄФА реально відкриває перед його носієм набагато більші консультативно-організаційні можливості, аніж просто під камери розвантажувати гуманітарку.

Регресивні процеси в українському футболі почалися задовго до світової кризи. Доведені слідством корупційні оборудки з виробництвом штучної трави та спорудженням майданчиків – то лише верхівка айсберга. Подвійні стандарти, заполітизованість і правовий нігілізм, келійність та улесливість, самопіар і самозбагачення стали основними руйнівними факторами за час правління команди Павелка, котрий прийшов на посаду з абсолютно протилежними гаслами.

Зараз, коли готові до презентації обриси системного курсу повоєнної відбудови України, доречно й «маршалу» Павелкові пригадати гучні заяви про його «план Маршалла» щодо нашого футболу. Та ж «Трибуна» цей прожект проаналізувала ретельно. Висновок: усі задекларовані цілі так і залишилися на папері! Ба більше, інфраструктурні та соціальні фіаско супроводжувалися низкою скандалів спортивного й організаційного штибу – від юнацьких змагань – до національних збірних, від нехтування принципами фейр-плей – до кричущих порушень УАФ власних статутних і регламентних документів, від підроблених дипломів павелківських замісників – до невиправданих захмарних зарплат футбольних високопосадовців.

Тож зовсім не дивують підсумки опитування, що ним колеги з «Трибуни» супроводили своє останнє дослідження: користувачів сайту попросили оцінити роботу Андрія Павелка на посаді в УАФ балом від 0 до 5. Понад третина читачів вліпила керманичу асоціації «одиницю» чи «двійку» (по 17%). Рідше, ніж кожен п’ятий (18% із понад 5200 респондентів), розщедрювалися на «трієчку». А найпоширенішою думкою (34 відсотки) стала та, що футбольний Facebook-генерал – повний нуль!..