«Коли німецький колега почув, що я був у Бахмуті, сказав: «То ти бачив пекло»…

Колегу з УЄФА Богдана Бугу я зустріла під час Євро в Німеччині. Це була дуже приємна та радісна зустріч. Богдан пішов добровольцем на війну після початку повномасштабного вторгнення, служив гранатометником в Бригаді швидкого реагування Національної гвардії України «Рубіж».

Демобілізувався після поранення, а згодом отримав запрошення працювати на Євро. Богдан вже 15 років співпрацює з УЄФА як репортер по Україні. Був одним із керівників україномовної версії сайту УЄФА під час Євро-2012.

Запропонувала Богдану записати інтерв’ю після завершення чемпіонату. «Ти думаєш, що це буде комусь цікаво?» – висловив сумнів Богдан. «Не думаю, а знаю», – переконувала, що ця розмова має відбутися.

Спілкувалися по відеозв’язку близько трьох годин. «Це ж буде тепла ванна? Ми в УЄФА не дуже любимо хард-ток», – сміється Буга.

Трішки вам анонсів, чому це інтерв’ю варто прочитати:

✅ Які емодзі в УЄФА заборонили після початку повномасштабного вторгнення?
✅ Як в Криму реагували на україномовну версію сайту УЄФА?
✅ Хто з футболістів збірної України плакав після вильоту з Євро?
✅ Чому важливо спілкуватися з ветеранами про війну?
✅ Багато історій про мовне питання.

«В збірній України понад 90% флешінтерв’ю ми писали хорошою англійською мовою»

– Розкажи більше про свою роботу на Євро.
– Є стандартне висвітлення на сайті УЄФА – інтерв’ю, матч-блоги тощо. Але на Євро пріоритет для нас – контент для бродкастерів. Думаю, всі знають, що УЄФА трішечки заробляє з них грошей, за які потім вся футбольна спільнота живе чотири роки. 

Натомість УЄФА пропонує серйозний пакет послуг бродкастерам. Жоден з них, навіть найпотужніший чи найбагатший, не може надіслати на Євро 20 знімальних груп, які будуть відстежувати всі збірні, міста та новини. УЄФА робить це за них.

З кожною збірною працює своя знімальна група з чотирьох осіб. Як правило, це місцевий кореспондент, який має хороше знання команди, спілкується з гравцями однією мовою. Плюс оператор, продюсер і медіаменеджер.

Ця знімальна команда повністю висвітлює все життя кожної конкретної збірної на Євро – тренування, пресконференції та інші офіційні події. А також робить ексклюзивні інтерв’ю. Тобто ми практично кожного дня їздили в табір збірної записувати ексклюзиви – окрім днів перед матчами і власне днів, коли проходили ігри.

Все, що ви бачите під час трансляції – графіка, святкування голів, весь діджитал контент, який знімається на зеленому екрані, – все це робиться перед турніром. Моя команда теж цим займалася.

Також ми брали передматчеві інтерв’ю та інтерв’ю в день матчу у прямому ефірі. Якщо потрібно підстрахувати бродкастера, то після гри також записували суперфлеш-інтерв’ю прямо на бровці поля.

Всі бродкастери, які купують право показувати Євро, отримують величезний пакет контенту по кожній збірній. Вони можуть використовувати його на власний розсуд. Колеги з Британії розповідали, що вперше на їхній пам’яті BBC повністю давав всі інтерв’ю з нашими футболістами.

До збірної України була прикута особлива увага. Ми робили хороший контент. В нас було багато гравців, до яких є цікавість у Британії – Зінченко, Забарний, Миколенко, Судаков, Довбик. Вони досить медійні на європейському рівні.

Пригадую, що навіть на минулому Євро мені кожного разу продюсер каже: «Ярмоленко». Його замовляли на кожен день зйомок. Зараз з цим проблем взагалі немає – в нас є багато відомих футболістів. До команди загалом був високий інтерес, адже в нас цікава збірна.

І самі розумієте, що історія команди, яка приїхала на Євро з воюючої країни – це золота жила для бродкастерів. Ми робили Яремчука перед Бельгією, то бельгійський бродкастер забрав це інтерв’ю з руками та ногами. Довбик пішов на іспанське ТБ.

Це продукт, який УЄФА вважає дуже важливим і цінують бродкастери.

– Невелике уточнення – якою мовою пишуться інтерв’ю?
– Є два види інтерв’ю – перший, коли ми приїжджаємо в табір збірної, сідаємо з футболістом, налаштовуємо світло, камеру. Розмова триває 15 хвилин, можна спокійно поговорити і розкрити тему. Щоб всім було комфортно, ми робимо ці інтерв’ю українською мовою.

Далі ці інтерв’ю йдуть в спеціальне бюро перекладів в Нідерландах. Там їх детально розшифровують з тайм-кодами і висилають бродкастерам.

Інтерв’ю зі стадіону за день до матчу і в день гри нас просять робити англійською мовою, якщо є така можливість і учасники розмови не проти. Це все йде в прямому ефірі. А з англійською мовою всім простіше працювати. Але якщо комусь комфортніше спілкуватися рідною мовою, то спілкуємося нею.

В збірній України понад 90% флешінтерв’ю ми писали хорошою англійською мовою. Ребров, наші легіонери з Англії, Бельгії чудово говорять англійською, Степаненко прекрасно спілкувався. Сидорчук прийшов і каже: «Я не дуже добре її знаю, тому вибачайте». А як почав говорити, то там і жарти, і гарно сформовані думки. Одна приємність слухати.

