Яшкін: «Після смерті Путіна росіяни виберуть собі такого, як він»

Ми поговорили з ним про перспективи дитячого футболу в Україні, кризу "Динамо" і суцільну деградацію російського суспільства.

– Яка зараз ситуація з вашою тренерською кар’єрою?
– Ситуація непогана, працюю у ФК «Рух», треную команду 2009 року. Умови дуже комфортні, тому мене тут усе влаштовує.

– До початку війни ви тренували дитячу команду "Динамо", що змусило вас покинути клуб?
– Бувають такі моменти, коли дороги розходяться.

– Це якось пов’язано з фінансовими питаннями?
– Ні, ніяких фінансових проблем не було, дороги розійшлися – у мене з керівництвом футбольної школи "Динамо" різні погляди.

– Фанати "Динамо" останнім часом сильно незадоволені тим, як Суркіс керує клубом. На вашу думку, ці претензії обґрунтовані?
– Я думаю, що так.

– Що, на вашу думку, потрібно міняти?
– Я вважаю, треба змінювати підхід загалом, бо якщо порівнювати з тим самим "Шахтарем", то вони зіштовхуються з більш серйозними труднощами, але за рівнем менеджменту, організації, умов для тренерів там усе набагато стабільніше і краще.

Тому багато моментів усередині клубу потрібно змінювати. І це одна з причин, чому я пішов з "Динамо"… Показати, що не все так гладко у данському королівстві.

  
– А ситуація з Луческу також показник? Більшість фанів "Динамо" вже кілька років вимагають звільнити його. Хіба керівництво клубу не має прислухатися до фанатів, якщо питання стоїть настільки гостро?
Щодо Луческу, я вважаю, що він робить усе можливе. Він великий професіонал, я зараз не можу уявити іншу людину на його місці, когось, хто краще виконував би свою роботу. Тому в цьому питанні я з фанатами не згоден.

– Тобто претензії мають бути саме менеджменту через керівництво клубом?
– Звичайно, і багато розмов про постійні переїзди. Коли хлопці приїжджали з першої команди і U-19 у Львів, то я з багатьма зустрічався. Усі говорять – валізний настрій, увесь час у роз’їздах, ніякого відновлення, але, з іншого боку, і "Шахтар" у такій самій ситуації. Тому всередині не все правильно організовано, а от гравці і тренер роблять усе можливе. Це моя особиста думка.

– Ігрова криза, у якій зараз перебуває "Динамо", також спричинена проблемами з керівництвом?
– Звісно, футболіст має виходити на гру із задоволенням, бо матч для нього свято. А коли дивишся на гравців "Динамо", вони наче виходять на важку роботу, яку потрібно виконати, немає полум’я в очах. Можливо, усередині колективу щось не так.

– Можливий варіант, що почалися фінансові проблеми – зарплати, премії? 
– Футболісти і тренери досить сильно фінансово захищені. Вони небідні люди і можуть потерпіти, якщо є заборгованість. Якщо якісь такі моменти і є, то це точно не основна причина.

  
– В одному зі своїх інтерв’ю, у травні, ви казали, що за таких важких умов "Динамо" буде беззаперечним фаворитом Чемпіонату України. Чому цей прогноз не спрацював, ви недооцінили молодняк "Шахтаря" чи, навпаки, переоцінили "динамівців"?
– Я тоді так припустив, зважаючи на склад, який залишився в "Динамо" і "Шахтаря". Але "Шахтар" зробив дуже грамотні придбання: повернули українських легіонерів – і вони заграли. Однак я не кажу, що це єдина причина. Там також дуже талановита молодь. Утім усе одно вважаю "динамівську" молодь більш талановитою, тому зробив такий висновок. Я ж не знав, що всередині команди так усе складається. Та думаю, що "Динамо" має воскреснути, чорна смуга рано чи пізно повинна закінчитися.

– А по грі ви зараз бачите передумови для того, щоб ця чорна смуга закінчилася?
– Поки що ні. Але я зараз не в клубі, я дивлюся як уболівальник. Хоч іноді і спілкуюся з деякими гравцями, але усіх подробиць усе одно не знаю. Якщо вони не пройдуть у Лігу конференцій, чого дуже не хотілося б, вони сконцентруються на внутрішньому чемпіонаті і не будуть так багато їздити. Настрій Луческу також не дуже хороший, я взагалі прогнозував, що він до нового року піде з клубу.

