Шацких: «Мысли только о дальнейшей карьере»

«Його вже немає», – у такій формі говорить Максим Шацьких про свою останню команду – київський «Арсенал», який знявся з чемпіонату України й оголосив про початок процедури банкрутства. Один із найвідоміших у вітчизняному футболі легіонерів, котрий нещодавно став громадянином України, визнає, що футбол – штука непередбачувана, тож не завжди буває так, як хочеш.

Водночас 35–річний форвард, на рахунку якого 119 голів в елітному українському дивізіоні, точно знає, що його фізичні й психологічні резерви ще не вичерпані, відтак планує продовжити кар’єру гравця. За словами Максима, є дві речі, які залишають його «в ділі». Про ці та інші моменти, які дозволяють йому «зберігати обличчя», розповів знаний футболіст.

– Ситуація, коли посеред сезону в елітному дивізіоні зникає клуб, для вітчизняного футболу абсолютно нова. З іншого боку, футболістам не звикати до зміни клубів.
– Так, справді, але, повірте, не завжди робити це приємно.

– Узагалі, процес пошуку нового клубу – це складна процедура?
– Усе залежить від того, наскільки в тобі зацікавлені. Якщо ти здатен і можеш приносити користь, то жодних проблем з цим бути не повинно.

– Очевидно, вішати бутси на цвях ви не плануєте?
– Ні про що, окрім продовження ігрової кар’єри, я зараз не думаю.

– Як відомо, для виходу в лідери бомбардирського «клубу Сергія Реброва» (найрезультативніші голеадори чемпіонату України. – Авт.) вам не вистачає кількох голів. У цьому світлі – чи принциповим для вас є питання продовження виступів саме в клубі української прем’єр-ліги?
– Футбол, на жаль, – це професія, де не все виходить так, як ти плануєш чи хочеш. Тут є свої правила.

– Цікаво, які першочергові вимоги ви виставляєте перед своїм агентом чи безпосередньо клубом під час пошуку нового місця роботи?
– Головне, аби в тебе вірили. Щоб тренер довіряв. Власне, футболістові більше нічого не потрібно.

– Тобто успіхи футболіста напряму залежать від взаєморозуміння з наставником?
– Ну, звичайно. А ще дуже важливо отримувати від гри задоволення, а не мучитися – незрозуміло заради чого. У іншому разі, якщо немає втіхи, довго таке футбольне «життя» продовжуватися не може.

– Можливо, вже почали обмірковувати плани на майбутнє? Що більше приваблює: тренерська робота, спортивний менеджмент чи кар’єра футбольного експерта?
– Ні, поки що на цю тему я не думав. Я не забиваю собі цим голову, оскільки для цього ще не прийшов час. Наразі мої думки лише про гру, адже й досі маю достатньо сил, аби добре виконувати роботу на футбольному полі.

– Уже є варіанти щодо вашого подальшого працевлаштування?
– Наразі нічого говорити не буду – над цим питанням працює мій агент. Але повторюся, хочу піти туди, де я буду потрібен команді.

– Припустимо, вами зацікавиться хтось із лідерів першої ліги. Підете? Чи для вас принципово грати в команді елітного дивізіону?
– Я виходжу не з того, що перейти потрібно куди-небудь й грати абиде. Для мене важливо, щоб у команди була чітка мета, а не так, щоб вона просто «бовталася» по турнірній таблиці – мотивація має бути на першому місці.

– На футбольному полі й у розмові ви справляєте враження серйозної людини. Ви завжди такий суворий чи дозволяєте собі послаблення?
– То так здається, що я серйозний і жорсткий, але насправді – це не так. На полі, справді, це є, оскільки я не люблю програвати. Можу проявити імпульсивність, хоча й кажу собі, що потрібно контролювати емоції. Але в інших умовах, скажімо на тренуваннях, панує абсолютна інша атмосфера – сміху, веселощів та жартів. Власне, де хороший колектив – завжди хороший настрій.

