Кендзьорек: «Українці не віддадуть свою землю. Вони боротимуться до кінця»

– Ви не боялися їхати до Києва в нинішній ситуації?
– Якби я не боявся сюди їхати, я був би божевільним. Звичайно, я боявся. Однак я ретельно все розпитав у Томаша Кендзьори (колишній захисник київського «Динамо», – прим.) і кількох людей, пов’язаних з українською лігою, і вирішив ризикнути.

– Як ви взагалі опинилися в «Динамо»? Це незвичайне місце для польського тренера, тим паче в нинішній ситуації.
– Це питання не зовсім до мене стосується. Наскільки я чув, мене обрали онлайн. Я знаю, що під час процесу відбору про мене запитували різних людей, зокрема Кендзьору, відому й шановану фігуру в «Динамо».

«Динамо» – один із найбільших клубів у цій частині Європи, вигравав єврокубки, у його складі виступали футболісти, які отримали «Золотий м’яч», а вартість команди нещодавно перевищила 100 мільйонів євро. Тож це був для мене виклик і можливість знайти своє місце на іншому ринку.

– Ви були головним тренером у «Радом’яку», а зараз вирішили стати помічником головного тренера. Зазвичай, коли тренер починає керувати командою самостійно, він уже не повертається до ролі асистента...
– Мене приваблювала робота в такому клубі, як «Динамо». Я хотів перевірити свої навички за кордоном. Пропозиція надійшла, коли я був безробітним, хоча я був близький до того, щоб прийняти виклик. Крім того, більшу частину своєї кар’єри я працював помічником тренера, що для мене не є чимось ганебним. Але я планую рано чи пізно стати головним тренером.

– У Польщі?
– Я хотів би спробувати себе за кордоном. Це чудовий і корисний досвід. Я вивчаю нову мову, знайомлюся з іншою культурою і отримую інший погляд на футбол. Якщо випаде можливість, я хотів би час від часу працювати за кордоном.

– Ваша сім’я живе з вами в Києві?
– Ні, я тут один. Я живу на клубній базі «Динамо», приблизно за 25 кілометрів від центру Києва. Вона розташована в лісі, це тихе місце, і, тьху-тьху-тьху, тут нічого не відбувається. Тут немає прильотів, як у самому Києві, і тут відносно безпечно. Однак у місті щодня щось відбувається – безпілотники, ракети та інші снаряди завдають ударів, щовечора гасне світло і багато районів Києва залишаються без електрики. Люди намагаються роздобути генератори.

Таких неприємних ситуацій багато. Тільки в першу ніч, яку я провів тут, на Київ прилетіло 700 ракет та інших снарядів. У мене була можливість спостерігати за ситуацією з балкона, і це було жахливо. Це була одна з найбільш напружених ночей у Києві. За час мого перебування тут було ще дві ще більш напружені ночі, але тоді ми грали виїзні матчі.

– Чи не виникало у вас бажання повернутися до Польщі?
– Я, безумовно, трохи турбувався про свою безпеку. Життя в Києві таке, що люди адаптувалися по-своєму, тому що ці повітряні нальоти, на жаль, відбуваються щодня. Вони завжди відбуваються вночі, і люди вже до цього готові.

– Це атаки на цивільні об’єкти? Хіба росіяни не вражають військові цілі та важливу інфраструктуру?
– Російська пропаганда стверджує, що вони атакують стратегічні цілі, але насправді атакам піддаються мирні жителі та звичайні багатоквартирні будинки. Якось ми проїжджали повз житловий будинок, у який двома днями раніше влучила ракета. Це було жахливе видовище. Всередині люди поводяться нормально, але однієї стіни просто немає.

Постійно я цього не бачу, бо живу на клубній базі, а вона досить далеко від центру міста, але, перебуваючи там, розумієш, що це гірко-солодке відчуття. З одного боку, можна побачити гарні пам’ятники, а з іншого – меморіали загиблим на війні, багато їхніх фотографій і дат. Це дуже молоді люди, років двадцяти. Всюди прапори і свічки, це дає змогу відчути, що відбувається. А з іншого боку, місто справді дуже красиве.

– Футболісти теж живуть на базі?
– Деякі живуть на базі, інші – ближче до центру. Я б не обрав жити там. База відносно безпечна.

– Чи складно жити на базі з усією командою? Це як постійно перебувати в тренувальному таборі.
– Так, щось на зразок цього, але до всього можна звикнути. Я не скаржуся, база досить хороша. Я приїхав сюди працювати, на цьому я зосереджений, і це для мене важливо.

– У вас не було моментів сумнівів? Ви не розглядали можливість повернення до Польщі?
– Ні, у мене не було моментів сумнівів. Я був до цього готовий. Я знав, чого очікувати, і розумів, що на мене чекає і що може статися.

– Чи виявилося, що реальність виявилася навіть гіршою, ніж ви собі уявляли?
– Усе так, як я й очікував. Я провів гарне дослідження, добре оцінив ситуацію, і поки що все має такий вигляд, як я і припускав.