– Піде через тиск фанатів чи через результати?
– Річ у тому, що він уже людина у віці. І ці постійні переїзди даються важко. Тренер, як і футболіст, має бути зі свіжою головою. А коли людині вже за 70, а він більшу частину часу проводить в автобусі, накопичується втома. Тренер також має відновлюватися, нерви ж не безмежні.

  
– У нашому футболі завжди був стереотип серед уболівальників, що "Шахтар" – це суто бразильці. Чому зараз "Шахтар", навіть утративши своїх легіонерів, у Європі виглядає гідно?
– По-перше, ті хлопці, які грали разом з бразильцями, перейняли щось. Команда - це як родина: вчишся у старших, вчишся у кращих, намагаєшся бути схожим, якщо це дійсно сильний гравець. А в "Шахтарі" були дуже серйозні футболісти, тому наші українські хлопці підтягнулися. І ще, напевно, атмосфера в команді хороша, зараз у всіх є шанс закріпитися у складі, тому вони користуються цим шансом. І плюс вони більш адаптовані до таких умов. Вони з 2014 року без місця прописки.

– Можливо, що через війну і погіршення умов в українському футболі європейські клуби, навіть не з топліг, зможуть легко і дешево переманювати українських перспективних гравців?
– Легше і дешевше не вийде, бо кожен клуб знає ціну своєму футболісту. У багатьох гравців є відповідальність перед клубом. Вони ж не повії, вони не кинуть рідний клуб через додаткову тисячу доларів на місяць, а пограти у європейських чемпіонатах вони і так устигнуть, якщо будуть на рівні.

– А якщо будуть непогані пропозиції, нашим клубам краще зберегти топгравців чи не втрачати гроші?
– Ну, якщо непогані пропозиції, як, скажімо, по Мудрику, то звичайно. Я думаю, що найближчим часом, коли клуб і він відчують, що час прощатися, бо йому треба рости, то чому б і ні. Ще й клуб отримає хороші фінансові вливання. От Циганкова, наприклад, пропустили, йому треба було давно їхати, а зараз ціна на нього буде спадати.

  
– Хто з молодих гравців "Динамо" і "Шахтаря" готовий зараз перейди до топ-5 ліг?
– З "Динамо" – Забарний, з "Шахтаря" – Мудрик і Судаков, це саме і молодих хлопців.

– Як вплинуть на загальний рівень нашого футболу спад "Динамо" і вимушена перебудова "Шахтаря"?
– Зараз багато команд, які раніше навіть не думали потрапити у верхню частину таблиці, перебувають там. Тому чемпіонат став більш рівним, але, звичайно, рівень знизився.

– Хто в такій турбулентній ситуації може замахнутися на те, щоб перервати гегемонію "Динамо" та "Шахтаря"?
– "Дніпро-1" показує це зараз. Вони на цей момент узагалі не втрачали очок, приємно дивитися на їхню гру. Якщо так продовжать і далі, то "Динамо" і "Шахтарю" доведеться поборотися за чемпіонство з ними.

– Як ви оцінюєте організацію та формат проведення цього сезону УПЛ? Це найкращий з можливих варіантів чи ви щось змінили б?
– Не бачу інших варіантів через війну. Не думаю, що є сенс переносити чемпіонат в іншу країну, тому це оптимальний розклад.

– Збірна України не змогла кваліфікуватися на ЧС і піднятися в групу А Ліги націй, такі результати можна виправдовувати ситуацією в країні чи ви бачите інші причини?
– Звичайно, підготовка була пропущена. Ми не дограли УПЛ, футболісти не були в такому тонусі, як інші команди. Ну і психологічний стан, коли підсвідомо тримаєш у голові війну, не можеш повністю зосередитися на футболі. І не варто забувати, що ми грали проти серйозних суперників, тому все закономірно.

– Петраков має продовжити працювати у збірній, чи варто задумуватися про заміну тренера?
– Я не знаю про його стосунки з Федерацією футболу, що думає федерація про нього. На це питання мають відповісти ті, хто сидить нагорі.

  
– Якщо оцінювати суто як тренера?
– Моя думка, що збірна Шевченка була сильнішою, хоча гравці ті самі.

– Як складається ситуація з поновленням дитячих і юніорських чемпіонатів?
– Ми зараз граємо турнір, майже як ДЮФЛ, команди західних регіонів – 8 команд. Ми граємо щотижня. Так, рівень не такий високий, не вистачає "Динамо", "Шахтаря". Але це однаково ігровий процес, не можна постійно грати товариські ігри, а не грати взагалі – нецікаво тренуватися. Молодші їздять на Інтер-лігу в Польщу і Чехію.

