Переможні грані кришталю: «Карпати» Львів. 1969

По-перше, львів’яни так і залишилися єдиною командою, яка на момент завоювання почесного трофея не виступала в елітному радянському дивізіоні. По-друге, ані до, ані після «Карпат» Кубок СРСР не виборював настільки молодий клуб: «леви» примудрилися обзавестися історичним титулом вже на сьомому році свого існування!

Народженню нової бойової футбольної одиниці на Заході України передувало прийняття у 1962 році Федерацією футболу СРСР реорганізаційного рішення про створення другої, «проміжної» групи класу «А». Серед інших тут була передбачена вакансія і для команди зі Львова – залишалося лише визначити, якому саме колективу довірити відповідальну місію.

Місцеві футбольні керівники розуміли, що можливості чемпіона області «Сільмаша» не відповідали такому виклику, а ставку на створений ще у 1949-му СКА було робити ризиковано. Адже найкращі армійські гравці частенько залишали клуб після закінчення терміну служби або за відповідними рознарядками вирушали до московського ЦСКА. Зрештою й виникла ідея створити цивільний колектив і зібрати в ньому найсильніших виконавців міста.

Той самий «Сільмаш», який проіснував два роки, і на базі якого були створені «Карпати».
Четвертий зліва – Ігор Кульчицький

Питання про назву команди вирішувалося на квартирі голови профспілок Львівської області Гліба Климова, до якого завітали директор заводу «Львівсільмаш» Іван Калиниченко і тодішній старший тренер «Сільмаша» Юрій Зубач. Обмірковували такі варіанти, як, наприклад, «Спартак», «Динамо», «Галичина», але зрештою трійця пристала на чарівне слово «Карпати», запропоноване господарем.

Ця нарада відбулася в грудні 1962-го, а вже за чотири місяці «Карпати» провели свій перший офіційний поєдинок. 21 квітня на переповненому стадіоні СКА вони перемогли гомельський «Локомотив» завдяки єдиному голу Анатолія Крощенка. Того самого Крощенка, який згодом стане одним із найкращих бомбардирів в історії клубу, а перекваліфікувавшись у тренери, завоює з юнацькою збірною України срібно континентальної першості-2000 і потім вперше повезе команду нашої країни на чемпіонат світу серед 20-річних.

Разом із Крощенком, який є вихованцем київського футболу, до першого складу «Карпат» також увійшли хлопці з Донбасу, Закарпаття, Москви. Але кістяк все-таки склали місцеві гравці, які раніше виступали за СКА та тепер вже розформований «Сільмаш». Серед колишніх армійців, безумовно, відзначимо голкіпера Юрія Суслу, який загалом віддасть новому клубові півстоліття свого життя, а перемогу в Кубку Союзу святкуватиме в ролі одного з тренерів команди. Серед сільмашівців – Ігоря Кульчицького, який з капітанською пов’язкою на руці першим здійме над головою почесний трофей! 

Цікаво, що на відміну від багатьох клубів, що протягом свого існування неодноразово міняли власні кольори, «Карпати», наслідуючи традиції «Сільмаша», з першого матчу вбралися в майки із вертикальними зелено-білими смугами. Ціє кольорове поєднання й досі залишається для команди основним.

Першим тренером в історії «Карпат» став Олег Жуков – уродженець Юзовки, що встиг пограти і за київське «Динамо», і за сталінський «Шахтар». Саме після двох років, проведених на тренерській посаді в гірницькому клубі, Олег Іванович і отримав запрошення зі Львова.

Помічником Жукова було призначено Ернеста Юста – угорця за походженням, який починав свою кар’єру в Ужгороді (із 1938 до 1944 року це місто входило саме до складу Угорщини), а після Другої світової війни протягом восьми сезонів захищав кольори київського «Динамо». І хоча прізвище Юста, який у якості півзахисника «біло-синіх» встиг вибороти Кубок СРСР та національне «срібло», було достатньо відомим в Україні, мало хто міг уявити, що саме цьому скромному 36-річному фахівцеві уготовано долею привести «Карпати» до їх найгучнішого тріумфу.

Втім, то буде потім. Поки ж Ернест Ервінович, попереднім місцем роботи якого був тернопільський «Авангард», придивлявся, вчився й набирався досвіду.

21 квітня 1963 р. Офіційний карпатівський дебют пройшов із повнісеньким аншлагом

Тим часом 1963 рік ознаменувався не тільки народженням «Карпат», але й відкриттям у місті Лева стадіону «Дружба», зведеного методом так званого народного будівництва. На цю арену, чия офіційна місткість складала 41 700 глядачів, команда переїхала влітку й 18 серпня провела тут календарний матч проти вільнюського «Жальгіріса» (0:1). Свою першу назву стадіон носив до 1990 року, аж поки не отримав куди більш амбіціозне і звичне для нас ім’я – «Україна».

«Карпати» вже в дебютному сезоні наочно продемонстрували, що не збираються пасти задніх у другому за силою радянському дивізіоні, посівши сьоме місце серед його 18 учасників. Вдалий старт надихав на нові подвиги, і у Львові не приховували: команда націлена на підвищення в класі.

Однак зробити ще один крок нагору і втрутитися в боротьбу фаворитів другої групи виявилися нелегко. Ставка на запрошених з різних регіонів футболістів себе не виправдовувала, та й тренерська чехарда (яка, до речі, притаманна й сучасним «Карпатам») також не сприяла гарним результатам.

«Зелено-білі» отримували нового наставника чи не перед кожним чемпіонатом. Не затримався у Львові і знаменитий в майбутньому фахівець Євген Лемешко, який після шести років у хмельницькому «Динамо» працював тут з липня 1966-го по серпень 1967 року. Пішов він, посварившись із обласним головою профспілок, коли той надумав перевести Лемешка на посаду начальника команди, а тренувальний процес довірити іншому…
 
Тим не менш, відомий своїм безкомпромісним характером і жорсткими порядками Євген Пилипович за відведений йому рік у Львові зробив багатенько. Не побоявся змінити кадрову стратегію клубу, позбувшись гравців, які, на його переконання, перестали прогресувати, та взяв курс на омолодження складу. Саме завдяки Лемешку у «Карпатах» з’явилися воротар Віктор Турпак, захисники Іван Герег і Валерій Сиров, хавбек Володимир Булгаков і форвард Володимир Данилюк, який залишається найкращим бомбардиром в історії «зелено-білих». Тодішні гравці й досі із вдячністю згадують цього тренера, який фактично заклав фундамент майбутніх історичних перемог.

