Андрій Шевченко. Дух України

– Я спав, коли задзвонив телефон. То була моя мати. Я подивився на годинник.

3:30 ночі.

Коли мама набирає тебе в такий час, то не для того, щоб передати приємні новини, чи не так?

Я думаю, що в той момент, коли я побачив телефон, якась частина мене вже знала. Я ніколи не забуду дату: 24 лютого 2022 року. Так, вже кілька тижнів усі були стурбовані, але жоден з нормальних людей не хотів повірити в те, що могло статися. Але коли я побачив телефон із маминим ім’ям, все це відразу почало охоплювати мене.

Вона плакала, коли розповідала, що відчувала, коли її будинок затрясся від вибухів.

Ми увімкнули новини, і ось воно. Війна. В Україні.

Час ніби зупинився.

Я почувався геть безпорадним.

І я почувався винним.

Я мав бути там, у Києві, з мамою. Кількома днями раніше був її день народження, і ми збиралися влаштувати у неї вдома сімейну вечерю – разом із моєю сестрою та кількома друзями. Я навіть забронював рейс на 19 та 29 числа, але через деякі документи, які довелося оформлювати у Великобританії, був змушений відкласти виліт на 26 число.

Через кілька годин після маминого дзвінка почали надходити відео від друзів і в соціальних мережах. Російські гелікоптери над нашою землею, ракети б’ють по наших дорогах, мостах та аеропортах, величезна кількість людей, які намагаються залишити Київ. За один день тисячі людей, які провели в Україні все життя, стали біженцями.

Це був шок. У мене четверо дітей. Мені неможливо все це зрозуміти – уявіть, як це сприйняли вони. Молодшому вісім років. Як я міг йому пояснити це???

Не можу сказати вам, скільки разів був змушений заряджати телефон. Дзвонив цілий день – друзям, родині, колишнім колегам і одноклубникам.

Чи в безпеці вони? А як щодо їхніх родин? Що буде далі? Чим можу допомогти?

Ти панікуєш, тому що рішення вмить можуть змінити життя людини.

Пам'ятаю, в якусь мить я просто завмер. Я повернувся до дружини і сказав: «Я не знаю, що робити…»

Моїм першим бажанням було вивезти сім’ю з країни, але мама із сестрою сказали мені одне й те саме – я точно пам’ятаю слова мами по телефону: «Я не поїду. Це мій дім».

  
Тієї ночі ми бачили, як Президент Зеленський надіслав чіткий меседж людям. Він сказав нам, що не залишить Київ, що ми повинні разом захищати свою землю. То було наше майбутнє. То був вибір – існувати нашій країні чи ні.

У такий момент твоя перспектива, твої пріоритети, весь твій світ змінюються.

Що таке успіх? Це перемога у футбольному матчі? Це Ліга чемпіонів? Це великі гроші? Це гарний бізнес?

Ніщо з цього не є справжнім.

Дрібні проблеми, дрібні розбіжності зникають.

Все інше відпадає.

Успіх – це свобода. Успіх – це виживання.

У наступні дні ми всі слухали ці історії.

Багато людей вирішили залишитися, а при цьому інші з усього світу без вагань поверталися, щоб захищати нашу землю. Вони навіть не зупинялися, щоб подумати про наслідки. Вони просто знали, що їм потрібно їхати...

Я чув про 20-річних хлопців, які годинами самотужки охороняли дороги, бо мали захищати своє село від загарбників.

Чув про людей, які бігли в обвалені будівлі, аби допомогти евакуюватися сусідам.

Я навіть чув про подружжя лікарів, які поїхали в Ірпінь допомагати в шпиталі, коли на місто сипали бомби. Вони лише залишили повідомлення друзям: «Якщо з нами щось трапиться, ви маєте законне право піклуватися про наших дітей».

Ви можете собі уявити щось подібне?

Чоловік із дружиною кілька днів залишалися в лікарні й допомагали людям, поки місто не зрівняли із землею. Зрештою обоє повернулися до дітлахів, але перед цим вони поставили на карту все, щоб допомогти своїй країні.