– Як вам варіант, щоб дитячі чемпіонати розпочати наприкінці осені і провести перше коло взимку?
– Я думаю, це абсурд. Де грати? Є тільки два місця, де можна грати: манеж у Києві і Дніпрі. Не знаю, що вони з цим можуть придумати.

– Тобто розпочати до весни не вдасться?
– Можна, звичайно, розпочати, але в яких умовах? Буде сніг, погана погода. Якщо в них є конкретний план, то нехай проводять, але з огляду на те, що зараз відбувається, я вважаю, це нереально.

– Як боротися з тим, що коли настане час для зміни поколінь, не буде достатньо кадрів, бо діти через війну не отримують належних умов для тренування та гри?
– У деяких містах умови є, але нереально привести туди всі команди. Зрозуміло, що «Рух» надає, «Мункач» надає свої поля і свої бази, але так, це серйозна проблема зі зміною поколінь, бо ми вже втрачаємо серйозну кількість часу.

  
– Чи бачите ви проблему для українських клубів у тому, що багато талановитих, неповнолітніх футболістів виїхали за кордон і можуть там будувати свою кар’єру?
– Звичайно, для клубів це велика втрата. Я знаю по своєму 2008 року, з яким я працював у "Динамо", що дуже багато хлопців закріпилися в Європі, грають і перебувають там на високих ролях. Але для збірної це втратою не буде.

– Після закінчення війни тих грошей, які будуть готові вкладати власники, вистачить, щоб відновити прогрес українського футболу, чи знадобляться спеціальні державні чи міжнародні програми?
– Ні, цих грошей стовідсотково не вистачить. Власники зараз також втрачають великі кошти, бо бізнес зупиняється – не ті об’єми, не ті прибутки, і як результат – не ті вливання грошей будуть у футбол. Я думаю, ФІФА й УЄФА мають розробити якусь програму для відновлення роботи дитячих шкіл в Україні. Вони вийдуть на нашу Федерацію футболу, я знаю, що вже є вливання, але куди федерація ці гроші розподілить, ми подивимось. А самі власники точно не витягнуть.

– Як, на вашу думку, вплинуть на розвиток російського футболу накладені санкції?
– Поки що ці санкції не працюють на повну потужність. Я не бачив, щоб хтось з їхніх спортсменів висловився проти війни, але рішення ці правильні. Як країна, яка веде таку війну, може представляти на міжнародній арені своїх спортсменів?

– Наскільки реально позбавити росіян можливості грати за європейські клуби?
– Можна зробити і так, але за них, звичайно, вступляться зарубіжні клуби, хоча і вони мали б заткнутись у такому разі. Усіх росіян треба відправити в рідну пісочницю – хай там колупаються.

  
– Що, на вашу думку, сильніше вдарить по їхньому футболу: відсутність матчів з іноземними командами чи повна відсутність іноземних гравців і тренерів?
– Усе буде впливати на рівень. Вони будуть варитись у собі. Легіонери не поїдуть, власники подумають: «А навіщо ми витрачаємо стільки грошей, якщо ми лише граємо внутрішній чемпіонат?» У їхньому мозку ж має бути бодай щось, щоб вони зрозуміли, що треба сказати хоч щось, вийти на якісь зібрання, збунтуватися. Але їх усе влаштовує, вони поки що отримують великі гроші – і їм наплювати на все навколо. Я взагалі подумав би про якісь ще жорстокіші санкції щодо російського спорту.

– Російські функціонери говорять, що хочуть замінити учать у європейських змаганнях на участь в азійських. Ви два роки пограли в Азії, як прокоментуєте різницю в рівні?
– Коли я грав в Азії, там був рівень дуже високий, саме закінчився Чемпіонат світу. У них була хороша інфраструктура і легіонерів багато. Зараз я не знаю, але якщо Іньєста грає в Японії, там, напевно, все в порядку. Але чи прийме азійська федерація до себе рашистів? Я думаю, що навряд чи. Вони лише можуть зробити якийсь «псевдо-СНД чемпіонат», провести чергові референдуми і зробити Лігу чемпіонів, наприклад, Росія, Казахстан, Таджикистан. Ну, нехай проводять…вручають самі собі "оскари", кубки Ліги чемпіонів. Це їхня пісочниця, вони можуть туди гадити скільки захочуть.

– Прогрес за таких умов неможливий?
– Звісно, туди ніхто не захоче їхати, бо азарт гри пропадає, коли постійно одне і те саме.