Євген Лемешко (крайній ліворуч) переїхав до Львова із Хмельницького. Звідти ж він запросив до «Карпат» голкіпера Віктора Турпака (крайній праворуч)

Із повагою відзиваються ветерани і про Василя Васильєва, що прийняв естафету в Лемешка. Новий рульовий також не належав до когорти «демократів» і напередодні сезону-1968 був налаштований дуже рішуче.

«У минулому році «Карпати» зробили певний крок вперед. Проте наших уболівальників аж ніяк не задовольняє їхня гра, – описував ситуацію в клубі Васильєв. – Дехто навіть почав сумніватися, чи справді наші футболісти прагнуть завоювати путівку до вищої ліги (термін «вища ліга» на той момент вже був загальновживаним, хоча офіційно перша група «класу А» стала іменуватися так лише в 1971-му – К.П.). На це можу відповісти: вища ліга була й залишається головною метою нашої команди.

Щодо відверто невдалої гри в окремих матчах, то тут існує кілька пояснень. Насамперед, у колективі не було міцної дружби і товариської взаємодопомоги. Деякі гравці свої особисті справи ставили вище за інтереси колективу. Слабкою була у нас вольова підготовка і фізична загартованість. Тому команда не витримала напруженості боротьби, особливо в заключній стадії футбольного марафону». 

Васильєв, на кшталт Лемешку, сміливо вводив у склад новачків, і саме під орудою цього тренера в команді дебютували її майбутні зірки – голкіпер Михайло Лупол, півзахисник Лев Броварський і нападник Янош Габовда. 

Одначе і Васильєв у травні залишив тренерський місток «Карпат» (подейкують, причиною став конфлікт із досвідченим Кульчицьким). Лише після цього штурвал було передано до рук Ернеста Юста, який перед тим упродовж шести років задовольнявся роллю асистента.

На відміну від попередників, Юст рідко підвищував голос, тримав емоції при собі, вражаючи оточуючих своїм спокоєм. Ось лише кілька цитат, які допоможуть вам скласти портрет нового керманича «зелено-білих»:

Євген Лемешко (тренер «Карпат» у 1966-67 рр.): «Багато було прекрасних друзів у мене в Києві, але більш порядної людини я в своєму житті не зустрічав. Нікого образити не хочу, але це дійсно так. Коли я приїхав тренувати «Карпати», Юст вже був у команді. Я вирішив залишити його своїм помічником. Він був хорошим гравцем і обдарованим тренером. За людськими якостями, це спокійна, зважена людина. Ернест був небагатослівний, але розважливий. Його любили дівчата, тому що він був цікавим і гарним хлопцем». 

Іван Герег (захисник «Карпат» у 1968-76 рр.): «Майже завжди Ернест Ервінович спокійно сидів і курив «Верховину» без фільтру. Бувало, що він кричав. Але жодного разу не перетинав межу, не «виходив із себе». 

Богдан Грещак (нападник «Карпат» у 1967-73 рр.): «Великий тренер. Благородна, чутлива, чесна людина. Мені з Ернестом Ервіновичем працювалося легко й просто. Він дуже добре розумів молодих футболістів і завжди залишався для нас вчителем. Талант від Бога!» 

Роман Покора (півзахисник «Карпат» у 1968-74 рр.): «Юст просто не заважав людям грати у футбол. У «Карпатах» підібралася хороша плеяда гравців, а Ернест Ервіновіч завдяки німецьким корінням мав витримку і підопічним довіряв. 1 січня Юст вже знав, що буде робити 20 травня. Футболістів він не смикав і не виганяв». 

На першому плані – Ернест Юст. Крайній праворуч – Анатолій Крощенко, який саме дає інтерв'ю

У матеріалі, опублікованому на офіційному сайті львівського клубу і присвяченому 90-річчю Ернеста Юста, зазначено, що той здебільшого спілкувався російською, але окрім нею та української володів також угорською, німецькою і навіть латинською мовами. Тренер не любив позерства, і здобуття національного трофея в 1969-му жодним чином його не змінило. Та й кубкову перемогу-1954 у складі «Динамо» в розмовах з підопічними Ернест Ервінович майже ніколи не згадував. Про таких зазвичай кажуть: «З ним можна вирушати в розвідку».

Юст не тільки добре знаходив підхід до футболістів, але й мав гострий нюх на таланти. Наприклад, того таки Броварського, чиє досягнення у 412 матчів за «Карпати» ще довго залишатиметься неперевершеним, тренер помітив, переглядаючи двобій двох студентських колективів Львівського державного інституту фізкультури.

Керівництво неодноразово пересувало Юста з однієї посади на іншу, проте він ніколи не ображався, продовжуючи працювати із притаманним йому завзяттям. При цьому сам оточував гравців турботою й ніколи не критикував їх в присутності сторонніх людей. Що важливо, подібне ставлення до команди ані трохи не шкодило справі. І замість того, щоб сідати тренеру на голову, футболісти готові була за нього битися і гризти землю.

Тільки-но очоливши «левів», Юст ледве не вивів їх у вищий світ. Вперше вигравши свою підгрупу, команда дісталася «фіналу чотирьох», де також була дуже близька до того, щоб випередити конкурентів. В останньому турі, у виїзному поєдинку проти свердловського «Уралмаша», де львів’ян влаштовувала лише перемога, була зафіксована нічия – 1:1, і до топ-дивізіону попрямували росіяни. У Львові, втім, впевнені, що уральцям відверто допомогла суддівська бригада. Зокрема, вона проігнорувала фол на Габовді в карному майданчику і зарахувала гол суперників із очевидного офсайду. Достеменно невідомо, чи дійсно естонський арбітр Євген Хярмс отримав наказ «вбити» «Карпати», але факт залишається фактом: за рік рішення саме цього рефері допоможе «зелено-білим» підкорити кубкову вершину.