– Який вплив війна справляє на гравців? Чи часто це обговорюється в роздягальні?
– У нас багато гравців, які родом із регіонів, окупованих росіянами. Їхні сім’ї живуть у Донецькій області та Луганську, багато хто з них – батьки, бабусі й дідусі, люди похилого віку – не хочуть переїжджати і залишати справу всього свого життя, але ж там відбуваються жахливі речі.

Щоб зрозуміти, що являє собою ця війна, я рекомендую фільм «20 днів Маріуполя», доступний на Canal+. Це один із найбільш шокуючих документальних фільмів, які я бачив. У перші дні війни знімальна група опинилася блокованою в Маріуполі, і все показано крупним планом на камеру. Видно, як усе обстрілюють. Мені знадобилося багато часу, щоб прийти до тями після перегляду.

– У гравців «Динамо» є близькі, які воюють?
– Так, чудовий приклад – Коля Михайленко, наш центральний півзахисник. Скоро вийде фільм про його брата, який воював на фронті в той час, поки Коля боровся за право участі в Олімпійських іграх. Його брат служить в артилерії й отримав чимало поранень. Є й інші подібні випадки.

– Під час матчів у вас траплялися небезпечні ситуації, коли доводилося ховатися в бомбосховищі?
– Так, двічі. Коли ми грали проти «Оболоні» й «Олександрії»: початок цих матчів було відкладено через тривогу, і тоді доводилося йти в укриття. Але я знаю з розповідей хлопців про минулий сезон, що один матч переривався тричі. Щоразу їм доводилося йти в укриття, потім виходити, розминатися тощо, через що матч тривав дуже довго. Кількість глядачів на трибунах залежить від місткості укриття. Наше може вмістити 1500 осіб, і стільки ж може бути присутнім на матчі. У Польщі стадіони повні, і мені цього не вистачає. Крім того, на українських стадіонах багато молодих хлопців, 15-16 років, бо старші на війні.

– Як грати у футбол у таких умовах?
– Чесно кажучи, дуже складно. Є також серйозні логістичні проблеми. Оскільки небо над Україною закрите, доводиться добиратися поїздом або автобусом. Ми їздили в Люблін нічним потягом у купе, відправлялися близько 23:00 і прибували до 9-10 ранку наступного дня. Зазвичай зранку в нас було тренування в Любліні, а якщо це був виїзний матч, то ми залишалися там на ніч, а наступного дня одразу ж вилітали до місця проведення гри. Потім поверталися назад і вже в неділю проводили матч у чемпіонаті України. Ми багато часу проводили в дорозі.

– Чи є це однією з причин поганої гри «Динамо» в цьому сезоні?
– Якщо подивитися на результати «Динамо» та «Шахтаря» після єврокубкових матчів, то видно, що і ми, і «Шахтар» після них грали гірше. Це, безумовно, має значний вплив, звідси й невтішні результати.

– Але чи можна все це пояснити цими поїздками?
– Подорожі, безумовно, одна з причин, але були й інші проблеми, включно зі зміною тренера. Я в клубі всього чотири місяці, і не хотів би вдаватися в більш загальні міркування, оскільки я тут недостатньо довго, щоб запропонувати щось слушне. У мене є свої думки та ідеї. Подорожі та логістика, звичайно, не полегшили нам завдання. Тепер у нас не буде цієї «проблеми», і наші результати мають покращитися.

– Чи велике розчарування те, що ви вибули з Ліги конференцій?
– Це величезне розчарування. «Динамо» – це такий клуб, для якого друге місце в чемпіонаті – це провал, а виліт з єврокубків – серйозна невдача. Багато людей по всій Європі підтримують «Динамо». Ми знаємо, що не виправдали їхніх очікувань, і відчуваємо спортивне обурення, бо знаємо, як це виглядає. Однак я не переконаний в об’єктивності системи змагань. Деяким командам дісталися легкі суперники, тоді як нам належало зустрітися з найсильнішими командами основного етапу Ліги конференцій – «Крістал Пелесом» і «Фіорентиною».

– Як на це реагують уболівальники? Вони обурюються, чи їх хвилюють інші проблеми?
– Війна залишається найважливішою темою, але ясно, що вболівальники незадоволені. Я точно не знаю, що пишуть в інтернеті, оскільки ще недостатньо добре розмовляю місцевою мовою, щоб це зрозуміти, але невдоволення відчутне. Тиск ЗМІ значний. Відчувалося, що про «Динамо» багато говорять.