– Ви чули, що Боснія може зіграти з Росією товариський матч? Якою була ваша реакція на цю новину?
– Це їхнє рішення, і вони приймають його або на підтримку Росії, або на зло всім. Я думаю, це дурне рішення. Не знаю, хто міг його ухвалити, але це абсурд.

  
– Якщо матч з боснійцями відбудеться, у Росії з цього зроблять перемогу?
– Та ні, яка з цього перемога. Просто весь світ зрозуміє, що Боснія і Герцеговина також трошки не при тямі. Який сенс грати з країною-агресором і вішати на себе ярлик країни, яка за Росію?

– На вашу думку, наскільки сильно політизований спорт у Росії?
– Напевно, сильно, якщо всі мовчать. Ще й виходять з буквою «Z» на футболці. Це зомбі… Від слова "зомбі" у них ця літера.

– Прокоментуйте ситуацію з поверненням після 24 лютого футболістів, які працювали в Росії? Наприклад, Ракицький, Воронін?
– Це правильне рішення, вони патріоти своєї країни.

– А як вам досить популярна в суспільстві думка, що їхнє повернення не перекриває того, що вони грали в Росії після 2014 року?
– Я думаю, що перекриває.

– Чи правильно було б повернути Ракицького у збірну?
– Я думаю, що так. Він повернувся, зрозумів, що колись припустився помилки, але він же її виправив.

  
– Ракицький грав в основі "Зеніту", одного з найсильніших клубів Східної Європи. Але оскільки він уже пів року без клубу, зміг би потягнути рівень збірної?
– Звичайно, йому потрібен час, щоб набрати форму і відчути змагальний ритм, але повернення цілком можливе.

– Чому фанати пробачили Зінченку чи Селезньову, які також грали в Росії після 2014 року, а до Ракицького ставлення негативне навіть після повернення?
– Зінченко взагалі там починав грати. Про Зінченка навіть і думки ніколи не було, що він зрадник. Він поїхав ще в дитинстві грати туди, а потім швидко повернувся і транзитом через Україну поїхав у Європу. А Селезньов відкрито кається в цьому. Він іноді приймає такі рішення, про які шкодує, потім перепрошує, і це не лише в цьому випадку. Він нормальний хлопець, чому б не пробачити йому?

– Як думаєте, чому мовчить Тимощук? Через гроші чи реально повірив у російські наративи?
– Оцього не можу пояснити, бо коли він грав за збірну, завжди був такий патріот з жовто-блакитною гумкою для волосся. Я не знаю, що могло змінитися, а може, нічого й не мінялося. Де добре, де спокійно, там йому і комфортно.

– Спорт може бути поза політикою чи це утопія?
– Спорт ніколи не був і не може бути поза політикою. Це одна з його складових.

– Ви спілкувалися з кимось з російських знайомих після 24 лютого?
– Якщо чесно, то ні. Я спілкуюся лише зі своїми батьками і лише про здоров’я, а про війну не говорю, бо я не бачу в цьому сенсу. Якщо вони все розуміють, то розуміють, вони старенькі, я про їхні серця турбуюсь.

– Можете назвати когось із ваших знайомих футболістів у Росії, хто найбільше розчарував, від кого ви чекали підтримки, а він промовчав?
– Та ні в кому я не розчарований. Мовчать і мовчать, я ні на кого не розраховував, що вони візьмуть у руки мегафони і почнуть кричати: «Ні війні!» У них своя програма в голові. 400 разів на день на одному каналі говорять про Путіна в позитивному сенсі і 200 разів про Україну в негативному. Вони це чують щодня, їх уже не переробити. Мені однаково, що там з ними.

  
– Чому в Росії так багато зазомбованих. Коли ви жили в Росії, бачили передумови для такої деградації суспільства?
– Звичайно, бо до 2014 року я їздив до батьків. Вони живуть у Росії, і я дивився в них телевізор. Там телевізор спрямований не на розважальні програми, а саме на зомбування. Ви подивіться, що творять усі ці Симоньян, Соловйов та інші поплічники. Вони не можуть залишитися нормальними людьми, якщо дивляться телевізор. Це приречені люди, покоління зомбі.

– А до початку війни всі ці політично-пропагандистські шоу викликали у вас сміх? Чи ви вже тоді розуміли, наскільки на цих пропагандистів великий попит?
– Узагалі телебачення, газети, інтернет – це зброя масового ураження. Я взагалі прирівняв би до ядерної бомби. Бо якщо не враховувати мультики, там сама пропаганда, більше нічого – і це серйозна зброя.