Зі збірною України було дуже приємно та комфортно працювати. Це перше Євро, коли в мене інтерв’ю з нашими гравцями були англійською та українською мовами. Раніше з цим було не так приємно.

В мене навіть була ситуація, коли керівник компанії, яка займалася розшифровкою інтерв’ю, сказав мені: «Нам не дуже зручно, що ти ставиш питання українською мовою, а гравці відповідають російською. Наші перекладачі тоді не розуміють твоїх питань. Нам доводиться шукати перекладача, який знає обидві мови, або залучати перекладача з української, адже питання теж важливо зрозуміти. Можеш говорити російською?»

Мені це було некомфортно, але з поваги до колег я вирішив-таки спростити їм життя. Це було перед матчем «Динамо» в Лізі чемпіонів. І от під час одного з інтерв’ю в підтрибунці НСК «Олімпійський» повз проходила Таня Горобченко з УАФ, яка від мене ніколи не чула російської мови, і жартома каже: «Тебе що змусили?» І мене начебто не змусили, а просто попросили, але після цього я вирішив більш чітко прояснити свою позицію колегам і попередив, що більше говорити російською в інтерв’ю з українцями не буду.

Зрештою, всі все зрозуміли, і ніяких питань більше не було. Навпаки, перепрошували потім, що створили мені своїм проханням дискомфорт, не до кінця розуміючи контексту. Раніше у багатьох колег в УЄФА було враження, що в Україні всі спілкуються російською, бо 99% наших футболістів і тренерів в інтерв’ю говорять цією мовою.

Тому коли раніше до мене на інтерв’ю приходив, прости Господи, Анатолій Тимощук, то я радів. Бо нарешті в нас інтерв’ю писалося українською мовою. Потім з’явилися Артем Федецький та Роман Яремчук.

Були ситуації, коли Микола Васильков за часів роботи Андрія Шевченка у збірній у своєму стилі міг сказати футболістові: «Давай українською. Чого ти там ламаєшся?» А вони починають: «Та я не зможу». А після повномасштабного вторгнення всі показали, що можуть чудово говорити українською.

Розповім одну історію. На Євро-2020 в Римі перед чвертьфіналом з Англією ми записали кілька інтерв’ю – зрозуміло якою мовою. Приходить на останнє інтерв’ю Георгій Бущан, сідає переді мною і наче якось ніяково питає: «А можна я буду українською». Я кажу, що не тільки можна, а треба. Але ти розумієш, як ще у 2021 році «мовна ситуація» в українському футболі відрізнялась?

Сподіваюся, що тепер в УЄФА в мене будуть уточнювати, якою мовою інтерв’ю лише в тому сенсі – українською чи англійською.

«Німецький бродкастер показував відео з окопів, де наші солдати дивилися гру збірної України»

– На кожній пресконференції збірної України на Євро іноземні журналісти запитували про війну. Думаю, бродкастерам теж була цікава ця тема. Яка була позиція УЄФА?
– Для розуміння, мій контракт забороняє мені говорити будь-що від імені УЄФА, будь-яким чином натякати чи висловлювати думку, яка буде сприйнята, як позиція УЄФА. Тому все, що я говорю – це точка зору, думка, позиція Богдана Буги. Це дуже важливо. УЄФА звільняв багатьох людей за соцмережі та інтерв’ю.

Ти мене питай, що вважаєш за потрібне, а я відповім, що зможу. Я не боюсь втратити свою роботу, але я також поважаю своїх колег і ту спільну справу, яку ми робимо 15 років.

В УЄФА завжди був абсолютно чіткий принцип на всі подібні теми – повне табу. Можливо, ми в Україні цього не помічали. Але, наприклад, була тема Азербайджан – Вірменія. Пам’ятаю, скільки репортажів ми мали від нашого азербайджанського колеги з цитатами футболістів чи тренерів, як вони пишаються і дякують своїм військовим. Це все завжди вичищалося.

Для УЄФА «сontroversy» – це найстрашніше слово. УЄФА – це організація, яка не займається політикою і всі ці теми намагається дуже обережно обходити. Скажу прямо, УЄФА хоче бути добрим для всіх: для Іспанії і Гібралтара, для Косова і Сербії, для Вірменії та Азербайджану.

Але Україна – це особливий кейс. Ми всі знаємо, які УЄФА прийняв рішення після 24.02.22. І зрештою в плані висвітлення на Євро все вийшло дуже просто. 5 червня у Лейпцигу в нас був великий семінар для репортерів та інших членів знімальних груп, менеджерів та координаторів з боку УЄФА. Я підійшов до свого безпосереднього боса, який відповідає за контент на сайті УЄФА та роботу репортерів зі збірними, і запитав з цього приводу. Він каже: «Треба з'ясувати це питання у вищого керівництва, ти ж знаєш, як це все складно і неоднозначно». Кажу: «Окей, пішли і запитаємо».

Ми прийшли до нового керівника комунікацій в УЄФА, я йому пояснив ситуацію. Кажу: «Якщо ми будемо робити інтерв’ю з українськими футболістами, то я не буду їм затикати рота і удавати, що в Україні нічого такого не відбувається. Якщо будете вирізати про війну, то на наступне інтерв’ю хай їде хтось інший».

Але він все нормально сприйняв: «Я все розумію. Це ж реалії, в яких живе команда і її країна, так що ми нічого вирізати не будемо. Їхні слова – це їхні слова, а війна для нас – не табу».

