Звернення Президента України до учасників Копенгагенського демократичного саміту

Шановний пане Расмуссен!

Шановні присутні!

Шановні пані та панове!

Вдячний за можливість звернутися до вас.

Минулого року на четвертому Копенгагенському демократичному саміті прозвучало запитання, де пролягає лінія фронту між свободою й пригніченням та як захистити свободу від авторитаризму. Що ж, цьогоріч ми отримали відповідь на це запитання не просто в дискусіях, а на полі бою.

Цей рік показав, що державний кордон України і є актуальною лінією протистояння. Але між чим і чим? Чи тільки між свободою та пригніченням? Чи тільки між демократією й авторитаризмом? Так, між ними. Але на це протистояння можна поглянути також з іншої точки зору. Його можна оцінити не тільки з погляду політичних режимів чи ідеологій. На нього потрібно подивитися і з точки зору здатності перетворювати слово на дію. Це фундаментальна здатність будь-якої системи – суспільної, державної, бізнесової. Якщо цієї здатності немає, система програє.

Звичайно, всі ми виховані в культурах, які цінують слово. І демократичний устрій завжди базується на тому, що слово має значення. І я не хочу применшувати значення дискусій, думок, позицій.

Я хочу звернути вашу увагу на те, як небагато часу знадобилось одній системі, щоб перетворити слова про народ, якого нібито не існує, на жорстокі військові дії, спрямовані на знищення цього народу. Або слова про те, що якась територія нібито має бути частиною іншої держави, на дії із захоплення цієї території.

Чи можуть демократичні системи надати допомогу цьому народу, який стає жертвою агресії, так само швидко, як тиранія починає агресію? Чи є в демократичного світу інструменти, які можуть так само швидко забезпечити захист цієї території, яку хтось там вирішив захопити?

Ще минулого року на такому ж саміті, як цей, такі слова могли б стати основою для цікавої дискусії про силу Європи та російську тиранію. Але цьогоріч ми бачимо, що це абсолютно практичні запитання, від яких безпосередньо залежить доля мільйонів людей, і насправді не тільки в Україні. Бо російську державу цікавить значно більша територія, ніж суверенна територія України, і Росія не визнає право на самостійне існування не лише українського народу.

Пані та панове!

Давайте уважно поглянемо на деякі слова, які поки що не перетворились на дії.

Слово – це завжди основа закону. Це завжди основа договору. Конвенцій, статутів, декларацій і, звичайно, меморандумів. Тільки за час війни Росії проти України – а вона триває, я нагадаю вам, не з 24 лютого, а з 2014 року – Росія порушила близько чотирьохсот різних міжнародних договорів, сторонами яких є наші держави. Наведу лише деякі приклади:

Статут ООН;

Конвенція ООН про боротьбу з фінансуванням тероризму;

Конвенція ООН щодо запобігання злочину геноциду та покарання за нього;

корпус конвенцій, що регулюють закони та звичаї війни;

Міжнародна конвенція для захисту усіх осіб від насильницького зникнення;

Конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту;

Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації;

Конвенція ООН з морського права.

Від ключових глобальних документів можна перейти до фундаментальних для Європи. Російська держава порушила:

Заключний акт НБСЄ 1975 року;

Європейську конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод;

Статут Ради Європи.

І варто усім нам згадати Будапештський меморандум, порушення якого Росією додає цій картині максимального цинізму. Цим порушенням Росія знівелювала всю боротьбу за ядерне роззброєння у світі.

Чого тепер варті слова про ядерне роззброєння, якщо на Україну, у якої забрали третій за потужністю ядерний арсенал, здійснила напад держава, яка була серед тих, хто підписався під зобов'язанням утриматися від агресії і яка досі залишається ядерною державою?

Демократія – це завжди повага до слів. Міжнародне право – це також повага до слів. Але вони працюють і здатні вигравати у протистояннях тільки тоді, коли можуть бути підкріплені діями. Коли слово буквально означає дію.

Тож, повертаючись до запитання про те, де проходить лінія протистояння між свободою та пригніченням, варто сказати, що вона проходить також між здатністю просто говорити щось і готовністю діяти на підкріплення тих чи інших слів – обіцянок виборцям, слів на переговорах і текстів конвенцій.

На українському кордоні, на українському Донбасі, під Харковом, на півдні України ми можемо зараз бачити, що український народ справді готовий підкріпити слова про свою незалежність відповідними діями на захист незалежності. Але де той кордон, на якому буде видно, що і Європа готова підкріпити всі важливі для себе слова відповідними діями?

Чому, якщо опитування показують, що 71 відсоток європейців вважають Україну частиною європейської сімʼї, досі є політичні скептики, які вагаються, чи дозволяти нам рух до Європейського Союзу?

Чому, якщо базові цінності Європи передбачають, що кожен народ має однакове значення і його мають однаково поважати, українському народу так довго говорять про те, що він повинен залишитись у «сірій» зоні між Європейським Союзом і Росією?

Чому, якщо Росія цинічно порушує буквально всі життєво важливі документи міжнародного права, досі залишаються ті, хто вагається, чи блокувати будь-які відносини з такою державою?

Ці запитання вказують насправді на те, що Європейська система може програти, якщо слова не будуть підкріплюватися діями. Демократична система може програти навіть на нашому континенті, якщо не буде дій.

Тож перше – треба нарешті прибрати цю «сіру» зону, яка так спокушає російську державу. Треба переходити до дій від слів про те, що Україна – це частина європейської сім'ї. Найближчими тижнями Євросоюз може зробити історичний крок, який доведе, що слова про приналежність українського народу до європейської родини не є порожніми.

Друге – потрібні дієві, юридично зобовʼязувальні гарантії безпеки в оновленій архітектурі безпеки для Європейського континенту. Таку систему гарантій ми опрацьовуємо зараз для України. І тільки тоді, коли вона з'явиться, можна буде впевнено говорити, що тисячі слів на сторінках конвенцій, статутів, договорів і меморандумів – це не просто слова, а реальність, яка підкріплюється діями.

Потрібно також нарешті навчитися діяти превентивно. Не просто реагувати, а діяти вже тоді, коли тільки прозвучали слова про агресію. Коли вже стає зрозумілим, що війна може розпочатись у будь-який момент. Агресор повинен відчути силу демократичного світу, силу міжнародного права вже тоді, коли тільки збирається порушити наявні базові норми.


І третій обов'язковий пункт – усі воєнні злочинці завжди мають нести відповідальність. Справедливість має сказати своє слово. І слово справедливості має бути підкріплене діями.

За кожну смерть, заподіяну в Україні російськими солдатами, за кожне катування і зґвалтування, за кожне зруйноване місто, за депортацію дорослих і дітей повинні відповісти і ті, хто це робив безпосередньо, і ті російські командири та політики, які віддавали такі накази.

Демократія має бути дієвою – в усіх сенсах. Європа має бути дієвою. Якщо слова сказані, якщо вони покладені на папір і стали документами міжнародного права, вони повинні працювати. Вони повинні діяти.

І коли це буде так, не виникатиме питання про те, хто ж переможе і де ця лінія фронту. Звичайно, демократія. Звичайно, Європа. І передусім у свідомості лідерів, які мають діяти, а не тільки говорити.

Дякую за увагу.

Слава Україні!