Я знаю стільки подібних історій. Історій справжніх героїв.

  
Я чув історії про неймовірну мужність, а також про неймовірні біль і страждання. Моя тітонька протягом чотирьох днів сиділа в пастці у своєму підвалі під час бомбардування. Вона змогла втекти до моєї мами лише тоді, коли росіяни зупинилися на півдні. У мене є близькі друзі, які загинули. Серед хаосу ми не мали часу сумувати.

Я все ще відчував провину. Хотів бути там, щоб оцінити ситуацію, захищати свою землю і витягти свою сім’ю. Мені потрібно було допомогти.

Одного разу сказав мамі: «Я повернуся».

Але вона каже: «Андрію, що ти тут робитимеш? Ти не солдат. Ти маєш залишатися там, де ти є.

Звертайся до журналістів. Скажи їм усю правду про те, що тут коїться. Ця війна триває не тільки на землі, з автоматами та гарматами. Інформація – також зброя. Ти можеш використовувати своє ім’я, свої зв'язки. Збирай кошти. Домовляйся про підтримку і допомогу. Ти можеш зробити більше там, де ти є».

Я послухав маму, а потім намагався зробити так, щоб вона відчула гордість. У наступні дні докладав максимальних зусиль, щоб допомогти. У будь-який спосіб.

Було дивовижно бачити, як люди з усього світу роблять те саме. Демократичний світ об’єднався.

Мені телефонували з різних куточків планети – з Італії, США, Німеччини, звідусіль. Люди, які робили все можливе, щоб зібрати кошти, надіслати гуманітарну допомогу чи просто зв’язати інших людей на місцях, аби ті змогли переконатися, що їхні друзі та родини в безпеці.

Ми дзвонили один одному. Наприклад: «Мій друг у цьому селі… мій дядько в цьому місті… мої дідусь із бабусею застрягли у своїй квартирі… ти знаєш когось поблизу, хто міг би перевірити, чи з ними все гаразд?»

Так багато людей просили про послуги.

Ніхто ніколи не казав «ні».

Люди в Україні знають, що значить бути вільним, тому що ми створили цю країну разом.

Наша нова країна має стародавні традиції. Наша культура, мова та історія сягають глибини століть, але незалежність ми здобули лише 30 років тому. Через це – особливо люди мого покоління – ми відчуваємо, що Україна виросла разом з нами. І не хочемо втрачати ані цей зв’язок, ані нашу незалежність.

Моя історія – це історія України.

  
Ще у дитинстві, за роки до незалежності, я закохався в Київ. Кожен вихідний мандрував містом, щоб пограти у футбол. З дев’яти років їздив автобусами й метро туди, де мав грати. Я вивчав географію міста за футбольними полями.

У мене є власна розповідь для кожної події сучасної історії України. Коли сталася Чорнобильська катастрофа й нас евакуювали з Києва, пам’ятаю, як тато підніс лічильник Гейгера до одного з моїх футбольних м’ячів. Рівень радіації у 50 разів перевищував норму – м’яч довелося спалити!

Коли прийшла незалежність у 1991 році, я у складі команди академії київського «Динамо» саме грав неподалік від Москви – у турнірі, що тривав близько місяця. Щодня дивився новини в нашому готелі… Горбачов, Єльцин, увесь цей хаос. Ця фальшива реальність розпаду СРСР. Коли потягом виїхали з Москви, ми все ще були частиною Радянського Союзу. Але коли зійшли на перон у Києві – прибули в незалежну державу!

Пам'ятаю прапори. Всюди синій і жовтий. Всі були такі щасливі.

Я відчув ті самі емоції, коли вперше одягнув футболку юнацької збірної до 16 років – зіграли 2:2 з Нідерландами у Львові, на заході країни.