В підсумку в кожному інтерв’ю були згадки про війну і лунали всі необхідні меседжі. Ребров і гравці прекрасно знаходили потрібні слова. Вони були не заученими, а хлопці дійсно говорили щиро. У кожного з них своя історія. В цьому плані збірна України відпрацювала дуже потужно – на 150%. І це все пішло на міжнародну аудиторію. Я отримав фідбек з багатьох країн, що це все йшло в ефір.

Наприклад, я дивився, як німецький бродкастер показував останній тур в нашій групі. Розвиток матчів перебивали відео з окопів та бліндажів, де наші солдати дивилися гру збірної України. Це було зворушливо і дійсно знову нагадало величезній аудиторії, що триває війна, а Україна продовжує боротися.

– Чим тобі запам’яталося це Євро?
– Насправді було дуже багато яскравих моментів, але скажу відверто: вони викликали набагато менше емоцій, ніж це було б за інших обставин. Важко насолоджуватись навіть таким класним футболом на фантастичних стадіонах та улюбленою роботою, коли твої головні думки абсолютно про інші речі.

Був прикольний епізод, коли нам з італійським колегою довелось у Берліні пройти через марш вболівальників збірної Туреччини в уніформі УЄФА. Вони якраз дуже лютували, кричали «УЄФА – мафія» через дискваліфікацію Демірала. Мене якось не зачіпали, а його трішки посмикали. Кумедно було, як він з характерним акцентом і мімікою кричав у відповідь: «Італьяно, італьяно, Монтелла».

Але, мабуть, найбільше мені запало в душу одне інтерв’ю після матчу з Бельгією. Мене запитали, кого я хочу на флеш в прямому ефірі. Прошу Тимчика, бо в нього була дуже цікава дуель з Доку, є про що поговорити. Приходить Олександр, я його щось починаю запитувати, але який там Доку. Він просто плаче, вибачається за результат, каже, як йому боляче, що вони розчарували військових, уболівальників і народ України. І це все так щиро й емоційно, що я вже сам мало не зі сльозами. Тим паче, я знаю, що в нього брат загинув на війні.

Тому коли читаю, що збірна України не налаштувалась, що їм все було пофіг, то я в це не вірю. Я не роблю з себе героя, але я дійсно один із тих самих «хлопців в окопах». І точно можу підтвердити, що на нулі пацани дивляться й переживають. Пам’ятаю, як ми з побратимами купкою зібрались навколо одного телефону і дивились Шотландія – Україна у кваліфікації на ЧС-2022. Коли наші перемогли, це був один із моїх найщасливіших днів на службі. А коли грали з Уельсом, я подивився перший тайм і пішов на завдання. Повір, ніколи я так не прагнув швидше повернутися, бо ж дуже хотілось дізнатися, чи вийшли наші на чемпіонат світу.

Ще згадалось, як нас вивели на день відпочити, і якраз грали «Динамо» з «Шахтарем». Я був у такому передчутті, що це словами не передати. Не знаю, що зрештою виявилось гірше – їхати перед тим годин вісім на броні БТРа, де в мене дупа ледь не відмерзла. Чи так і не подивитись матч, бо його не показували на каналах Сетанти по Мегого, а оперативно оформити передплату не вдалось.

Тому, хто б що не говорив, це все важливо. І особисто мене, як ветерана, зворушує, коли футболісти у своїх інтерв’ю говорять про військових. Для мене це ніколи не звучить пафосно. Я респектую тому ж Тимчику за його щирі емоції, та й іншим гравцям збірної України, які говорили про тих, хто воює.

Якби ти мене запитала, я міг би їх і за гру похвалити на Євро. Звичайно, підсумковий результат був невтішний, але я був у таборі збірної кожного дня – там не було хлопців, які не переживали.

«В редакцію соціальних мереж УЄФА прийшло розпорядження не використовувати будь-які емодзі ракет, бомбочок, динаміту»

«Перші фото зі служби – з дружиною та дочкою. І рюкзаком з Євро-2020»

– Твої колеги з УЄФА знали про твою історію?
– Звісно, я не ходив навколо і не розказував, що я ветеран. Але багато хто із тих, хто працює саме на сайті УЄФА, знають, бо з самого початку дуже щиро переживали і підтримували мене і мою сім’ю. 24 лютого 2022 року мені прийшло зо два десятки повідомлень з усіх кутків Європи: «Приїжджай». В УЄФА відразу знайшли можливість запросити мене на роботу в один з офісів, давали безкоштовне житло і посаду. Пропозиції залишаються в силі, й багато хто досі не розуміє, чому я відмовляюсь.

Уже на самому Євро люди дізнавались, як то кажуть, з уст в уста, або звертали увагу на мої тату. Якось один з найбільш авторитетних медіаофіцерів УЄФА як вхопить мене за руку: «У тебе що, РПГ набито? Чому?» Пояснюю, що був гранатометником на війні. Слово за слово, всі охають-ахають, висловлюють підтримку Україні. Це слухає дівчина з УЄФА – і раптом починає плакати. Для неї це просто був шок. Ніби щось із теленовин перемістилось у підтрибунне приміщення, де ми чекаємо збірну України на інтерв’ю.

Чесно кажучи, коли я отримав запрошення від УЄФА працювати при збірній України на Євро, то не відразу погодився. По-перше, ще давно пообіцяв собі, що з України не виїду, поки війна не закінчиться. Я з першого дня повномасштабного вторгнення тут. Моя дружина і донька теж не виїжджали з Києва. І самому поїхати в Німеччину мені було дуже некомфортно.