Між тим, 1968 рік був позначений ще однією важливою подією. Мова про призначення на посаду начальника команди 53-річного Карло Мікльоша – на той час голови Федерації футболу Львівщини. Прийшов цей функціонер у кризову мить, після того, як у чотирьох липневих матчах «Карпати» зазнали трьох поразок, а сєверодонецький «Хімік» на полі «Дружби» просто катком пройшовся по захисту господарів – 5:2. Карло Владиславович був відомий не тільки своїми організаторськими здібностями, а й вмінням гасити будь-які конфлікти, знаходити спільну мову як з гравцями, так і з керівним складом. 

Не в останню чергу завдяки впливу Мікльоша до колективу повернувся переможний дух, і заслуга цієї людини у подальшому злеті команди також сумніву не підлягає. До речі, у непрості перехідні 1990 і 1991 роки «Дід», як називали його футболісти, обіймав посаду президента «Карпат», і саме він ініціював перейменування їх домашньої арени в «Україну».

Згадуючи 1968-й, варто також відзначити, що, мабуть, саме в тому році, «Карпати» здобули неофіційний титул головного львівського клубу. Дербі «левів» з місцевим СКА завжди мали особливий підтекст, і керівники знаменитого телевізійного заводу «Електрон», що опікувався справами карпатівців, виписували команді найбільші премії саме за перемоги над земляками. Армійці одначе брали гору частіше і певний час вважалися фаворитами у цих битвах, аж поки в сезоні-1968 не були двічі розчавлені підопічними Юста – 4:1 і 5:1! За свідченням самих гравців, цей подвійний успіх додав їм неабиякої впевненості.

Карло Мікльош (у центрі) спілкується з гравцями «Карпат». Крайній праворуч – Ернест Юст  

…Готувалися до нових випробувань карпатівці в Сочі, де в березні 1969-го місили болота та дихали пилом на лисих полях. Перш за все націлювалися на черговий похід за вищоліговою путівкою. Щодо Кубку СРСР, то він точно не був в пріоритеті.

Між тим, нова схема розіграшу цього турніру істотно відрізнялася від попередніх, і до участі в ньому були допущені лише представники класу «А»: 20 – із першої групи, 84 – із другої. 

«Карпати» стартували з умовної 1/64 фіналу – з півфінальної стадії одного з дванадцяти зональних турнірів, переможці яких потрапляли до 1/16-ї. Конкретні задачі перед львів’янами тут не стояли, одначе першого суперника – «Азовець» зі Жданова (нинішнього Маріуполя) вони, здавалося, мали б проходити без надзусиль. Напевно, так би і сталося, але через неготовність місцевого стадіону «Металург» матч перенесли на промерзле поле заводського «Тяжмашу», де майже повна відсутність трави певним чином урівняла шанси опонентів.

Зустріч проходила без моментів, котилася до нічиєї, і згідно з регламентом наступного дня учасників очікувало перегравання. На такий перебіг подій гості точно не розраховували, адже їхні валізи вже були зібрані, а літак, квитки на який були придбані заздалегідь, мав вже ввечері доставити команду додому. Де вихід? Якщо м’яч не лізе в чужі ворота, може дозволити забити азовцям? Як розповідає Валерій Сиров, подібні думки дійсно проносилися в голові. Мовляв, з огляду на силу майбутніх суперників «Карпатам» в кубку все одно нічого не світить. 

Але коли незадовго до фінального свистка Броварський підбіг до тренерської лавки з питанням «Що робити?», Юст відповів коротко: «Грати!». Тож суперники розійшлися миром, і адміністратору довелося здавати квитки. Усі окрім двох, якими скористалися Поточняк і Кульчицький – травмовані, вони повернулися до Львова раніше.

1/64 фіналу. Півфінал 3-ї зони
«Азовець» Жданов – «КАРПАТИ» Львів 0:0
4 квітня 1969. Жданов. Стадіон «Тяжмаш». 3 000 глядачів. +6’C.
«Карпати»: Лупол, Герег, Поточняк, Данильчук, Сиров, Броварський, Грещак, Булгаков, Данилюк, Габовда, Лихачов.

1/64 фіналу. Півфінал 3-ї зони. Перегравання
«Азовець» Жданов – «КАРПАТИ» Львів 1:2 (1:2)
5 квітня 1969. Жданов. Стадіон «Тяжмаш». 3 000 глядачів. +8’C.
Голи: 1:0 Кікоть (10), 1:1 Данилюк (36), 1:2 Габовда (43).
«Карпати»: Лупол, Герег, Бондаренко (Басалик, 46), Данильчук, Сиров, Броварський, Булгаков, Данилюк, Грещак, Габовда (Покора, 88), Лихачов.

Із другої спроби, незважаючи на кадрові втрати і пропущений у дебюті м’яч, «Карпати» все ж таки довели свою перевагу. Ще до перерви Данилюк і Габовда втілили в голи передачі Грещака. На жаль, для останнього наслідки двох ігор на гаревому полі виявилися сумними. У Жданові нападник заробив рецидив старої травми пахових кілець, так, по суті, повністю й не відновившись до кінця кубкового розіграшу. Лише одного разу – в 1/16 фіналу – виходив на заміну, а за вирішальним поєдинком спостерігав з лави запасних…

У багатьох джерелах датою наступної кубкової гри «Карпат» – з одеським СКА – значиться 20 квітня. «Зелено-білі» дійсно мали прийняти суперників того дня, але, як зазначає у своєму виданні «Під звуки «Черемшини» відомий львівський журналіст Олександр Паук, снігопад, який напередодні несподівано накрив місто, сплутав усі плани організаторів. Тож довелося шукати інше вікно в календарі, і в підсумку матч відбувся із запізненням маже у місяць – 17 травня. 

Підопічні Юста тоді набрали гарну ходу й до двобою з армійцями зазнали лише однієї поразки в першості країни. Володимир Данилюк згадує, що на прибуття СКА чекали з повною впевненістю у власній перемозі. Перемога і була досягнута, проте якою важкою вона виявилася! Попри відчутну перевагу «Карпат», гості успішно відбивалися, й не уникнути б львів’янам ще одного перегравання, якби не зароблений ними пізній пенальті. До позначки упевнено підійшов Геннадій Лихачов і так само впевнено реалізував свою спробу.

Геннадій Лихачов став найкращим бомбардиром «Карпат» у переможному розіграші Кубку СРСР

Тоді цей швидкий і технічний форвард, який є вихованцем саратівського футболу, поклав початок своєї гольової серії – надалі він відзначатиметься в кожному кубковому матчі «Карпат» того тріумфального розіграшу. 