– До речі, свій останній матч «каноніри» провели під орудою Сергія Закарлюки. Скажіть, чи складно було вибудовувати стосунки з тренером, який зовсім недавно грав із вами пліч-о-пліч в одній команді?
– Не складно. Жодних проблем і труднощів із взаєморозумінням не було. Сергія Володимировича всі розуміли співслова, адже з колективом він був знайомий давно. Шкода лише, що все закінчилося, так і не почавшись.

– Мабуть, незвично називати по-імені батькові свого товариша, який, до того, ще й є практично твоїм однолітком?
– Якщо ти перейшов на тренерську роботу, тебе автоматично починають називати по батькові. Власне звертався я до нього не Сергій Володимирович, а просто – Володимирович. Хоча якщо назву я його Серьога, він, думаю, не образиться.

– Тобто субординація має бути обов’язковою?
– Звичайно. Але «субординація» – в нормальному значенні цього слова. Не так, що я – начальник/хазяїн, а ви – мої робітники. Зрештою, так прийнято і не ми це придумали. Хоча багато що в цьому питанні залежить від виховання.

– Максиме, в Узбекистані, за збірну якого ви зіграли більше 60 матчів і забили 34 голи, думається, вас завжди зустрічали по–особливому. Напевно, як героя?
– Ні, нічого надприродного не було. Насправді я не люблю ніяких почестей, бо вважаю, що це не правильно.

– Ви завжди відкриті для спілкування зі ЗМІ, вас поважають уболівальники. Скажіть, як уникнути зіркової хвороби?
– Не потрібно ставити себе вище за когось і вважати себе кращим за інших, особливо за партнерів на футбольному полі. Поводься скромніше й, як кажуть, люди до тебе потягнуться.

– На вашу думку, чим заслуговується любов фанатів?
– Якщо стараєшся, правильно себе поводиш, тебе підтримують і поважають. Хочеться ще раз наголосити, що я дуже вдячний за підтримку всім, кому подобалася моя гра. Але повторюся: мені ще «пиляти й пиляти», тож, сподіваюся, й надалі буду радувати вболівальників своєю грою.

– Більшу частину своєї кар’єри ви провели в Києві. Що можете сказати про столичних уболівальників – динамівських та «арсенальських»?
– Приємно грати, коли тобі аплодують. На нещодавньому матчі «Арсеналу» та «Динамо», хоча й переважали шанувальники «біло–синіх», вони все одно оплесками прово­джали мене після заміни.

– А ще той матч запам’ятався диким піротехнічним шоу у виконанні динамівських фанів?
– Особисто я – проти димових завіс. Коли поле накриває білий дим – дихати просто немає чим. Щодо фаєрів, то, вважаю, все має бути в розумних рамках. А от димові шашки – це біда.

– Якщо припустити, що в майбутньому ви все ж станете футбольним експертом. Чи зможете критикувати своїх колег по ремеслу?
– Не критикувати, а висловлювати свою точку зору. Власне, футболісти не завжди все правильно роблять на полі. Я теж багато чув критики на свою адресу й скажу, що до конструктиву ставлюся адекватно. Натомість на різного роду образи не звертаю уваги, аби не витрачати на це свій час та нерви. Зрештою, вважаю, що справжній уболівальник на адресу своєї команди не кричатиме якусь маячню.

– Максиме, для вас Україна стала другим домом, до того ж нещодавно ви прийняли українське громадянство. Уболіватимете за «синьо–жовтих» у матчах «плей–оф» відбору на ЧС–2014?
– Звісно ж, адже там у мене дуже багато друзів. Кожен їхній матч я дивлюся, вболіваю, переживаю. Повірте, зберігати спокій у цей момент дуже важко.

– Екс–наставник київського «Динамо» Валерій Газзаєв сказав, що в українсько–французькому протистоянні переможе той, кому більше пощастить. На ваш погляд, що стане вирішальним у цьому двобої?
– Важко сказати. Думаю, якщо збірна України продемонструє свій кращий футбол, їй під силу пройти французів. Звісно, Дідьє Дешам має сильну підбірку виконавців, але максимальна самовіддача та дисципліна – це ті фактори, які можуть допомогти команді Фоменка здобути перемогу.

– Як вважаєте, голів у цих матчах буде багато?
– Думаю, ні.