По-друге, якраз переживав, як УЄФА реагуватиме на тему війни в наших інтерв’ю. Але тут все склалось як треба, і мені було не соромно за роботу на Євро хоча б перед самим собою.

Яка б репутація не була в УЄФА серед українських вболівальників, але на чисто людському рівні там всі дуже нам співчувають та підтримують. Мені розповідали, що коли почалося повномасштабне вторгнення, то в редакцію соціальних мереж УЄФА прийшло розпорядження не використовувати будь-які емодзі ракет, бомбочок, динаміту і так далі. Бо це може бути травматично для українських вболівальників. Там досі намагаються чутливо ставитись до теми війни.

Чи якщо взяти ситуацію з відстороненням росії. Коли востаннє якусь збірну викидали з офіційних турнірів? Югославію в 1992 році. А клуби? Англійців після «Ейзеля» у 80-х. А щоб одночасно і клуби, і збірні, то такого взагалі ніколи не було. Я тут не намагаюсь захистити «честь мундира», бо взагалі є людиною, що вважає: будь-які санкції проти росії, які не передбачають ядерного удару, є недостатніми. Але не можна не визнати, що для УЄФА – це безпрецедентні речі. І нам в Україні іноді варто дивитись на ці всі теми трохи з іншого боку.

«Після одного епічного бою з вагнерами – з побратимом Чіріком, який займався футболом в одній групі з Артемом Довбиком. Праворуч – в Бахмуті, після того як по твоїй "хаті" відпрацює танчик...»

– Що найчастіше запитували?
– По-різному, залежно від ступеня знайомства. З неприємного: багатьох цікавило, чому ж все-таки росія це робить. Мовляв, не може ж такого бути, що одна країна просто взяла і напала на іншу. Коли пояснюєш трішки глибше, у людей відкриваються очі. Хоча вистачало й тих, хто все чудово розуміє.

Вразив колега із Німеччини, який в плані обізнаності дасть фору деяким українцям. Активно допомагає нашим біженцям, бойкотує компанії, які не вийшли з росії. Коли почув, що я був у Бахмуті, такий: «То ти бачив пекло… Бахмут був у наших новинах щодня багато місяців». А якось завів зі мною дискусію про свої улюблені книги Жадана – я був в шоці від цього, а він від того, що Жадан теж у війську.

Коли збірна України вже вибула з Євро, то я поїхав працювати в міжнародний трансляційний центр УЄФА в Лейпцигу. Іноді під час розмови переказуєш новини від дружини, що сьогодні світло було тільки дві години, не можеш дитині приготувати їсти, як псуються продукти без холодильників, як люди і тварини мучаться від спеки у квартирах тощо. То це їм западає в серце не менше, ніж обстріли. Вони не стикаються з такими труднощами і в них йде якийсь переворот свідомості.

Також було відчуття, що багато хто живе враженнями, ніби ветерани війни – це такі чуваки, як в американських фільмах, яких постійно накриває, вони бухають і не можуть себе знайти. Що ми всі з ПТСР. Кажу це не тільки про іноземців, але і про наших людей.

Якось ми сіли за ланчем з французьким колегою – і він каже: «Давно хотів тебе попитати, але ніяк не наважувався. Ти взагалі можеш про війну говорити? Тобі не тяжко?» Я в таких випадках кажу: «Запитуйте. Якщо я щось не захочу розповідати, то так і скажу».

Більше бісить, коли люди удають, що взагалі нічого такого не відбулося. У мене є такі люди, з якими ми по 20 років дружили. І ось ти приїхав у відпустку з нуля, слухаєш про погоду і їхні проблеми на роботі, про те, як їм тяжко без світла, а колись вони так налякались, бо ПВО працювало десь близько. І, типу, тебе ми нічого не питаємо, бо знаємо, як це важко… Звідки, блін? Я не кажу, що зразу треба лізти військовому в душу, але старанно закривати очі на це все теж не ок.

«Десь під Лиманом. З улюбленим робочим інструментом і головною зброєю піхотинця».

«На нулі не буває немотивованих людей»

– В нас були різні тексти про війну, але про тему демобілізації і повернення до цивільного життя ми ще не писали. Як цивільним правильно спілкуватися з ветеранами?
– Я не знаю як – немає правильних і неправильних рецептів. Але точно не морозитись від теми війни у присутності військових чи ветеранів. Ми б’ємося за свою землю. Мені ні за що не соромно, що я робив на війні. Мені пофігу почесті, подяки і ось це все в стилі «Слава ЗСУ!» Я завжди жартома відповідаю, що я з Нацгвардії. Але й позиція «Ой, давайте про щось інше поговоримо, це все вже так втомило» іноді дратує.

Або в людей інша мотивація. Типу, ой він же з війни прийшов, не дай боже ми щось не так скажемо. Раптом він почує слово «росія», і його поплавить. Як на мене, ходити навколо військових навшпиньках теж нічим не краще. Коротше, ставтесь до нас як до нормальних.

Якщо говорити про мене особисто, то після демобілізації в мене справді був складний період. Проблема досягла такого рівня, що я навіть думав вдатися до немислимого і звернутися до психолога. Мене гнітило почуття провини перед побратимами: що я вже тут, а вони ще там.