– У ті часи, коли ви жили і грали в Росії, росіяни вже ставилися до українців зневажливо і зверхньо?
– У Росії, коли я жив, українців називали хохлами. Їм розказали, що Україна – це погано, бо це було вигідно російській владі. Казахів і узбеків вони називають «узкоглазыми», а себе вважають вищою расою, через це ставляться зневажливо до інших. Вони радіють смертям українських дітей, жінок… Це ненормально, і передумови для цього були давно.
– Серед ваших знайомих і колишніх друзів є ті, хто став затятим путіністом?
– Ні, у мене таких знайомих немає. Хоча, можливо, і є… Я з ними не спілкуюся, не знаю, що вони там у себе роблять.

– Ви говорили, що спілкуєтеся лише з батьками, у вас не було думок перевезти їх сюди?
– У мене була така думка, і я навіть мамі подав документи на посвідку на проживання, але в цей момент ударив ковід. Усе позачинялося, мама поїхала і вже не повернулася сюди.

  
– Після війни ви повернетеся до цього питання?
– Їм уже за 70… Я не знаю, не можу відповісти на це питання, але буду думати над цим.

– Розкажіть, де і як вас застала війна?
– Так вийшло, що я з командою 2008 року "Динамо" приїхав 23 лютого на турнір у Львів. О 9-й годині вечора ми приїхали, а вранці почалася війна. Тиждень я провів у Львові, потім повернувся до Києва.

– 2008 рік – це хлопці 14 років, ви з ними вели якісь розмови, пояснювали, що відбулося?
– Звісно, розмовляли і заспокоювали. Ми навіть з тренерами тих команд, які приїхали на турнір, вирішили дограти змагання, щоб відволікти дітей, а потім уже вирішували, що робити.

– Більшість із них поверталися додому, академія тоді ще працювала?
– Директор академії відразу сказав: «Викликай батьків, нехай забирають додому». Тих, чиї регіони вже були під обстрілами, відправили до Польщі.

– Чому вирішили змінити громадянство?
– Це проста історія. Я приїхав грати за "Динамо Київ", і у збірну Росію запрошень не було, а тут мені запропонували грати за збірну. І на той час, а це 1999 рік, рішення було прийнято дуже просто і швидко. Я порадився із сім’єю і все.

– Були якісь сумніви?
– Ні, і я не шкодую. І не буду шкодувати ніколи.

  
– Враховуючи, що ви народилися не в Україні, чим для вас відрізнялися матчі за збірну від клубних матчів?
– Збірна є збірна. Це найвище, що може бути у футболі. Ліга чемпіонів навіть не така емоційна, як збірна. Це відповідальність, це гордість.

– Ви прожили в Росії 23 роки. У чому найбільша різниця українців і росіян?
– Я в Росії жив, коли був дуже молодий і не дуже уважний до якихось особливостей. Я не намагався порівнювати після того, як приїхав в Україну. Але мені тут жити дуже комфортно, і через пару років життя в Києві ми всією сім’єю полюбили це місто. Коли я приїжджав до батьків у гості, в Росію, мені хотілося назад. Мені тут набагато комфортніше, а ще в мене багато друзів на заході України, мені і там комфортно.

Ніхто мене не утискає. Я зараз працюю у ФК «Рух» і намагаюсь розмовляти українською. Загалом мені здається, що в Україні люди добріші, в Росії більше думають про гроші і свої інтереси, а тут хочеться зробити добре не лише собі, але й іншим.

– Традиційне наше останнє запитання: що для вас особисто буде перемогою у війні?
– Повернення всіх територій, повна ізоляція Росії, щоб узагалі зробили на кордоні 300-метрову стіну заввишки, за яку Росія ніколи не виходила б. 

– Навіть якщо зміниться режим?
– Так, не можна їх пробачати. Покоління зомбі в них залишиться, а зомбі народять інших зомбі. Це надовго, їм не пощастило. Має бути повна ізоляція, усі розумні люди під час минулих трьох еміграцій, починаючи з 20 сторіччя, із Росії вже виїхали, а залишився сам непотріб. Вони навіть після смерті Путіна, сподіваюся скорої, усе одно виберуть собі такого самого лопуха, вони невиліковні найближчі кілька поколінь.

Або просто розділити Росію: Китаю – Сибір, Японії – Курили, повернути Грузії всі території, Фінляндії – Карелію, тобто все, що було забрано, інакше загроза від них буде завжди. Або різати при корені, або терпіти.