Мичин: «Після «Удінезе» почав отримувати задоволення від футболу в «Зорі»

Зоря першу половину сезону завершила ефектною перемогою над Карпатами (2:1), програючи по ходу в один гол. Головним героєм для луганчан став Петар Мичин, який двічі засмутив голкіпера гостей Кемкіна.

При цьому Миин став одним з лідерів Зорі відтоді, коли команду очолив Младен Бартулович. Тренер допоміг легіонеру з Балкан віднайти себе не лише в команді, але й повернути любов до футболу, яку він втратив після спроби закріпитися в Серії А. За 2018-22 роки, побувавши в Удінезе та К’єво, Петар на дорослому рівні зіграв лише пару матчів. А в складі луганців запалює на повну.

Напередодні матчу 16 туру УПЛ проти Інгульця Мичин поділився думками щодо майбутнього суперника, пригадав двобій із «Карпатами» та розповів про футбольне життя в «Зорі».

– У цьому турі Зоря гратиме проти Інгульця. Як налаштовуєтесь на останні матчі цього року?
– Хочемо піти у відпустку з хорошим настроєм. Те, що витворяє їх голкіпер, справді вражає.

– Що ти можеш сказати про свій виступ проти Карпат?
– Перш за все, ми не дуже добре почали 1-й тайм. Не вистачало енергії. Суперник досить рано забив з пенальті. Не грали ми так, як хотіли. У перерві тренер сказав: «Давайте вийдемо на поле і спробуємо змінити гру!».

В останніх іграх ми добре грали в 1-му таймі, а потім програвали. У цьому випадку Младен сказав, що настав час виграти і змінити результат. Як бачите, так і відбулося. Ми не грали добре, але показуємо характер, командний дух, як ми хочемо грати, навіть якщо не граємо добре.

– Карпати зіграли так, як ви очікували?
– Звісно. Ми прослухали багато теорій, так що знали, чого очікувати від них. Вони робили приблизно те саме, що ми й думали – тож не здивували. Можливо, ми не заслуговували на перемогу, але для нас дуже важливо отримати результат. Хтось каже, що це везіння, але ми показали наш командний дух, і це повинно допомогти в майбутньому. Хочемо продовжувати вигравати. Ми можемо змінити ситуацію у другій частині сезону.

– Який момент був ключовим у грі?
– Думаю, сейв Сапутіна на початку 2-го тайму. Якби Карпати забили вдруге, це був би кінець, але коли він врятував, ми почали трохи більше пресингувати. Ми зрівняли рахунок, всі були задоволені й відчули впевненість на решту гри.

– Як тобі працюється під керівництвом Бартуловича?
– Я чув, що Младен тут легенда. Він дійсно хороший хлопець. Кожен гравець його поважає. Особисто мені він дає більше свободи і більше хвилин на полі. Граю так, як мені подобається. З попереднім тренером я грав не так часто, а зараз я маю майже 90 хвилин у кожній грі. Це дуже важливо, коли тренер вірить в тебе. Я забив 4 голи в 10 іграх, це говорить про все.

Він для нас не тільки тренер і хороший друг. Дуже важливо мати зв'язок між тренером і гравцями. Ми можемо говорити з ним про все. Ми віримо йому, а він вірить нам. Младен знає все про Україну, команди, гравців. Майже як друг.

– Гарний особистий показник, але ж не такий рівний сезон?
– У нас не було стабільності. Виграли одну гру, програли дві. Це не дуже добре. Я хотів би вдосконалюватися. Ми завжди хочемо вигравати. Всі молоді, потрібен час, щоб розвиватися.

– Чутки відправляють Младена в інші клуби. Чи відомо тобі щось про це?
– Ні. Він працює в Зорі, давайте говорити про Зорю. Новому тренеру завжди потрібен час, щоб побудувати ідею, принести своє бачення футболу. Це дуже важко зробити в середині сезону. Ми змінили трьох тренерів з тих пір, як я прийшов у Зорю. Младену просто потрібен час, і все буде добре.