Реально пів року чи більше не міг спати, був відсторонений від сім’ї, думки і розмови постійно про те, що я ще міг би допомогти своїм хлопцям. За підтримки своєї родини, колег, друзів я зміг знайти певний баланс, хоч і хиткий. Вони дуже багато зробили, щоб я нормально повернувся до роботи і цивільного життя.

«Якось перед штурмом сиділи три доби в лісі, спали на сирій землі, часом під дощем, майже без води і їжі, зате з прильотами з обох боків. Дуже сильно чекав наказу на вихід, щоб це так чи інакше нарешті закінчилось»

Але досі на мене періодично накочується. Коли кажу дружині, що хочу повернутися, то вона близька до істерики. А коли кажу про це своєму колишньому напарнику, то він відповідає: «Ти що до****об? Ти своє відвоював. Заспокойся вже, старічок». Слова побратимів витверезвлюють мене набагато швидше, ніж коли мені навіть найрідніші й близькі люди починають розказувати щось типу «Подумай про свою сім’ю». Я це все розумію. Ми разом з дружиною 22 роки, і всі рішення завжди приймали спільно. Єдине, яке я прийняв сам і наперекір їй – коли пішов в армію. Вона не знала, що я пішов добровольцем: я всім брехав, що отримав повістку.

Пояснити людям, чому ти сам йдеш туди, де тебе можуть вбити, не завжди просто. Особливо, якщо це твої дружина і дитина. Мене трохи вибішує, коли думають: раз ти пішов на війну, то сім’ю поставив нібито на друге місце. Моя сім’я завжди була на першому місці. Я жив, живу і буду жити заради своєї дружини та доньки. Все, що я роблю, це в першу чергу заради них. І на війну я пішов заради них. Не всі це розуміють.

Ніхто прямо не каже: «Чувак, ти безвідповідальний батько». Але я не раз зіштовхувався із таким німим докором, мовляв, в тебе є можливість виїхати за кордон, вивезти свою сім’ю в безпеку, мати безкоштовне житло, працювати на хорошій європейській роботі. Чому ти досі на своїх Позняках? Іноді непросто пояснити іншим, чому я досі не можу залишити свою країну. Іноді я сам собі не можу пояснити цю логіку, тому слухаю серце. І свою дружину й дочку: вони теж нікуди не хочуть і не бачать себе за межами України.

«Виїзд на штурм на бетері. Фрази "десант - броня" і "десант - земля" досі змушують мою кров бігти швидше»

– Можеш поділитися своїм досвідом війни?
– Головний фактор, на мій погляд: я йшов добровольцем і служив серед добровольців. Це дуже допомагає, бо навколо тебе максимально мотивовані люди. Коли ми проходили навчання на полігоні й косячили, для нас найбільший страх був почути від командира роти: «Ще раз повториться, і я вас на Донбас не візьму. Будете Антонова охороняти». Зараз же мої побратими, які вже самі готують новобранців, жартують, що скажи так одному, то завтра десяток так само накосячить.

У цьому місці зазвичай звучить голос зі сторони: «Так отож, воювати повинні мотивовані, а з того, хто не хоче, штурмовика не зробиш. І взагалі я набагато корисніший в тилу». Частково це правда, і з об’єктивних причин зараз менше людей хоче йти воювати. Але я скажу жорстку, проте реальну річ: на нулі не буває немотивованих людей.

Повір, в окопі мотивація дуже різко росте: як тільки в тебе почнуть стріляти, як тільки сипоне на голову землею після пари прильотів, відразу починаєш робити все, що треба. І я знаю достатньо пацанів, які пішли на війну по повістці, а потім стали такими командос, що куди там мені, добровольцю.

«Перший (трохи неповний) склад мого взводу, всі хлопці – просто топ, і головне, що всі живі»

Я ще кажу це не тільки з нашого досвіду, а й з досвіду тих, хто воював проти нас. Багато розмов, що вони йдуть з-під палки, воювати не хочуть, привезли зеків, мобіків, те се. І я не раз чув від цивільних, мовляв, та ж проти таких немотивованих і приречених легше воювати – коси їх, орків, пачками. Але от уяви: їх привозить умовна мотолига і викидає в поле чи посадку, назад вони не повернуться, а ми їм уже навалюємо. І єдиний спосіб вижити для них це убити нас. І вони теж відразу стають мотивовані, що капець, і воювати з такими взагалі не легше.

Я не хочу, щоб це виглядало, ніби я вважаю: пофігу, мотивований ти чи не мотивований, вперед на нуль і воюй. Я нікого не кличу на фронт, ніколи не візьму на себе відповідальність комусь таке порадити. Просто скажу, що мені дуже пощастило служити з людьми, які пішли захищати Батьківщину за покликом серця. Чув, що зараз є чати, де підказують, як уникнути місць з роздачею повісток. А я згадую, як в перші тижні повномасштабного вторгнення в нас були чати, де викидали інфу типу «в такому-то районі з’явились вільні місця в теробороні», і ми бігом на таксі туди гнали через всі блок-пости.

Пам’ятаю, як 25 лютого 2022 року я з двома своїми найкращими друзями прийшов під військкомат, а там тисячі людей ледь не беруть його штурмом, щоб піти воювати. Нам кажуть розходитися, бо вже всі квоти давним-давно набрали, а ми все одно приходимо наступного дня – і людей ще більше. Поки ми нарешті в те військо потрапили, то такий квест пройшли. І коли, буває, я сам починаю грузитись на темі «бусіків», ухилянтів, «Шляху» тощо, то згадую ту атмосферу, ті тисячі людей – і це мене надихає.