Якщо ви не в курсі, скажу вам, що футбол – це дуже важливий складник життя українців. Це вид спорту №1. Я виріс, обожнюючи таких легенд «Динамо», як Олег Блохін та Ігор Бєланов – тих неймовірних володарів «Золотого м’яча». Втім, моє покоління об’єднувало людей якось по-іншому. Гра мала для нас інше значення. Ми робили дещо більше, ніж просто грали у футбол. Йшлося про національну ідентичність.

Важко навіть уявити, яка атмосфера панувала у Львові того вечора. Стадіон був повний. Подивитися на гру юнацької збірної прийшли тисячі людей! Вони прийшли, щоб побачити гру своєї команди в українських кольорах і почути українську мову на трибунах. Того вечора люди прийшли подивитися на українську, а не на радянську команду.

Коли я завершував активну кар'єру по закінченні виступу збірної на домашньому Євро-2012, усі відчували велику гордість за те, на що ми здатні як нація. Ми пройшли довгий шлях. Ми наполегливо працювали, щоб побудувати ці стадіони, щоб покращити сферу послуг та гостинність, щоб гості з усієї Європи змогли побачити нашу країну та полюбити її, як любимо її ми. Відтоді, як Україну оголосили співорганізаторами турніру, я мріяв зіграти на ньому. Коли це нарешті сталося, мені було майже 35, я фізично страждав від болю в спині… але я б не пропустив те свято ні за що.

Це було чудове літо і знаменний момент для нас як для нації.

  
Лише за 10 років після Євро-2012, коли в Україну вторглася Росія, вперше з’явилося відчуття, що ми можемо втратити все, над чим так важко працювали. Всю нашу історію.

Ми знаємо, що не можемо цього допустити.

Ось уже більше ніж півроку в нас - війна.

Завдяки неймовірній стійкості нашої армії та реакції демократичного світу ми можемо сказати, що ми все ще тут. Деякі люди повертаються додому. Навіть футбольний сезон відновлено. Ми боремося за нормальне життя.

Але це ще не кінець. Зарано міняти настрій. 24 лютого у нас не було часу на роздуми та сум. Був тільки шок. Але зараз усе відчуваємо. Біль і руйнування бачать усі. Не треба відводити погляд.

Не обманюйтеся, це може статися будь-де. Це стосується кожного. Це боротьба не лише за Україну, а й за всю демократію.

Напевне, читаючи це, ви думаєте, що перебуваєте в безпеці, що всі ці події відбуваються далеко й вас не торкнуться. Але нещодавно багато людей в Україні думали так само. Правда полягає в тому, що світ уже так не працює. Те, що сталося, може відбуватися знову і знову, якщо не засвоїмо уроки й не об’єднаємося.

Я вже двічі повертався додому в рамках співпраці з фондом Laureus Sport for Good і United24 – платформи, створеної за ініціативою Президента Зеленського. Я бачив усе на власні очі.

Уперше повернувшись до Києва, в квітні, я приїхав потягом із Польщі.

Тиша – це перше, що вражає.

Не знаю, чи подорожували  ви коли-небудь потягом в Україні. Якщо так, маєте знати, що такі подорожі зазвичай галасливі. Заповнені вагони, гучні сімейні розмови, веселий гомін дітей, що бігають у проходах, сміх.

Тепер усе було навпаки. Тихо, напівпорожні вагони, порожні обличчя, на яких не видно жодних емоцій. Ми входили в зону бойових дій.

На пероні біля вокзалу я побачив солдатів, які чекали на свої родини. Матері, дружини та діти плачуть в обіймах. Сім'ї возз'єдналися після місяців розлуки.

Потім я годинами гуляв із другом вулицями Києва. Хотілося побачити місця свого дитинства, переконатися, що вони нікуди не поділися, обійняти людей, відчути їхні емоції.

Це моє місто. Місто, з яким я познайомився, подорожуючи підземкою в дитинстві. Для кожного куточка маю історію чи спогад. Але зараз усе зачинено. Не міг повірити, що на вулицях може бути так мало машин. Єдиним справжнім шумом була сирена повітряної тривоги – шість-сім разів на день. Коли ви чуєте її перший раз, це дійсно приголомшує.

