До дня народження Володимира Мунтяна. Десять фактів про легендарного динамівця

1. Мунтян народився на Одещині, в нинішньому Подільську. Але ще в ніжному віці перебрався до Києва й надалі завжди називав себе корінним киянином. Батьки дитячі захоплення сина – від футболу до акробатики – особливо не схвалювали, але вважали, що все ж краще проводити час на спортивних майданчиках, ніж у підворіттях.

Дев’ятирічним Володя виграв дитячий чемпіонат Києва з акробатики, набравши балів на третій дорослий розряд. Відмінна координація та пластичність дуже допомогли Мунтяну й згодом, коли справою його життя остаточно став футбол.

     
2. Перепробувавши різні види активного дозвілля (займався волейболом, баскетболом і хокеєм, бігав на ковзанах, ходив на лижах, відвідував навіть... бальні танці!), він усе ж кожну вільну хвилину проводив із футбольним мʼячем. Точніше з його ганчірним замінником. Справжню шкіряну кулю можна було понабивати хіба що на стадіоні СКА, куди дітвора щодня збиралася на тренування вихованців ДЮСШ міського відділу народної освіти.

Там нашого героя помітив відомий тренер Михайло Корсунський: «Хочеш займатися футболом по-справжньому? Покажи, на що здатен!» Юний Муня довго жонглював обома ногами та головою, а завершив тест видовищною «райдугою». Тренер попросив повторити трюк на біс і під оплески присутніх запросив до своєї команди.

Мунтян став лідером у колективі, де ворота захищав Семен Альтман, а в атаці діяв Віктор Кащей. Коли ж 1963 року в матчі юнацьких збірних Києва та Москви Володимир проявив себе особливо яскраво, його запросив на тренування «Динамо» Михайло Коман – один із тодішніх наставників столичного гранда.

     
3. Старший тренер «Динамо» Віктор Маслов одразу помітив талановитого хлопця в дублі, але в стартовому складі вперше випустив лише восени 1965 року в Ташкенті, де кияни обіграли «Пахтакор» – 2:1. «Після матчу мене всі хвалили, я ж був переконаний, що нічого особливого не показав, – згадував Мунтян. – Трохи змінив цю думку хіба що голкіпер суперників Пшеничников, котрий спеціально зайшов після гри до нашої роздягальні потиснути мені руку...»

Задовго до того дебюту Маслов попросив Бібу, капітана команди, взяти Мунтяна під опіку: «Подивись за ним, попрацюй. Але дуже обережно, аби не здогадався...» Андрій виконав тренерське доручення філігранно: як потім згадував, новачок так і не зрозумів, що на тренуваннях, у розминках, а потім і за межами футбольного поля старший товариш невипадково знаходився поруч, допомагаючи порадами. «Тоді ми навіть вільний час проводили разом, – розповідав Біба. – Я брав дружину, Муня – батька, і йшли до ресторану обідати. З часом Вова став рівнятися на мене поза футболом: дивився, як я вдягаюся, стрижуся, поводжуся в побуті...»

     
4. Із виступів за дубль Володимир найчастіше пригадував, як виходив на поле з... Лобановським, котрого Маслов на деякий час перевів до резервного складу: «Я був штатним пенальтистом. В одному з матчів призначили 11-метровий, збирався віддати мʼяч Васильовичу, однак він відмовився. Ба більше – наполіг, аби пробивав саме я. А я так розхвилювався, що поцілив у стійку! Добре, що ми зрештою перемогли...»

     
5. Динамівці з Мунтяном в «основі» стали переможцями трьох чемпіонатів поспіль – у 1966-68 рр. Могли виграти й учетверте, але у вирішальному матчі вдома програли «Спартаку» – 0:1. «Наче зурочили!» – обурювалися вболівальники на зовсім не схожу на себе в тому поєдинку команду. Навіть не здогадуючись, до якої міри ці нарікання були близькими до істини...

«Напередодні гри зі спартаківцями в Конча-Заспі з’явилася якась дивна людина, – згадував Мунтян. – Маслов, а пізніше й Лобановський сторонніх на базу ніколи не пускали, а тут – хтось подібний до екстрасенса чи колдуна. Ходив, про щось розпитував. Лише згодом з’ясували, що то був за «засланий козачок». Не знаю, як Віктор Олександрович, із його досвідом, таке допустив...»

Натомість саме в 1969-му Мунтяна визнали гравцем року в СРСР. Здавалося б, тріумф беззаперечний. Однак Володимир із вердиктом журналістського журі був категорично не згодний. Вважав, що звання найкращого тоді заслуговував його старший партнер Віктор Серебряников: «Грав Петрович винятково! – пояснював думку лауреат. – Голи забивав на будь-який смак. А штрафні у його виконанні, знаменита «дуга» – це взагалі шедеври світового рівня!»