1/32 фіналу. Фінал 3-ї зони
«КАРПАТИ» Львів – СКА Одеса 1:0 (0:0)
17 травня 1969. Львів. Стадіон «Дружба». 17 000 глядачів. +8’C.
Гол: 1:0 Лихачов (86, з пенальті).
«Карпати»: Лупол, Герег, Поточняк, Данильчук, Сиров, Броварський, Булгаков (Бондаренко, 87), Кульчицький (Покора, 84), Данилюк, Габовда, Лихачов.

Отже команда Юста дісталася 1/16 фіналу, де до дюжини щасливчиків приєднувалися клуби з першої групи. Починалося найцікавіше. 

Здолавши армійців, «карпатівці» вже знали, що за п’ять днів в наступному колі гратимуть з «Араратом» – представником вищого дивізіону. Вірмени тоді ще зірок з неба не хапали, але склад, який за чотири сезони оформить золотий дубль, вже почав формуватися. Майбутні чемпіони Левон Іштоян, Оганес Заназанян, Норик Месропян, брати Фурман і Альоша Абрамяни представляли реальну силу і в 1969-му, тож на український колектив чекав по-справжньому важкий екзамен.

На щастя, жереб відвів «Карпатам» роль господарів, і переповнені трибуни «Дружби» стали для команди  повноцінним 12 гравцем. «Леви» мало в чому поступалися вірменам, і якби Фортуна не відвернулася від Габовди, Басалика чи Броварського, арбітру не довелося б призначати додатковий час.

Заради справедливості варто відзначити, що й карпатівський кіпер Лупол, який проводив дуже гарний матч, неодноразово виручав партнерів. Однак на 94-й хвилині був безсилий і він, коли до м’яча сильно приклався Амаяк Мартіросян.

Поразка? Не на тих напали! «Карпати» не тільки встигли відігратися, але й схилили шальки терезів на свій бік. Після того, як всюдисущий Лихачов забив з 11-метрового, призначеного за гру рукою захисника «Арарату», своє вагоме слово сказав Ігор Кульчицький. Повітряна атака у капітана вийшла просто ідеальною! Автор переможного голу потім зауважить, що здійснити «камбек» йому з товаришами вдалося перш за все за рахунок характеру.

1/16 фіналу
«КАРПАТИ» Львів – «Арарат» Єреван 2:1 (0:0, 0:0, 1:1, 2:1)
22 травня 1969. Львів. Стадіон «Дружба». 38 000 глядачів. +22’C.
Голи: 0:1 Мартіросян (94), 1:1 Лихачов (104, з пенальті), 2:1 Кульчицький (114).
«Карпати»: Лупол, Герег, Поточняк, Данильчук, Сиров, Броварський, Данилюк (Грещак, 82), Лихачов, Габовда, Кульчицький, Басалик.
«Арарат»: Ал. Абрамян (Демірчян, 46), Аванесов, Арутюнов, Абрамян, Месропян, Айрапетян, Андріасян, Бондаренко, Барсегян (Мартіросян, 46), Заназанян, Іштоян.

Як виявилося, окрім єреванців в 1/16 фіналу з дистанції зійшли відразу 12 клубів елітної групи, причому в дев’яти випадках «старші» отримували ляпаса від «молодших». Не в останню чергу це було спричинено напруженою боротьбою в чемпіонаті – саме вона примушувала клуби включати в кубку «економ-режим» й намагатися вирішити завдання в ньому малою кров’ю. Як бачимо, такий номер виходив далеко не у всіх.

«Прикро, що холодний, бездушний розрахунок, за допомогою якого команди прагнули зберегти сили для першості СРСР, взяв гору над пристрастю, над полум’яним бажанням боротьби і перемог», – бідкався на сторінках «Советского спорта» колишній футболіст, а згодом журналіст Олексій Леонтьєв.

Утім, всі ці романтичні відступи «Карпати» не обходили. Апетит прийшов під час їжі, і тепер, вперше в історії пробившись до 1/8 фіналу, команда мріяла про «продовження бенкету». Тим більше, справи у національній першості в неї влітку йшли погано, і потроху становилося очевидним, що підвищення в класі львів’янам знову доведеться відкласти до кращих часів.

А отже коли в рамках наступного кубкового раунду до міста Лева завітав «Чорноморець», «Дружба» була приречена на аншлаг.

 

Саме в матчі проти одеситів дебютував за «Карпати» у поточному розіграші Віктор Турпак, як вже зазначалося, запрошений із Хмельницького Євгеном Лемешком – також у минулому прекрасним голкіпером. Новобранець мав замінити у воротах Юрія Суслу (той в 1967-му перекваліфікувався в тренери), проте програв конкуренцію спочатку Євгену Власенку, а потім Михайлу Луполу. Останній, можливо, і зберігав би за собою пост номер №1 протягом всього сезону-1969, однак у травневій зустрічі в Миколаєві порвав зв’язки коліна. Це був шанс для Турпака, і хлопець їм скористався. Довгов’язий, безстрашний і мовчазний він заряджав партнерів упевненістю. Й зокрема у грі з «Чорноморцем» показав себе з найкращого боку.

Утім куди більше роботи було в одеського колеги Турпака – Семена Альтмана. У майбутньому один з найавторитетніших українських тренерів, кіпер «Чорноморця» на полі «Дружби» творив справжні дива, рятуючи свою команду. Але й він не зміг нічого подіяти на початку другого тайму, коли атаки «Карпат» двічі досягали своєї мети.

Володимир Данилюк згадує, що м’яч у чужий карний майданчик «зелено-білі» найчастіше надсилали верхом, враховуючи вміння грати головою Яноша Габовди. 

«На другому поверсі Габовда вигравав все! Ми навіть жартували, що йому варто до голови бутсу пришити. Він був прудким і сміливим. Ми називали його Янкіль – на закарпатський манер», – посміхається Данилюк.

1/8 фіналу
«КАРПАТИ» Львів – «Чорноморець» Одеса 2:0 (0:0)
28 червня 1969. Львів. Стадіон «Дружба». 50 000 глядачів. +24’C.
Голи: 1:0 Габовда (49), 2:0 Лихачов (55).
«Карпати»: Турпак, Сарабін, Поточняк, Данильчук, Сиров, Броварский, Данилюк (Басалик, 66), Булгаков (Бондаренко, 82), Габовда, Кульчицький, Лихачов.
«Чорноморець»: Альтман, Лисенко, Решко, Зубков, Москвичов, Скурський (Кузьмін, 60), Секеч, Прокопенко (Михайлов, 46), Босий, Гасперський, Сапожников.