«Мої найкращі друзі Антон і Сергій Кучери, з якими пішов до ТЦК 25 лютого 2022 року. Праворуч – останнє фото Сергія, за два дні до загибелі»

«У мене на комп’ютері є папка з фотографіями друзів і побратимів, які загинули. Зараз там 13 фото»

– Ти вже згадував про татуювання козака з РПГ. Бачу в тебе ще тату на шиї. Яка його історія?
– Все почалося саме з шиї. В нашій роті є традиція – люди, які заслужили таке татуювання в боях, мають право його набити. Це герб нашої бригади. Не так давно вона отримала назву «Рубіж», адже повномасштабна війна для неї почалася в місті Рубіжне Донецької області.

Я не шанувальник тату – не планував нічого такого робити. Спочатку думав, що це якийсь дитячий садок. А потім дивишся, що у твого товариша вже є таке, а в тебе ще ні. Виявилось, що це непоганий психологічний хід. І ось ти вже питаєш в командира, коли там в нас наступна пі***чка.

Але найбільш особливе тату в мене на плечі – військова панамка. Зроблене в пам'ять про одного з моїх найкращих друзів Сергія, який загинув 13 вересня 2023 року в боях за село Кліщіївка Донецької області. Він був найдобрішим з усіх, кого я знав, і ніхто з наших спільних знайомих повірити не міг, щоб він пішов добровольцем на війну. Але, як це часто буває, людина, яка муху не образить, стала офігенним воїном. Позивний в нього був «Кошмар» – і недарма. Якось він за одну ніч дві БМП з під****ким десантом з РПГ розвалив. Люди, які повоювали, розуміють, що це означає.

Його після цього подали на нагороду, а він попросив кілька вихідних. Зателефонував мені й сказав, що дуже хоче піти десь футбол подивитися. Якраз «Динамо» грало проти «Бешикташа» в Лізі Конференцій. Наступного дня він повернувся на фронт – і невдовзі загинув. Це рана, що не заживе ніколи – ні для мене, ні для моєї дружини, яка хрестила його вже 5-річного сина Богданчика.

Тільки за нього одного я буду все життя ненавидіти русню. У Європі й навіть в Україні деякі люди мені втирали, що не всі росіяни погані. Але мені п***р – погані, хороші, добрі чи тільки народилися. Я їх усіх ненавиджу. І буду ненавидіти до свого останнього подиху. Хай вони здадуться, розпадуться, виплатять контрибуції, розріжуть путіна надвоє на моїх очах – я свого друга назад не поверну.

Причому тут панамка? Сергій служив у легендарній «вісімдесятці», і як істинний десантник носив тільки панамку. Був у ній на всіх фото та відео. Ми сміялися, що він потім буде ходити у своїй панамці на роботу, до дружини в ліжко, в душ. Тож тепер я ношу його панамку всюди з собою.

«Не впасти в депресію після демобілізації та втрати Сергія дуже допоміг його брат і мій найближчий друг Тоха, похресний моєї дочки і офіцер 3 ОШБ. На фото – він в авдіївському коксохімі та разом із нашим другом Темпом після виходу звідти»

Взагалі про своїх друзів, які воюють, та побратимів я можу говорити безкінечно. Це такі круті хлопці, просто найкращі. Якщо війна може щось хороше принести, то це те, що вона мені подарувала дуже класних людей або відкрила багатьох по-новому. Я пишаюсь ними усіма, дуже за них переживаю – і кожна втрата для мене є великим ударом. Знаєш, у мене на комп’ютері є папка з фотографіями тих із них, хто загинув. Зараз там 13 фото. З одного боку, ти гордишся тим, що у твоєму колі д***я тих, хто воює. А з іншого боку, в тебе є така папка. Війна по-справжньому принесла мені дуже багато горя.

«Побратими Іспанець, який загинув під Бахмутом, та Сивий – був дуже важко поранений в голову й шию, два місяці провів у комі, але викарабкався!»

«На відкритті меморіальної дошки побратиму Малюку – із легендарним побратимом Мером, який отримав надзвичайно тяжкі поранення, але завдяки неймовірній силі волі вижив і вже понад рік бореться за своє здоров’я. Праворуч – Мер перед виїздом на штурм Новоселівки в Донецькій області»

«Воронін на відкритому тренуванні сказав: «Я же просил не задавать вопросы по-укрАински…»

– Ми вже частково зачепили питання мови. Звідки в тебе така чітка позиція і як ставишся до того, коли російськомовні виправдовуються тим, що військові на фронті теж говорять російською?
– У Києві мене постійно сприймають як «западенця», але я народився в селі Хащувате Кіровоградській області. Зараз люди не дуже розуміють, що таке приїхати в столицю у 2000 році і бути україномовним хлопцем з села. Вочевидь, не піддатись русифікації, яка тоді перемелювала всіх підряд, допомогла історія моєї родини. Десь у 1997 році, коли почали розсекречувати архіви КДБ, нам прийшла довідка з СБУ про те, що дідуся моєї мами, якого «органи» забрали в 1937-му, розстріляли за антирадянську діяльність та шпигунство. Яке там могло бути шпигунство в селі Липники Житомирської області, невідомо. Але відомо, що він був з тих, кого називали куркулями. Під час колективізації родина добровільно-примусово всього позбулася.

