Драмбаєв: «Мама хотіла віддати мене на плавання, і я погодився»

Український захисник криворізького «Кривбаса» Олександр Драмбаєв розповів, як опинився на футбольному полі та хто зіграв роль у його кар’єрі.

– Олександре, ти – вихованець запорізького футболу. Як розпочав займатись футболом? Чи подобались у дитинстві інші види спорту?
– У мене велика родина, в якій і батько, і мати працювали, тож через сімейні обставини певний період життя я жив у селі з моїм старшим двоюрідним братом, який займався футболом. Звичайно, я все за ним повторював. Врешті-решт його любов до футболу передалася мені. Коли вже я повернувся до Запоріжжя, мама хотіла віддати мене на плавання, і я погодився. Вона купила мені все необхідне для цього виду спорту, але наступного дня я передумав. Авжеж, мамі було не дуже приємно, адже вона витратила кошти на все це знаряддя.

Невдовзі ми проходили повз запорізької школи «Торпедо» і побачив тренувальний через маленьку щілину. Потім мене помітив тренер і запропонував прийти на тренування, спробувати свої сили. Мама дала волю моїм бажанням і я пішов туди. З цього все і почалося.

– Хто є твоїм першим тренером? Кому ти завдячуєш тому, що зараз виступаєш на професійному рівні?
– На жаль, я не пам’ятаю ім’я свого першого тренера, мені було десь 5-6 років, коли він побачив мене і я почав з ним займатися. Але я пам’ятаю, що після кожного тренування, він кликав мене до себе, навчав. В мене навіть зберігся його зошит з футбольними порадами. Коли я перейшов до ФК «Металург», моїм тренером став Іван Олександрович Богатир, саме він дав мені дуже багато у футбольному плані. З першого дня залишив мене в першій групі, за що я йому дуже завдячую.

– Тепер у тебе новий етап в кар’єрі, «Кривбас». Що знав про наш клуб до переходу?
– Я знав, що у клубу велика історія, амбіції, сильний тренер. Найголовніше, що в мене тут повноцінний контракт, і я дуже радий цій стабільності, що закінчився період аренд, адже це було нелегко. До того ж, хотілося повернутися до України, тому що не був вдома 2,5 роки. Зізнаюсь, коли ступив на українську землю, в мене наверталися сльози на очі. Я їхав не швидко, 60 км/год, щоб насолодитися кожною травинкою, повітрям, деревами. Відчувалося, що все це моє, рідне.