І саме Данилюк після розіграшу кутового виконав дотепну скидку на Габовду, який, випередивши всіх у повітрі, змусив капітулювати Альтмана. «Моряки» не встигли належним чином відреагувати на цей удар, коли львів’яни дістали їх вдруге. Цього разу відзначився Лихачов, який завершив влучним «пострілом» стрімкий прорив.

28 червня 1969 р. З повітря ворота «Чорноморця» атакують Володимир Данилюк і Янош Габовда

Це був той випадок, коли жага до перемоги однієї команди значно перевищувала бажання іншої. Проте чи винні були «Карпати» в тому, що «Чорноморець» виявився не готовим до дуелі з ними і, можливо, просто недооцінив вискочку з другої групи?

Утім, в Москві все одно спробували применшити заслугу підопічних Юста. Той таки Леонтьєв навіть назвав гру гостей «піддавками».

«Я не наважився б кидати це звинувачення на адресу одеської команди, якщо б не знав справжньої сили «Чорноморця» і «Карпат». Упевнений, що навіть у тому складі, який одесити виставили на цю гру, вони не є слабшими за львів’ян. У всякому разі не настільки слабшими, щоб господарі поля повністю диктували свої умови. Я розумію непокоєння керівників одеської команди за її долю у чемпіонаті. Розумію і те, що «Чорноморець» хотів зберегти сили для вирішальних поєдинків попередніх ігор, які одеситам доведеться проводити на чужих полях. Але той, хто одного разу сказав «не рвися до бою», завдає непоправної шкоди спортсмену», – повчав автор, поміж рядків вказуючи на наставника «моряків» Сергія Шапошникова як на головного винуватця їхньої поразки.

Цікаво було читати подібне про «Чорноморець», який у 1/16 фіналу переміг майбутнього володаря бронзових медалей – тбіліське «Динамо» (3:2), а у чемпіонаті в підсумку посів доволі високу сьому сходинку. Ну то таке. 

«Карпати» ж, навпаки, лихоманило в першості країни, і після перемоги над Одесою вони зазнали трьох гостьових поразок – від столичного СКА, житомирського «Автомобіліста» і чернігівської «Десни» – із загальним рахунком 1:7. За твердженням Олександра Паука, містом навіть поповзли чутки про звільнення Юста. На щастя, чутками вони й залишилася. Та й чи був сенс прибирати фахівця, під орудою якого команда вже встановила знакове досягнення – не тільки вперше дісталася 1/8 фіналу, але й здолала цей бар’єр?

Між тим, чвертьфінальний бій «зелено-білим» судилося проводити на виїзді. Суперник – воронізький «Труд», що представляв другу групу класу «А». До місця зустрічі добиралися з Чернігова – не заїжджаючи додому, тряслися потягом майже дві доби. Чекали на матч не без тривоги, адже знали, що команда, яка стояла на їхньому шляху, раніше поховала кубкові надії московського «Спартака».

1/4 фіналу
«Труд» Вороніж – «КАРПАТИ» Львів 0:1 (0:1)
14 липня 1969. Вороніж. Центральний стадіон «Труд». 3 000 глядачів. +18’C.
Гол: 0:1 Лихачов (35,з пенальті).
Нереалізований пенальті: Голодубов (86, воротар).
«Труд»: Татаренко, Щеголев, Мельников, Тєльнов, Миронов, Голодубов, Янішевський, Єлфімов, Солдатов, Мануйлов, Рейнгольд.
«Карпати»: Турпак, Герег, Поточняк, Данильчук, Сиров, Броварський, Кульчицький, Булгаков, Данилюк, Габовда, Лихачов.

Матч дійсно вийшов нелегким. Небезпечні моменти виникали біля обох воріт, однак голкіпери певний час давали собі раду. Першої, і як з’ясувалося, рокової помилки, колега нашого Турпака Валерій Татаренко припустився незадовго до перерви, у простій ситуації дозволивши Володимиру Булгакову заволодіти м’ячем. А виправляючись, не знайшов нічого кращого, ніж збити молодого півзахисника. Удар Лихачова із «позначки» був бездоганним як завжди – 1:0.

Після перерви напруження зросло, збільшилась кількість помилок і фолів. Додатковим подразником стало суддівство узбецького арбітру Григорія Багдасарова, який, впевнені львів’яни, відверто симпатизував «Труду», приймаючи бік господарів ледве не в кожній спірній ситуації. І коли до стартового свистка залишалися лічені хвилини, він «придумав» пенальті у ворота «Карпат» за гру рукою Ростислава Поточняка. Як не намагалися Кульчицький і компанія довести рефері, що захисник прийняв м’яч на груди, показуючи відповідний брудний відбиток на його футболці, це ні до чого не призвело.

І тут своє вагоме слово сказав Турпак, який, проявивши дива реакції, взяв пенальті від Олександра Голодубова.

Ось що про той епізод і про його героя розповідав Іван Герег: 

«В армії Турпак відвідував спортивний зал і працював з гімнастичним «козлом». Він перестрибував цього «козла» спиною в чоботах і гімнастьорці з пряжкою. Уявіть, спиною! А у Воронежі Віктор потягнув один з найнеймовірніших ударів – з центра воріт стрибнув в самісінький кут і спіймав м’яч намертво. Фантастично! Я такого ще не бачив…»

Партнери ледве не задушили в обіймах голкіпера, який втім зберіг концентрацію, провівши відрізок часу, що залишався до кінця, уважно й надійно. «Карпати» – у півфіналі, й до кришталевого трофея – лише два кроки!

19 липня 1969 р. Ігор Кульчицький, Валерій Сиров, Петро Данильчук, Володимир Данилюк, Володимир Булгаков, герой зустрічі з «Трудом» Віктор Турпак та їхні партнери виходять на півфінальну гру з «Суднобудівником»

Наступного дня після воронізького успіху в Москві місцеві торпедівці на чолі із легендарним Едуардом Стрельцовим несподівано поступилися миколаївському «Суднобудівнику» – 1:2. Саме в тій парі визначився наступний суперник «зелено-білих», і Валерій Сиров згадує, що навіть був злий на «корабелів», які позбавили львівських уболівальників можливості наживо поспостерігати битву зі столичним грандом.