Його тата також розстріляли, а дружину забрали в трудовий табір на два роки, де вона підірвала собі здоров’я і на старості років була прикута до ліжка. А п’ятеро його дітей, серед яких була моя бабуся Анастасія, весь цей час виживали, як могли. Я і до того виховувався в, так би мовити, антирадянській сім’ї, а після цього почав більше вивчати ці питання і усвідомлювати, ким я є. Остаточно ж моя ідентичність, напевно, сформувалася під час Помаранчевої революції.

З іншого боку, я завжди мріяв бути футбольним журналістом. І якщо в моєму першому виданні «Українському футболі» в мовному плані проблем не було, то з усім іншим вистачало. Зарплата в мене була 120 гривень – навіть для студента у 2003-му це було небагато.

Якщо ти хотів робити кар’єру в цій сфері, потрібно було йти в російськомовне видання, стикатись із вказівками деяких керівників спілкуватись з російськомовними гравцями і тренерами так, «чтобы им было удобно». Слухати, наприклад, від футболіста збірної України Андрія Вороніна на відкритому тренуванні: «Я же просил не задавать вопросы по-укрАински…»

На щастя, потім я потрапив у руки до Ігоря Лінника, який став моїм вчителем, наставником і зрештою близьким другом. Він створив колектив, в якому я завжди відчував максимальний комфорт, а з часом привів мене і в УЄФА. З його подачі з 2009-го по 2012-й я, умовно кажучи, був головним редактором української версії сайту УЄФА. Сам Ігор був шеф-редактором цього проєкту – він його пробив і протягнув через кабінети Ньйона. Попри свою російськомовність він розумів наскільки важливо, щоб Євро-2012 не просто «говорило українською» на офіційному рівні, але й відображало справжній «український погляд».

«Редакція української версії сайту УЄФА та колишній прес-аташе збірної Юрій Малишев (стоїть другий праворуч) у 2012 році»

Щодо української версії сайту УЄФА прикольна історія сталася у місті Севастополь. Коли після Євро-2012 було ясно, що наступним президентом ФФУ стане Анатолій Коньков, він їздив в турне по регіонах України. Приїхав у Крим і розповідав там, як український футбол буде підніматися на нові вершини. Питав, які проблеми треба вирішувати. І йому якийсь чувак з місцевої федерації футболу поскаржився, що з сайту УЄФА пропала українська версія. Там писали гарні речі, серед іншого і про ПФК «Севастополь». Просив якось це виправити. Коньков обіцяв розібратись, але, мабуть, забув.

Для мене то був такий відпочинок для душі. Дуже прикро, що тоді не вдалось зламати загальне переконання про безперспективність україномовного футбольного продукту в інтернеті чи пресі. Люди, які зі мною працювали, не дадуть збрехати. З 2005 чи 2006 року я в усіх своїх колективах просував ідею, що перехід на українську мову не зашкодить. Про спорт готові читати українською мовою, і не буде такого, що перейдемо на рідну мову, а в нас «посещаємось» рухне у 200 разів. Я це чув 150 мільйонів разів і дуже довго головою бився в цю стіну.

Взагалі дарма ми мовне питання зачепили, бо на цю тему я можу говорити стільки, що ми до завтра не розійдемось. Звичайно, з 2000 року, коли я приїхав у Київ, ситуація помінялась, але я вважаю, що це все ще надто повільний рух. Можливо, переломний момент настане, коли мені в столиці України перестануть казати: «Ви так гарно українською розмовляєте, звідти приїхали?» А поки що лупаю сю скалу: виховую україномовну дитину (хоч це досі непросто), моя дружина була російськомовною, але перейшла на українську. Деякі близькі друзі також почали спілкуватися українською не лише зі мною, а що головне – зі своїми дітьми.

Для мене це найбільша загадка – навіщо молоді батьки зараз говорять зі своїми дітьми російською. Щоб що? Збільшити шанси тієї дитини взяти участь в наступній війні з росією? Я може десь перегинаю, але щиро вважаю, що наші війни з росіянами будуть вестися до того моменту, поки у них не розвіються останні ілюзії, що в Україні може бути побудований чи відновлений «рускій мир».

От як би ми їм не доводили, що ми не «братья» і що нас не треба захищати, і взагалі йдіть на***… Поки вони самі остаточно не зрозуміють, що тут «руского міра» бути вже не може, доти не перестануть намагатись нас «освободіть». І перша передумова цього – щоб тут не звучала російська мова.

Я хочу підкреслити, що не звинувачую російськомовних. Не кажу, що ми зараз воюємо через їхній язик. Я звинувачую тільки росію. Але, повторюсь, на мій погляд, ми будемо воювати, доки росіяни будуть марити, що тут може бути якась форма росії. У них же немає ілюзій, що вони побудують «рускій мір» у Львові – коли так само буде з Одесою, Харковом і Донецьком, тоді й вірогідність війни впаде до нуля.

«Мій колишній напарник, а тепер близький друг Джокер. Після травми плеча поміняв профіль і зараз є командиром відділення ударних дронів»

Що стосується російськомовних військових – так, я сидів з ними в окопі й ділився останньою галетою. І я поважаю кожного з них так само, як і всіх інших. У нашому підрозділі було багато хлопців з Донбасу, Запоріжжя, Херсонщини, Київської області і Києва. Скажімо, мій колишній напарник з позивним «Джокер» з Макіївки. Інший мій дуже близький побратим з позивним «Матвєй» з Луганщини. Вони російськомовні, але вони, може, більше українці за мене в 10 разів. Я був готовий життя віддати і за них, і за те, щоб звільнити їхні рідні землі. Для мене Донбас – це вони. Дуже щирі, хороші, ідейні хлопці. Але їм я також говорив те, що зараз. І вони розуміли. Не знаю, чи погодились, але розуміли.

