Філіппов: «Боляче дивитись на квартиру, якої вже немає, і уявляти, як мама тобі махає»

Авдіївка знаходилася у безпосередній близькості до лінії зіткнення ще з початку війни у 2014-му році. Але це не заважало якому-не-якому розвитку спорту – у місті займалися реконструкцією міського стадіону, а «Шахтар» долучався до побудови майданчиків для гри у футбол. Також у місцевій ДЮСШ працювала одна з двох на всю область секцій з великого тенісу.

Місто подарувало Україні й футболіста рівня УПЛ – Олександра Філіппова, вихованця Донецького училища олімпійського резерву, який народився в Авдіївці. Нині він грає за «Дніпро-1». Нападник дніпрян розповів про те, яким він памʼятає своє рідне місто.

– Можете розповісти, якою була Авдіївка до війни, до 2014 року?
– Це таке промислове маленьке містечко, котре було зв’язано в основному з Донецьком, звичайно. Усі майже студенти, половина людей працювали в Донецьку. Скільки в нас, 35 тисяч людей. Звичайно, є великий завод коксохімічний, але більшість, переважно молоді хлопці, працювали в Донецьку. Але це було файне, дуже затишне, дуже приємне містечко.

Я поїхав, коли мені було 12-13 років, почав вже займатися футболом і жив у спортивному інтернаті. Але з радістю завжди повертався на вихідні дні. Мені завжди було приємно повертатися, бачитись з хлопцями, гуляти.

Знаєте, таке відчуття – справді по-домашньому. Ти можеш за один вечір з хлопцями об’їхати, обійти все місто два рази, але ніколи в житті це не набридало нам, і ми з радістю гуляли. Навіть зараз ми з хлопцями, з моїми друзями завжди спілкуємося. Дуже теплі спогади про це місто.

– А як у місті взагалі було зі спортом, з футболом, можливо, в дитинстві ви займалися там до переїзду в Донецьк?
– Так, звичайно. Я не скажу, що були якісь великі школи-інтернати. Ви ж повинні розуміти, що це маленьке містечко. Але в нас були кілька місцевих тренерів, котрі набирали групи футболістів, і досить багато. Я як пригадую, то багато хлопців завжди ходили на тренування, завжди із радістю. Потім вже почали будувати маленькі майданчики для заняття спортом, для футболу, такі синтетичні поля, де і малі, і вже дорослі люди завжди приходили, грали.

Я як згадаю, то майже кожен день ввечері після роботи підтягувалися хлопці, після школи приходили. Той майданчик майже за рік вже був повністю стоптаний, повністю розбитий. Там гуркіт стояв, люди навіть жалілися, тому що навіть пізно вночі постійно грали у футбол. І, звичайно, з кожним роком все трішки вже почало налагоджуватися, тренери вже домовлялися про якісь там турніри, в тому ж Донецьку грати проти «Шахтаря», проти того ж «Маріуполя», проти «Металурга» донецького, проти «Олімпіка», – проти хороших команд.

Хлопці займалися, кращі хлопці їздили на перегляд, чи забирали їх до того ж «Шахтаря», до того ж «Металурга». Спорт розвивався, завжди любили футбол, навіть не дивлячись на те, що маленьке місто.

– Вам доводилося грати в футбол в Авдіївці на рівні вищому, ніж у дворі?
– В Авдіївці? Так. Ми грали, якщо я правильно пам’ятаю, вже десь старші, десь 10-11 років нам вже було. Ми їздили завжди на обласні змагання, доволі пристойний рівень був.

Пам’ятаю, були навіть турніри серед заводів, так навіть було. І в нас завод, хлопці, навіть не хлопці, вже мужики такі, ті, хто працював на заводі, дуже добре грали, на хорошому рівні серед заводчан, займали хороші місця. Доволі-таки на пристойному рівні, як то кажуть.

– Чи залишалися у вас після 2014 року родичі в Авдіївці?
– Звичайно. В мене мама жила весь цей час, тому що цей дім – це і мій дім, звичайно. І бабуся, царство їй небесне. Але так, завжди жили, нікуди не відʼїжджали. Я ж кажу: це наш дім, чому ми повинні кудись їхати?

– Зараз родичі в безпеці?
– Так. Бабусі вже нема три роки, царство їй небесне. А мама так, у травні 2022-го вже виїхала з Авдіївки. Тоді вже було дуже-дуже небезпечно, і вона виїхала.

– Що ваша родина втратила в Авдіївці?
– Все втратили. Важко пояснити, але, я гадаю ви бачили всі світлини й інших міст – і Маріуполя, і Бахмута. Авдіївка – це дуже маленьке містечко. Ви бачите і читаєте новини, кожен день там по 50, по 40 авіабомб скидають. Як ви гадаєте? Там вже каменя на камені не залишилось.
вичайно, що ми вже все втратили, квартири, я не знаю, що ще. Десь у 2022-му, тільки на початку, вже було декілька прильотів – і біля квартири, і в квартиру, і в будинок неодноразово.

Трішки вже з цим змирилися, і все. Боляче, тому що це приємні спогади. Я ріс там, це моє дитинство, завжди важко розлучатися зі спогадами з дитинства. Але треба жити далі. Намагаємося в такий нелегкий час продовжувати жити.

– Можливо, хочете розповісти про якусь історію з дитинства, спогад з міста.
– Кожен день був настільки яскравий, настільки насичений. Ти прокидався, ти з самого ранку зустрічався з друзями. Завжди ігри у дворі. В нас був кар’єр, як маленьке озеро, куди ми завжди ходили влітку купатися. Постійно якийсь рух завжди. Футбол, футбол, футбол – дуже багато. Зранку виходиш, з вулиці тільки приходиш додому, на пару хвилин забіг, пообідав швиденько, і побіг заново з хлопцями грати у дворі – чи у футбол, чи в якісь там ігри. Як у всіх у дитинстві. Тому завжди яскраві спогади.

Якщо пригадати один такий спогад – коли я виходив з дому, мене мама завжди проводжала, махала завжди рукою. Я знав, що тільки я виходжу з підʼїзду, я завжди дивився на вікно, і дивився, що вона мені махає. Постійно, це кожен день, не дивлячись на те, що ми вже перед виходом з квартири попрощалися, все добре. Але тільки я виходжу, я завжди дивився у вікно – і все. Зараз дуже боляче дивитись на квартиру, якої вже майже немає, і уявляти там, як ти виходиш маленький, і мама тобі махає.

Наостанок – звернення Олександра Філіппова до наших військових:

«В першу чергу хочу сказати велике дякую нашим воєнним, нашим захисникам. Вони справжні герої, котрі майже, не те що майже, вони роблять неможливе. Вони захищають нас, цивільних людей, наших батьків, наших дітей. Дуже велике і щире дякую за те, що в мене як у спортсмена є можливість займатися улюбленою справою і знати, що я, моя сім’я і усі люди в надійних руках. Тому я бажаю їм натхнення, міцного здоров’я, благополуччя їм, їхнім сім’ям, і повернутися живими додому до своїх сімей. Це головне».

Філіппов: «Боляче дивитись на квартиру, якої вже немає, і уявляти, як мама тобі махає»