«Ми були впевнені, що вдома розберемося з «Торпедо». А на його тлі «Суднобудівник» виглядав скромно», – зауважує захисник.

Скромно чи ні, але в турнірній таблиці ця команда відставала від «Карпат» лише на один бал, а у травні в Миколаєві вона буквально розтрощила підопічних Юста – 4:1. Дуже сподівалися суперники і цього разу зіграти з «Карпатами» на власному полі, проте жереб розсудив по-своєму.

Наставник «корабелів», колишній зірковий півзахисник київського «Динамо» Юрій Войнов, намагався підбадьорити своїх хлопців. Запевняв, що їм байдуже де грати – вдома чи на виїзді. Марно. «Дружба» була подібна вулкану: дерев’яні лавки, проходи між секторами – все було забито. Як завжди, знайшлися відчайдухи, які розмістилися на навколишніх тополях і навіть на освітлювальних щоглах. Загалом поспостерігати за грою зібралося понад 50 000 глядачів – цифра, про яку нинішні «Карпати», на жаль, можуть тільки мріяти. 

Відомий московський голкіпер, а згодом фотокореспондент і репортер Олексій Хомич, який у Львові виконував редакційне завдання журналу «Футбол-Хокей», у своєму матеріалі констатував, що «Карпати» були сильніші за гостей і перемогли закономірно. Надалі – слово автору:

«Протягом перших 15-20 хвилин суперники дуже нервували, було багато неточних передач, та й взагалі технічні прийоми виконувалися з браком. Але поступово команди приходили до тями. Напад «Карпат» розігрався, у чому я вбачаю заслугу капітана команди Кульчицького, який за грою й зовнішністю нагадує Валентина Бубукіна. Забігаючи наперед, скажу, що цей півзахисник після матчу справедливо був нагороджений призом найкращому гравцю матчу. 

Нападники «Карпат» в середині першого тайму все частіше створювали гострі моменти біля воріт гостей. Лівий крайній Лихачов перегравав захисника миколаївця Карлаша, а центрфорвард Габовда постійно перемагав у боротьбі за верхові м’ячі.

…На 36-й хвилині мені довелося радіти як фотокореспонденту, адже вдалося зняти гол, забитий Лихачовим, що відправив м’яча у лівий від воротаря нижній кут. Закритий своїми захисниками, Галімов кинувся за м’ячем, але трохи спізнився, і м’яч від його руки влетів у сітку.

Здавалося, що у миколаївців на ногах занадто важкі бутси. Якось кволо, скуто діють їхні форварди, безпорадні півзахисники…

19 липня 1969 р. Епізод півфінального матчу «Карпати» – «Суднобудівник»

За кілька хвилин друга удача «Карпат». Лихачов, який змістився на правий фланг, робить навісну передачу. Захисники і воротар заважають один одному, а Габовда головою забиває гол. 

..У другому таймі відчувається, що львів’яни витратили багато сил, проте внести перелом у гру «Суднобудівнику» не вдається. Господарі, які вже повірили у власну перемогу, зменшують темп, починають розігрувати нескладні комбінації в середині поля. Захисники «Карпат» діяли настільки впевнено, що воротар Турпак брав участь у грі лише 3-4 рази.

«Карпати» виграли справедливо. Окрім Кульчицького, Лихачова і Габовди хочу відзначити Броварського і працелюбного, старанного Булгакова…»

1/2 фіналу
«КАРПАТИ» Львів – «Суднобудівник» Миколаїв 2:0 (2:0)
19 липня 1969. Львів. Стадіон «Дружба». 50 000 глядачів. +27’C.
Голи: 1:0 Лихачов (36), 2:0 Габовда (43).
«Карпати»: Турпак, Герег, Поточняк, Данильчук, Сиров, Броварський, Булгаков (Сарабін, 69), Данилюк, Габовда (Бондаренко, 76), Кульчицький, Лихачов.
«Суднобудівник»: Галімов, Карлаш, Совейко, Заболотний, Шеховцев, Селецький (Ісенко, 56), Більдюк, Авер’янов, Полуянов (Курінний, 46), Кімалов, Дерев’яга.

Матч прямував до свого завершення, коли вболівальники затягнули пісню «Всюди буйно квітне черемшина…», яка на той час наче виконувала роль неофіційного клубного гімну і часто лунала на «Дружбі» саме в знакові моменти. А вихід до фіналу національного кубку – беззаперечно один із таких.

Суперник львів’ян у вирішальному двобої визначався тільки через 10 днів. На армійське дербі в Ростов-на-Дону, де місцевий СКА приймав столичний ЦСКА, був командирований Юрій Сусла – головний «розвідник» «Карпат». Перемога господарів над титулованим супротивником із Шестерньовим, Копейкіним і Афоніним у складі (1:0) красномовно свідчила про силу ростовців. Спостереження Сусли це підтвердили. Та й той факт, що раніше в чвертьфіналі СКА прибрав зі свого шляху московське «Динамо», говорив про закономірність успіху майбутнього опонента.

Юст зі свого боку зробив усе, щоб його підопічних не захопила кубкова лихоманка. Перш за все, зумів «переключити» їх на боротьбу в першості країни, де в п’яти зустрічах, що були проведені «Карпатами» після тріумфального півфіналу, вони втратили лише одне очко. Тобто про цілеспрямовану підготовку до битви в «Лужниках» й мови не було.

А незадовго до фіналу тренер відвіз усю команду в село Рудники – порибалити на радгоспівських ставках. Клювання було шаленим, риба просто вистрибувала з води, тож відтягнулися хлопці гарно. А ще пройшлися лісовими стежками, насолодилися пташиними співами, вдихнули чистого чарівного повітря... Зі Львова було вирішено завчасно не летіти, аби команда не перегоріла.

Ан-10 з «Карпатами» на борту приземлився у Білокам’яній лише за добу до гри. Для обох фіналістів були приготовлені номери в готелі «Росія», що неподалік від Красної площі. З армійцями біля входу зіштовхнулися відразу. «Диви, деревня приїхала», – оригінально привіталися ростовці. Львів’яни згадують, що той епізод тільки збільшив їхнє бажання перемогти. 