І з тим, хто сидить в окопі, я завжди готовий чесно і щиро обговорити мовне питання. Але від тих, хто сидить в тилу і каже «Пацани теж там російською говорять», я цей аргумент не прийму. Побудеш сам в окопі, тоді і будеш виступати від імені «хлопців з передка». А сидіти в тилу і в будь-якій дискусії витягувати військових як універсальний козир – це ницість. Розумієш, у перехватах під*****в ми чули російську, бурятську, чеченську і ще якісь мови. А от якої точно не чули ні разу – це української. От віриш, з того боку українська жодного разу не звучала. І якщо наші російськомовні зрозуміють цю різницю, то може в нас буде більше шансів, що наступної війни не буде.

Блін, я так багато говорю. Це ж буде найбільший лонгрід в історії Трибуни…

«Побратими Матвєй, Рагнар і Грінч – нереально круті воїни, взірець для мене»

«Не треба боятися говорити з військовими та ветеранами. Нам теж хочеться спілкування»

– Тому треба буде багато фото, щоб було чим розбити текст.
– Фотки, звісно, пришлю, хоча зізнаюсь, що під час бойових дій практично нічого не знімав, щоб не втрачати концентрацію. Зараз про це трішки шкодую, бо втратив багато епічних моментів – в чомусь страшних, а в чомусь дуже надихаючих.

Хочу, щоб люди, які це прочитають, зрозуміли, що на війні дійсно дуже важко: тебе ранять, вбивають твого товариша, ти постійно хочеш їсти, пити, спати, зігрітись. В 100 метрах від тебе їде танк, а по ньому працює твоя ж арта. І це все так стрьомно.

Але відчуття того, що ти робиш найважливішу справу в історії твоєї нації, все перевищує. В нашій історії ще жодного разу не було такого, що росія хотіла нас завоювати – і їй це не вдалося. Рано чи пізно, довго чи коротко, тими способами чи іншими, але вона над нами панувала.

Зараз я впевнений, що їй це не вдасться.

Люди, які десь забули про війну, ху*****ть ТЦК, мають зрозуміти, що, можливо, важливішого моменту в нашій історії не буде. Ми зараз в ньому живемо. І ти сам для себе маєш вирішити, яку роль зіграєш.

«Якось тримали трасу на Соледар, а неподалік стояли мої давні друзі Гізмо і Джиксер - динамівські ультрас (Panda Drunks), які воюють з 24.02.22 і донині»

Найстрашніші речі, з якими я зараз живу, це повідомлення вночі: «Такий 300, а такий 200». Або коли ти пишеш: «Як ти, чувак?» А галочка, що повідомлення прочитане, не з’являться три, п’ять днів. Мені дуже хочеться, щоб всі мої хлопці повернулися. Це моє найбільше бажання.

Чесно, зі мною про війну мало хто говорить. Люди бояться говорити про війну. Не треба боятися спілкуватися з військовими та ветеранами. Зовсім не обов’язково лізти нам в душу чи питати, скількох людей ти вбив. Можна запитати про щось інше. Нам теж хочеться спілкування, тому не треба від нас закриватися.

«Побратим Кактус – автор найепічнішого взяття пі…ра в полон на моїй пам'яті»

Все, я тебе відпускаю, а то ми так не розійдемося. Мене ще й так зараз чекає сувора догана. Я обіцяв сьогодні з дружиною сходити в ресторан, а вона там кілька годин сама сидить. Але якщо вона мене з фронту дочекалася, то з інтерв’ю теж дочекається. О, вже повернулась і навіть мені вечерю принесла. Винеси в заголовок, що моя дружина ділить перше місце в житті для мене з донькою.

Якщо серйозно, то в мене були такі ситуації, коли я дійсно думав, що загину. Був настільки знесилений, що змирився з тим, що зараз мені буде п****ць. І в цей момент поставав образ дружини і доньки. І я сам собі говорив: «Тряпка, зберися, якщо хочеш їх ще раз побачити». Тому для мене сім’я – це рушій всього. Сім’я і шлях до нашої перемоги.

Ох, виговорився. А тобі не заздрю все це шифрувати. Зробимо колись відеоверсію.

«Інші мої не менш круті побратими: Крим, Локі, Кіт, Щастя, Тимоха, Депутат, Каспер, Фітнес»

«Ще порція топових хлопців: Льова, Марік, Моцарт, Кікер, Кардан, Мітчел, Арчі, Шепа, Волинь, Лука»

***

На війні в Богдана був позивний «Тренер». І отримав він його зовсім не випадково.

«Майже 20 років я жив командою «ОБСІЛФ» – це такий дуже старий і поважний фан-клуб «Динамо». Пройшов там стадії гравець, граючий тренер, тренер.

А в перший місяць на службі зразу замутив футбольчик для хлопців. Зробили собі поле, потім відібрав найкращих – і зробив збірну батальйону. Трішки пограли товариські матчі з навколишніми аматорами. Пацани зразу почали називати мене «Тренер», так і позивний закріпився.

Взагалі гра у футбол завжди була одним із сенсів мого життя. Я грав у будь-якому віці і стані, повертався на поле після важких травм і операцій, але після подаруночків війни більше не можу. І сказати, що це моя особиста трагедія – не сказати нічого»...