– Який найслабший аспект твоєї гри, який ти покращив тут?
– У попередніх командах я не грав стабільно, тиждень за тижнем. Дуже важкий час для мене – не міг знайти себе, коли повернувся з Італії. Зараз граю стабільно, адаптувався в новій країні, вивчив мову. Травм не було. Я просто насолоджуюся періодом, проведеним у Зорі. Розвиваюся морально, повертається впевненість у собі. Щасливий, що знову граю у футбол. На мене не тиснуть.

– У команді є кілька балканців. Чи допомагає тобі на полі та поза ним те, що далеко від дому є люди, які розмовляють твоєю рідною мовою?
– Коли я приїхав сюди, то був один. Тільки Еду Герреро говорив англійською. Потім до команди приєдналися балканці – Башич, Тронтель, Ескінья. Ми можемо проводити час за межами поля. Це завжди добре для іноземця, як я. Тут я відчуваю себе як вдома.

– Як ти ладнаєш з місцевими гравцями?
– Я швидко вивчив українську та російську. Розумію обидві мови. Все добре. У мене був такий самий досвід в Італії, коли я був один у новій країні. Можливо, я грав менше, але за межами поля я вивчав нову країну. І цей досвід мені дуже допомагає. Єдина головна відмінність – у сербів та українців однаковий менталітет.

– З ким і суперників, на твою думку, був найскладніший матч?
– Звичайно, Динамо, Шахтар – великі клуби. Для мене найскладнішим суперником був Кривбас. Вони грають агресивно, високий пресинг, діють 1 на 1. Словом, дуже швидка і компактна команда. 11 гравців грають як один. Я б сказав, що це їхній пік.

– Ти проводиш другий сезон в Україні. Ти вже адаптувався до нашого чемпіонату?
– Через 1,5 року – так. Ваш футбол покращується. Я можу порівняти з Сербією. Тут я можу перемогти будь-яку команду. У Сербії – немає шансів для маленького клубу обіграти Црвену Звезду. Подивіться на Олександрію. Я не можу собі уявити такого прецеденту у себе вдома. Перше місце недоторканне. В Україні у вас є шанс. Принаймні, можна мріяти, як надія.

– Однією з причин переїзду була хороша історія клубу в єврокубках. Що потрібно зробити, щоб Зоря повернулася до четвірки найсильніших?
– Так, це була одна з причин. Якщо ми перемагаємо в кожній грі – все можливо. Нічого особливого: багато тренуватися, працювати кожен день, робити хорошу стабільність, зберігати командний дух, перемагати поспіль. Це і є головне.

– Розкажи історію свого переходу в Зорі?
– Це дуже просто. Ненад Лалатович хотів бачити мене в Зорі. Я знаю його дуже давно. Я працював з ним у Воєводин на початку. Потім ми разом працювали в Чукаричках і Рандичках перед Зорею.

Він хотів бачити мене в Зорі, пояснив ситуацію. Раднічкі отримли гроші за мій трансфер. Я побачив нову можливість – грати в єврокубках. Я прийняв пропозицію і не шкодую.

– Як ваша сім'я відреагувала на ваш вибір переїхати в охоплену війною Україну?
– Трохи налякані, ніхто не знав, що тут відбувається. Вони бачили жахливі сюжети по телевізору.

Основна проблема в Україні – це те, що мої батьки не можуть приїхати до мене через складну логістику, подорожувати літаком, поїздом, автобусом – це божевілля. Дуже велика відстань, щоб відвідати мене в Києві. Коли у мене є 3 вихідних, я завжди приїжджаю до Сербії 1 раз на 3 місяці.

– Вони мають підстави для скептицизму, бо були свідками війни на Балканах, я думаю...
– Ми намагаємося не дуже багато говорити про цю ситуацію. Я показую відео з повітряною тривогою, і мама загдала, що така ж атмосфера була в 90-х роках.