Тим часом у столиці висаджувався і вболівальницький десант. Підтримати своїх улюбленців у титульній суперечці вирушили сотні робітників з різноманітних підприємств Львова – таких, як «Електрон», «Сільмаш», «ЛАЗ», «Прогрес» та інші. Бажаючих було стільки, що довелося організувати додатковий потяг до Москви.

Трибуни Центрального стадіону не були заповнені вщент, але все одно як для матчу, в якому не брали участь московські представники, людей прийшло багато. «Мокнемо кубок в Дон» – розгорнули свій транспарант гості з Ростова. «Кубок – Львову!» – плакат з таким написом і малюнком лева з почесним трофеєм красувався на українському секторі. І можна тільки уявити, що відчували гравці «Карпат», яких на головній арені країни земляки зустріли «Черемшиною»! Кульчицький каже, що не міг стримати сліз.

17 серпня 1969 р. Москва. Фінал. Довга передача від Ігоря Кульчицького
   
...Рахунок відкрив СКА. На 20-й хвилині Сиров припустився технічної помилки, якою скористався молодий Анатолій Зінченко (за 11 років цей форвард підпише угоду з віденським «Рапідом» і стане першим легіонером в історії радянського футболу). Втім, «Карпати» вже доводили: подібні удари вони тримати вміють. В матчах проти «Азовця» та «Арарата» пропускали першими, але все-таки виривали перемоги.

Так сталося і цього разу, хоча на перерву команди пішли все ще за мінімальної переваги росіян. Зате у другому таймі, вкотре надихнувшись співом рідних фанів, «леви», що називається, показали зуби. Команда, взявши на озброєння звичну схему 4 – 3 – 3, працювала як єдиний механізм, раз по раз ставлячи перед опонентами важкі завдання. На 62-й хвилині Володимир Данилюк, який наприкінці першого тайму вже перевіряв на міць стійку армійських воріт, завершив рейд уздовж правої бровки націленим кросом. Габовда, тонко відчувши ситуацію, злетів у повітря, але не став торкатися м’яча, дозволивши заволодіти ним Лихачову, що перебував у кращому становищі. Удар Геннадія був бездоганним.

Минає ще чотири хвилини, і тепер Габовда вже відгукується на передачу Льва Броварського, м’яко скидаючи м’яча у центр карного майданчика. Там спритному Володимиру Булгакову вистачило одного дотику, щоб вивести «Карпати» вперед.



Наприкінці матчу львів’янам, зрозуміло, довелося здебільшого тримати оборону. Віктор Турпак кілька разів рятував своїх партнерів, але наприкінці зустрічі м’яч таки затріпотів у сітці його воріт. Арбітр Карло Круашвілі вже попрямував до центру поля, коли Кульчицький звернув його увагу на лайнсмена, який стояв з піднятим прапорцем, сигналізуючи про офсайд. Рятівником «Карпат» став той самий естонець Євген Хярмс, чиї рішення завадили підопічним Юста пробитися до вищого дивізіону в 1968-му.

За словами Кульчицького, підписуючи стартовий протокол перед фіналом на правах капітана, він навіть відмовився потиснути руку прибалтійцю, а той ніби тихенько натякнув, що спробує загладити провину… Як би там не було, саме Хярмс переконав Круашвілі відмінити гол СКА. А згодом пролунав фінальний свисток.

Фінал
СКА Ростов-на-Дону – «КАРПАТИ» Львів 1:2 (1:0)
17 серпня 1969. Москва. Центральний стадіон. 57 000 глядачів. +25’C.
Голи: 1:0 Зінченко (20), 1:1 Лихачов (62), 1:2 Булгаков (66).
СКА: Кудасов, Сєростанов, Антоневич, Корнєєв, Сінау, Трембач (Головко, 74), Попов, Єськов (Романов, 63), Проскурін, Зінченко, Васєнін.
«Карпати»: Турпак, Герег, Поточняк, Данильчук, Сиров, Броварський, Булгаков, Данилюк, Габовда, Кульчицький, Лихачов.
Арбітр – Круашвілі (Тбілісі).

Тим, кого не залишили відчуття, що «Карпати» перемогли у фіналі Кубку СРСР завдяки щасливому збігу обставин, варто ознайомитися з фрагментами звіту про гру одного з авторитетніших радянських журналістів Льва Філатова, якого точно за запідозриш у надмірних симпатіях до львівської команди:

«Гадаю, що той глядач фінального матчу, який би побажав без допомоги табло, самотужки визначити, котра з команд відноситься до вищої ліги і котра до другої, легко потрапив би в халепу через те, що «Карпати» грали краще. Не кажучи вже про цілу купу специфічних футбольних чеснот, вони проявили витримку і спокій, що завжди відрізняє команди достатньо вмілі, які знають свою гру і свою силу.

У пресі промайнув натяк (акуратний, адже переможців не судять), що львівські футболісти дотримувались скоріше старомодного, ніж сучасного футболу. Право же, це непорозуміння… Старомодним є той футбол, якому властиві сповільненість, очевидність маневрів і задумів, довгі переводи гравців між собою за допомогою зайвих поперечних передач. Але жодних цих провин за «Карпатами» не спостерігалося.



Їхня лінія форвардів складалася із двох крайніх – Данилюка і Лихачова та центрального – Габовди. Крайні мінялися місцями, організовували прориви з різних напрямків, а головне, робили все швидко, сміливо, шукали своє щастя на найкоротших шляхах. Габовда, гравець дещо обмеженого радіусу дій, нагадує англійських центрфорвардів. Але він вміє достатньо багато, щоб не докоряти йому за цю обмеженість. Двічі у вирішальні моменти Габовда чудово зіграв головою (а як нашим нападникам бракує такого вміння!), після чого були забиті голи…

Цілком сучасно діяла і трійця півзахисників «Карпат» Кульчицький – Броварський – Булгаков. Кульчицький не просто відігравав роль атакуючого півзахисника, а й виконував, у найкращому значенні цього слова, обов’язки капітана команди, які він розумів наче призив без слів: «Старайся, як я!». Його невичерпна енергія відповідала не вузенькій нарукавній пов’язці – вона була розгорнутим прапором «Карпат».

17 серпня 1969 р. Москва. Фінал. Переможна мить і коло пошани
   
Броварському вдалося не просто прикрити й відсікти знаного диспетчера Єськова, а й затаскати його, змусити слідувати за собою, перемкнутися на гру пасивну, підлеглу. Ну, а Булгаков – так той, як ми знаємо, навіть забив вирішальний гол».