– А який настрій в українському суспільстві? У мене склалося враження, звісно, з польського погляду, що, з одного боку, українці не мають наміру поступатися землею росіянам і планують продовжувати воювати, але з іншого боку, українські чоловіки, яких ще не призвали до армії, не хочуть іти на фронт. Багато хто втік за кордон, інші переховуються.
– Я б не хотів вдаватися в подробиці, оскільки не дуже добре знайомий із ситуацією. Як і в будь-якому суспільстві, тут є і ті, і інші. Але коли я багато разів говорив про це з футболістами, вони завжди говорили, що українці не віддадуть свою землю і боротимуться до кінця. Це їхня земля, і вони зроблять усе, щоб вона залишилася українською, вони боротимуться до останньої краплі крові. Я чув такі заяви, і вони відображають дух, характерний для українців.

Водночас люди, звісно, втомилися. Під час повітряних нальотів вони ховаються в метро або паркінгах. Немає світла й опалення, і зима. Люди втомилися, але, з іншого боку, вони не хочуть віддавати росіянам те, що їм не належить.

– Чи є в Україні ненависть до росіян?
– Так, причому це почалося не 2022 року, а раніше. Давайте згадаємо події на Майдані, з істотною участю Росії. До цього була Помаранчева революція. Ненависть до Росії величезна, і ви це зрозумієте, якщо подивитеся на те, скільки людей загинуло від рук росіян.

– Чи складно мотивувати футболістів у такій ситуації?
– Гравці розуміють, що своєю грою і виступами вони приносять людям розраду, що вони дають їм можливість ненадовго відволіктися від важкої повсякденної рутини, що вони дарують людям позитивні емоції, пов’язані з футболом і звичайним життям. У нас у команді є таке розуміння і почуття місії, і під час матчів це особливо яскраво виражено. Перед початком гри виконується український національний гімн, потім хвилина мовчання, і перший удар по м’ячу завдає або ветеран, або діти тих, хто загинув на війні. Нещодавно в нас був випадок, коли матч почали двоє маленьких дітей, хлопчик і дівчинка, чий батько загинув на війні. Це було шокуюче. У такі моменти важко зосередитися на футболі.

– У Польщі люди якоюсь мірою звикли до цієї війни, і антиукраїнські настрої посилилися.
– Я думаю, за цим стоїть російська пропаганда. В інтернеті можна побачити, скільки маніпуляцій, фейкових новин, пропаганди і нацьковування одних на інших. Росіяни роблять багато, щоб нас розділити. Загальновідомо, що між нашими народами існують невирішені проблеми, які завжди будуть нас розділяти, і росіяни часто грають на цій темі.

– Чи впливає війна і життя в постійній небезпеці на вас психологічно?
– Безумовно, впливає. Я всього лише людина. Я усвідомлюю, де я перебуваю і як функціоную, і намагаюся з усім справлятися. Для мене це незвичайний досвід. Вони навіть не говорять про тренерську роботу, а про людяність. Моє життя безумовно зміниться, і моє сприйняття багатьох речей зміниться, незалежно від того, як довго я тут пробуду.

– Ви розглядаєте можливість залишитися в «Динамо» ще на один сезон, чи складно затриматися там більше року?
– Подивимося. Я зрозумів, що іноді тиждень у футболі – це довго. Я задоволений клубом, у якому працюю, я професійно себе реалізую, і я б не відкидав можливості залишитися ще на один сезон.

– Наскільки українська ліга деградувала з початком російського вторгнення?
– Деякий час тому «Динамо» витрачало понад 50 мільйонів євро за одне трансферне вікно, але зараз це абсолютно нереалістично. Мені важко проводити порівняння з минулим: раніше було простіше підписувати гравців, бо зараз вони бояться приїжджати в Україну.

– Однак «Шахтар» продовжує витрачати величезні суми. Цього літа – 36 мільйонів євро.
– Так, але «Шахтар» щодня грає у Львові, на базі власника «Руху», і проводить там свої матчі.

– І там безпечніше, ніж у Києві.
– Так, тому що це далі від окупованих Росією територій. Іноземці в українській лізі різноманітні. Аналізуючи суперника перед матчем, я бачив, що є гравці, яких спортивний директор клубу польського чемпіонату навіть не став би розглядати. І такі гравці опиняються в українській лізі, тому що гравці вищого рівня не хочуть сюди приїжджати, і це проблема. Команди різноманітні за рівнем майстерності. Буває, що в складі команди сім-вісім – хороших гравців, а ще вісім – посередні.

– А що щодо збірної України? Якщо в плей-офф відбору ЧС-2026 Польща пройде Албанію, а Україна – Швецію, то у фіналі зійдуться Польща та Україна. Хто буде фаворитом у такій парі?
– На мій погляд, Польща буде фаворитом. Однак, дивлячись на імена гравців цієї команди і клуби, за які вони виступають, я б не став скидати з рахунків українську національну команду.

Польща має бути фаворитом ще й з тієї причини, що такий фінальний матч відбудеться на нейтральному полі у Валенсії. Наша команда повинна показати себе добре, але це один матч, і все можливо. Якщо Україна і Польща справді зійдуться в очному протистоянні, то я, звісно, триматиму за нашу команду кулаки.