Ми вирушили за місто, проїхали блокпости та попрямували до району, де я виріс, щоб відвідати школи, які я знаю, поля, на яких грав.

  
Коли ти бачиш уражені ракетами місця зі свого дитинства, спалені будівлі, відчуваєш, який вплив це має на тебе.

Ну а далі, за Києвом, руйнування ще страшніші.

Під час другого приїзду я побачив Ірпінь. Колись гарне місто, сповнене новобудов… Тепер там просто нічого немає.

Чорне.

Спаплюжене.

Зруйноване.

Я їздив до Бородянки, Бучі, Гостомеля – там те саме.

Це те, що ви повинні побачити на власні очі. Це не фільм. Це реальне життя.

Далі на сході, в Дніпрі, зайшов у дитяче відділення лікарні й побачив хлопчиків і дівчаток років шести чи семи з жахливими пораненнями.

Я слухав розповіді про бомби, що влучили в їхні будинки та забрали їхні ніжки, ручки, їхні родини...

Чесно кажучи, після другої палати захотілося зупинитися. Я більше не міг цього витримати. Занадто жахливо.

Це війна.

  
І для чого це все? Я не можу віднайти причину. Не можу пояснити це ані своїм дітям, ані будь-якій розумній людині.

Люди повертаються ремонтувати та відбудовувати, але ситуація залишається критичною.

Так багато сімей живуть у перенаселених тимчасових помешканнях без доступу до основних послуг. Між тим, скоро зима.

Нам потрібно продовжувати збір коштів і пожертвувань для підтримки тих, хто все ще перебуває в країні, і тих, хто евакуйований. І ще нам потрібно продовжувати говорити правду про те, що відбувається.

Зараз це мій пріоритет.

Моя співпраця з фондом Laureus Sport for Good наразі включала долучення до програми допомоги біженцям у Варшаві. Мова про українських дітей, які втратили домівки та близьких. Дітей, які подорожували сотні миль, щоб знайти притулок і безпеку, які тепер використовували спорт, щоб спробувати подолати психологічні розлади та травми.

Я зустрічався з іншими відомими спортсменами, які також підтримують цю добру справу. Познайомився з тенісисткою Ігою Свьонтек на виставковому матчі, збори з якого пішли українським біженцям у Кракові. Дав лідеру збірної Польщі Роберту Левандовськи – одному з перших спортсменів, який осудив Росію – капітанську пов’язку з кольорами українського прапору, щоб він узяв її з собою на ЧС-2022 до Катару.

Світ спорту має можливість впливати на думки і навіть на політику, коли справа стосується цієї війни.

Долучення до кожного чергового заходу фонду Laureus Sport for Good нагадує мені, що в ці часи, мабуть, більше, ніж будь-коли, спорт справді має силу змінити світ.

  
Я все ще залишаюся оптимістом. Я бачу світло в кінці тунелю. Бачу покращення. Бачу майбутнє своєї країни. Я бачу його дуже чітко.

Ця війна змінила нас, але знаю, що вона не змінила того, що ми цінуємо найбільше.

Це наша земля, наша свобода і наше майбутнє.

Ми виживемо, щоб продовжувати разом писати нашу спільну історію.

На завершення хочу розповісти ще про те, що побачив під час моєї поїздки в Ірпінь.

Колись у місті був прекрасний футбольний стадіон, а також нова академія зі штучними полями. Після бомбардування залишилося недоторканим лише одне з них. Я розмовляв із мером про ініціативу збору коштів на відновлення решти майданчиків, але поки що вони геть усі в кратерах, уламках і осколках.

Незважаючи ні на що, я все ж бачив групу дітей, не старших 12 років, які разом ганяли м’яч.

Ці діти ніколи не повинні жити та грати в таких умовах. Це не місце для дітей.

Але вони все одно там.

Вони не полишають спротиву.

Для мене це і є духом України.

Оригінальна версія матеріалу

Переклад Костянтина Паткевича