Для більшості московських керівників, причому не тільки футбольних, успіх «бандерівців» (за словами Кульчицького, так команду позаочі називали не тільки російські недоброзичливці) став неприємним сюрпризом. Переможці пригадують, що тоді ясно це відчували, ловлячи на себе косі погляди під час урочистостей. А Михайла Лупола, наприклад, неприємно вразило те, що організатори дозволили зробити коло пошани з трофеєм тільки тим гравцям, що виходили на поле. Запасні лише спостерігали.

До слова, Ернест Юст того вечора не провів жодної заміни. «Так, мене часто критикують через мій «консерватизм», – говорив він журналістам після фінального свистка. – І все одно я намагаюся уникати непотрібних замін. Ми майже два роки граємо практично одним складом. В чому тоді полягає секрет нашого злету? Навіть не питайте, я не знаю, що вам відповісти…»

Вже потім, трішки відійшовши після нервової вистави і нарешті розслабившись, тренер дав волю емоціям:

«Команда діяла прекрасно, продемонструвавши свої найкращі якості. Ми довели, що вибороти Кубок під силу не тільки колективам з вищої ліги. Як на мене, цей трофей не менш почесний, ніж золоті медалі чемпіонату. Щоб заволодіти ним, треба мати кубковий характер. У нас він є!

Я люблю своїх хлопців – і Гену Лихачова, і Ігоря Кульчицького, і Левка Броварського, усіх-усіх. І я їм щиро заздрю як колишній гравець. Вони спромоглися здійснити те, про що ми, представники старшого покоління карпатських футболістів, могли тільки мріяти – вийшли на європейську арену!». 

Хоча у своєму дивізіоні «Карпати» фінішували лише на шостому місці, вони на правах володаря Кубка СРСР отримали путівку до новоствореної першої групи класу «А», звідки вже наступного року зробили довгоочікуваний крок у вищу лігу. У тому ж 1970-му на них чекав європейський дебют і напружені ігри з румунською «Стяуа» в рамках Кубку володарів кубків. Нарешті в 1976-му підопічні Юста ледве не зійшли на національний п’єдестал, посівши четверту сходинку у весняному, а потім і в осінньому чемпіонатах.

Кубок – Львову!

Проте все це буде потім. Поки ж щасливих тріумфаторів чекало повернення додому і занурення у справжнє божевілля. Львів тієї переможної ночі не спав. Епіцентром святкувань стала легендарна «стометрівка» – сквер біля Оперного театру. Кажуть, деякі очманілі від радощів громадяни там навіть перевертали автівки.

І можна тільки уявити, що творилося тут, коли наступного дня до міста повернулася команда!

«Перемогу в Москві ми святкували до ранку. Фактично, поїхали в аеропорт з ресторану, –  пригадував Іван Герег. – Летіли на Ан-10. Усі після безсонної ночі миттєво позасинали. Коли ж приземлилися у військовому аеропорту (неподалік від нинішнього аеропорту Короля Данила), то побачили поруч з летовищем тисячі людей, які приїхали нас вітати. Мій друг, який займав високу посаду в райкомі партії, на радощах взяв у всієї команди автографи у себе на паспорті.

До автобуса пройти було неможливо. Від аеропорту на вулиці Терешкової (нині – Тургенєва) дороги були перекриті. Кубок встановили на автобусі, зробивши для трофея спеціальний п’єдестал з квітів. Так ми їхали до самого центру Львова. За автобусом їхали 15 таксівок. Коли ми повиходили, то відразу розсілися по тих машинах і роз’їхалися по домах. Таксисти грошей з нас не брали, лише просили автографи».

І якщо винуватці свята дісталися своїх домівок благополучно, то самому Кубку уникнути пошкоджень не вдалося. На трофеї було зламано фігурку футболіста. Довелося потім шукати майстрів – лагодити…



За свою звитягу футболісти отримали по новенькому кольоровому телевізору, по новенькому костюму, по 300 карбованців… Проте хіба справа в нагородах?  

Із тих пір минуло півстоліття, і зараз про найгучніший з карпатівських тріумфів нагадують і копія кришталевого красеня, що зберігається в клубному музеї, і встановлений на «Україні» пам’ятний знак з портретами футбольних героїв. Та й в будь-якому разі розповіді про події 1969 року ще довго переказуватимуться львів’янами від покоління поколінню. Переказуватимуться і, звісно, обростатимуть новими легендами.

Переможці на стадіоні «Дружба»
Верхній ряд (зліва направо): Віктор Турпак, Лев Броварський, Петро Данильчук, Роман Покора, Валерій Сиров, Володимир Булгаков, Володимир Данилюк, Геннадій Лихачов, Ернест Юст.
Нижній ряд: Іван Герег (не потрапив у кадр, на окремому знімку), Богдан Грещак, Янош Габовда, Ігор Кульчицький, Роман Поточняк, Михайло Сарабін, Михайло Лупал, Карло Мікльош.
  
ЛАУРЕАТИ КУБКУ СРСР-1969
Воротарі: Михайло ЛУПОЛ, 24 роки (4 матчі, 2 пропущені м’ячі); Віктор ТУРПАК, 25 (4, -1).
Захисники: Юрій БОНДАРЕНКО, 19 (4 матчі); Іван ГЕРЕГ, 25 (7); Петро ДАНИЛЬЧУК, 29 (8); Ростислав ПОТОЧНЯК, 21 (7); Михайло САРАБІН, 21 (2); Валерій СИРОВ, 22 (8);
Півзахисники: Лев БРОВАРСЬКИЙ, 20 (8); Володимир БУЛГАКОВ, 22 (7 матчів, 1 гол); Ігор КУЛЬЧИЦЬКИЙ, 28 (6, 1); Роман ПОКОРА, 21 (2);
Нападники: Юрій БАСАЛИК, 27 (3); Янош ГАБОВДА, 28 (8, 3); Богдан ГРЕЩАК, 25 (3); Володимир ДАНИЛЮК, 22 (8, 1); Геннадій ЛИХАЧОВ, 23 (8, 6);
Старший тренер – Ернест ЮСТ, тренер – Юрій СУСЛА, начальник команди – Карло МІКЛЬОШ.