     
6. Чемпіонат світу 1970 року став для Мунтяна першим і єдиним мундіалем, хоча, подейкують, його прізвище фігурувало в розширеному списку збірної СРСР і чотирма роками раніше, коли мав за плечима всього кілька матчів у динамівській «основі».

Пізніше згадував, як літак із командою ледь не потрапив у катастрофу, прямуючи до Мексики з Еквадору, де проходила підготовка. Розповідав, як важко вони з партнерами адаптувалися до високогір’я, як сам в одному з матчів буквально втратив просторову орієнтацію – замість того, аби бігти до воріт, повернув убік. Поділився «лайвхаком»: нашатир швидко вивітрювався, тому для тонусу в умовах високогір’я використовували прив’язані до зап’ястку шматочки лимону.

     
7. Аналізуючи перемогу в фіналі Кубку кубків 1975 року, Мунтян припустив, що «Динамо» обіграло «Ференцварош»... іще до матчу. На розминці перед вирішальною грою Лобановський несподівано дав підопічним швидкісну роботу – човниковий біг на максимумі зусиль. Для динамівців вправа була цілком звичною, а ось на суперників, які саме з’явилися на полі, вона справила неабияке враження. «Обличчя в угорців стали зеленого кольору, як їхні футболки, – розповідав згодом Мунтян. – Тож ми заздалегідь отримали психологічну перевагу...»

Щодо тогорічного суперкубкового протистояння з «Баварією», Володимир Федорович ділився цікавою історією про київський гол Блохіна зі штрафного: «Бити з тієї точки, взагалі-то, мав я – у «Динамо» всі «стандарти» були наперед розписані. Нахиляюся до мʼяча – коли підходить Олег: «Володю, дай пробити! Відчуваю, що заб’ю!» І таки забив! Лише набагато пізніше, згадавши якось той момент, зізнався Олегові, що в мене з приводу штрафного були точно такі ж відчуття...»

     
8. Найбільшим розчаруванням у кар’єрі Мунтяна стала монреальська Олімпіада 1976 року, на яку він не поїхав. На передсезонному зборі повторно травмував меніск, переніс операцію, але встиг швидко відновитися. Повернувся до збірної, пройшов усі етапи підготовки, однак урешті-решт залишився поза заявочним списком, втративши шанс поповнити ще однією олімпійською нагородою свою багатющу колекцію.

Його послужний список вражає: 7-разовий чемпіон СРСР, дворазовий володар Кубка СРСР, володар Кубка володарів Кубків і Суперкубка УЄФА, віцечемпіон Європи та бронзовий призер Олімпіади.

     
9. Після того, як Володимир у 31 рік пішов із «Динамо», чимало клубів вищої ліги воліли бачити його в своєму складі. Відмовив усім – не уявляв, як вийде у футболці іншого колективу проти рідної команди. Втім, три роки по тому повернувся на поле в якості граючого тренера київського СКА, працюючи в той же час у Київському танковому училищі. Пройшов аспірантуру, захистив дисертацію.

А сорокарічним – уперше поїхав працювати за кордон, на Мадагаскар. Тренував армійську команду, яку за три роки зробив чемпіоном.

     
10. За винятком двох африканських відряджень (очолював також збірну Гвінеї), тренерська карʼєра Мунтяна була пов’язана з Україною. Прийнявши в 1992-му олімпійську збірну, взявся за системну підготовку кадрів для головної команди країни. Попри фінансові й організаційні проблеми перших років нашої незалежності, зібрав і загартував у тій дружині багатьох майбутніх зірок вітчизняного футболу – Шовковського, Шевченка, Ващука, Реброва, Косовського та інших. «Ні на мить не сумнівався, що в майбутньому вони стануть відомими не лише в Україні, а й далеко за її межами», – згадував Мунтян із теплотою своїх вихованців.

Ті, своєю чергою, були вдячні наставнику, котрий, зокрема, пробудив у гравців інтерес до тренерської роботи. Ребров – той узагалі робив перші кроки в цій професії як асистент Мунтяна в динамівській молодіжці. «Для всіх нас він був Легендою. А для мене – вчителем і кумиром...» – написав Сергій у соцмережах на початку грудня 2025 року, коли легендарний футболіст і тренер, Людина з великої літери Володимир Мунтян пішов із життя...

     
Дмитро ІЛЬЧЕНКО