– Коли ти зрозумів, що хочеш стати футболістом?
– Я граю у футбол весь час. Мій старший брат Ненад також грає у футбол. Сербія на початку 2000-х – без телефонів, комп'ютерів, інтернету. Всі грають на вулиці у футбол, баскетбол, волейбол. Просто в задоволення грали з друзями.

– Твій професійний шлях був легким чи важким?
– Тільки хороші спогади. Я починав у місцевій команді Нові Сад, а в 12 років перейшов до Воєводини, де дебютував на професійному рівні, але після цього грав не часто. Коли виник варіант з переходом в Чукарички, Воєводина мене не відпускала.

– І що далі?
– Через 3,5 місяці в Чукаричках я забив кілька голів. Це привернуло увагу. Я грав за збірну Сербії U-21, і скаути побачили мою гру. Після цього скаут Удінезе прийшов на гру Чукаричок проти Црвени Звезди (1:2), і це змінило моє життя. Я забив їм, грав натхненно. Вони вирішуваили, купувати мене чи ні. Для мене це була казка.

– Хто був твоїм футбольним кумиром і улюбленою командою дитинства?
– АПЛ в цілому була моїм фаворитом з топ-5. Арсенал, Челсі, МЮ і до сьогоднішнього дня. Мені всі вони подобаються. Всім тоді подобалися R10 (Роналдінью) й Анрі.

– У тебе був досвід виступів в Італії, чому тобі не вдалося закріпитися?
– Для мене Італія була новим світом. Коли пройшов час, я зрозумів, що не готовий грати у цій лізі. У Серії А головне – бути розумним, тактично навченим, хороший захист, вміння рухатися. Але я прийняв цю пропозицію, тому що це може бути один раз в житті.

Основна проблема – у тебе не так багато часу. В перший рік я адаптувався, вчив мову, але не грав багато. Це хороший досвід на все життя.  За що я вдячний.

– Я думав, якщо ти погано граєш в Удіне, то переїжджаєш до Вотфорда.
– Навпаки:) Якщо ти не граєш в Удіне, ти не переходиш до Вотфорда.

– В Удіне ти перетинався з зірковими Деулофеу, чемпіонами світу Де Паулем і Моліною, ветераном Льоренте.
– Так. Розповім тобі кумедну річ. Під час ЧC-22 я дивився фінальну гру в пабі. Де Пауль і Моліна грали там, я тренувався з цими хлопцями чотири роки, а тепер пив пиво в Напредаку:)

– В Італії ти точно перетинався з Русланом Малиновським. Знаєш, в якому клубі починалася його кар'єра?
– Вже в Зорі мені сказали, що Малина починав грати тут.

– Руслан справді був зіркою в Аталанти?
– Він був хорошим. Забивав багато м’ячів. Показував топ-футбол. До Гасперіні Аталанта була маленьким клубом, як і багато інших у Ломбардії. А зараз вони справді на вершині.

– Чи бачиш ти якісь паралелі у своїй історії з Віктором Коваленком?
– Можливо, йому не вистачало фізики, бігу, щоб грати на такому рівні, але, як я вже казав, в Італії немає часу чекати. У моїй ситуації я мав не так багато шансів. У нього вони є в різних клубах.

Я повернувся з Італії з деякими проблемами ментального здоров'я та відчуттям несправедливості. Побував у Серії А, а потім знову грав вдома. Не отримував задоволення від футболу. Тепер я повернув собі це, бачу результати своєї роботи й отримую задоволення. Я не здаюся і продовжую свій шлях.

– Чим ти захоплюєшся поза футболом?
– Вдома я намагаюся відволіктися від футболу. Тут життя схоже на рутину: тренування, спортзал, відновлення і знову тренування. Читаю книги. Найновіші. Мемуари засновника Nike Філа Найта. На YouTube люблю дивитися розумний контент. Покращую своє ментальне здоров'я та інші аспекти свого життя.