Йовичевич: «Будуємо великий проект»

– Ігоре, яскравий виступ «Шахтаря» в першій половині сезону асоціюють з вашим іменем, з появою молодих гравців і нових виконавців. Можна сказати, що футболісти і ваш тренерський штаб дістали цю нагоду внаслідок великих змін у країні, пов’язаних з війною. Як ставитесь до цього?
– Це життєві моменти. Деякі моменти ти не контролюєш, і цю ситуацію я сприймаю так, що треба бути готовим до кожного виклику. Протягом життя ти готуєшся, навчаєшся, удосконалюєшся, однак не чекаєш нічого натомість. Не треба нічого чекати, адже це твоя робота й внутрішня відповідальність перед собою. І коли настане цей момент – ти спіймаєш його. І тоді ти маєш відповідати вимогам, які ставиш собі. Ми говоримо про умови, яких не контролює один індивід. Я сприймаю це так: не було б такої ситуації, не було б мене зараз у «Шахтарі». Це не демагогія і не приховування правди, це чистий факт. Проте навіть здобувши цей шанс, якби не попередня робота, не самовдосконалення й думки про футбол 24 години на добу, то я не міг би відповідати такому клубу, як «Шахтар» (Донецьк). У цьому і є відповідь. Я не біжу від таких думок, що цього всього зараз могло й не бути. Може, якби я продовжив працювати над собою, згодом цей шанс і прийшов би, але за рік, два чи три. «Шахтар» мав відмінного тренера, який робив свій проект. Я теж дуже вдало працював із попереднім клубом. Ця робота призвела до того, що я дістав шанс на вищому рівні. Це доля, і часом Бог дає тобі випробування твоїх здібностей. Я працюю і нічого не чекаю за свою роботу. Наразі я радію ситуації, що склалася, проте це тільки початок, адже вимоги підвищуються. Вимоги вболівальників, керівництва й нас самих. Ми перевірили свій рівень і вже не можемо опуститися нижче, тому що менш досконалого рівня вже буде недостатньо.

– На одному з перших тренувань ви сказали команді таку фразу: «Поважайте пас, від паса живемо». Це ваша футбольна філософія?
– Є багато факторів, які впливають на результат. Є те, що відбувається на полі, однак ще важливіше, що відбувається поза полем: у готелі, їдальні, автобусі. Я гадаю, що кілька факторів має бути зібрано воєдино у гравців, тренерів і керівництва, усі повинні гребти в одному напрямку. Без єдності результату немає, без гарної атмосфери в роздягальні результату немає – це фундамент. Абсолютно впевнений, що як я дістаю задоволення вдома від життя з дружиною і дітьми, так я й виходжу щодня на тренування з тими самими емоціями. Усі кажуть, що я – мотиватор, і запитують, хто ж мотивує мене? Мене мотивує родина. Однак це зовнішні чинники, і звичайний уболівальник міг би спитати, як вони стосуються команди? Але кожен приходить до команди зі своїми емоціями. Я говорив про те, що фактори, які впливають на те, що відбувається на футбольному полі, знаходяться за його межами. А на футбольному полі з гарними емоціями тактика може вирішувати, а тактику визначає техніка. І тому той пас ти повинен цінувати й поважати. Адже ти пасуєш, щоб дістатися до воріт, ти пасуєш, щоб контролювати гру, диктувати темп, володіти ініціативою і бути протагоністом на полі. Гадаю, з пасом у тебе більше ресурсу, ніж коли ти просто обороняєшся.

– А що ви вкладаєте в поняття «протагоніст» у цьому разі?
– Протагоніст – це гравець або команда, яка прагне володіти ігровою ініціативою на полі. Я не хочу виходити і дивитися, як інша команда виконує своє завдання. Я маю власні цілі та робитиму все, щоб їх виконати або щоб футболісти виконали завдання тренера й тренерського штабу. Візьми момент у голову, у руки, у ноги і спіймай ініціативу – це й означає бути протагоністом. Це з тебе попит через те, що відбувається на полі. Не треба бути пасивним уболівальником, дивлячись на те, як суперник досягає цілей. Матч закінчується і проходить повз тебе. Бути протагоністом – це бути ініціатором, бути активним у грі.

– 23 серпня – перший матч із «Металістом 1925» у Києві. 23 листопада – останній матч осінньої частини сезону з «Ворсклою». Як змінилася команда протягом трьох місяців?
– Я гадаю, ви погодитесь, що це молода, нова команда та новий проєкт. Це тільки початок. Екстремальні умови, у яких іноді перебуває команда і кожен футболіст, випробовують те, з якого матеріалу тебе зроблено. Я вже говорив у попередньому інтерв’ю: можливо, іноді доля дає тобі подарунок за те, що ти зробив колись у минулому. Ми дістали Лігу чемпіонів як плід роботи Роберто Де Дзербі та його команди. Однак якби ми не мали якості, єдності, енергії керівництва, тренерського штабу, уболівальників, персоналу та всієї команди, ми б не змогли прийняти ті виклики, що були перед нами. Ми щодня знайомились, і кожен день був як рік чи пів року. Ми мали знайомитися і вчитися швидко, адже часу не було. З кожним матчем ми додавали. Перша гра з «Металістом 1925» була дуже важкою: це було відкриття чемпіонату, і ми ще не знали, як гратимемо. Одна річ – підготовка на зборах, інша – стресова ситуація в чемпіонаті й те, як ми реагуватимемо на неї. Звісно, ми були фаворитами і, якби зіграли іншого дня, можливо, виграли б. Однак треба показувати, що ти найкращий, саме того дня. У футболі не завжди виграють фаворити, проте ми знали, що на нас чекає попереду. Грати зі статусом фаворита, статусом клубу та очікуваннями вболівальників – це не так просто для молодого футболіста, який ще кілька місяців тому був в оренді в іншому клубі, де зачепитися за одне очко вже було успіхом. Тут геть інша ментальна стійкість. Ми знали, що не можемо втрачати очки, адже «Шахтар» – це «Шахтар» завжди. І ніхто тебе не питатиме, що грає 20-річний Судаков, Бондаренко, Очеретько. Це нікого не цікавить, адже грає «Шахтар», і ми маємо з цим жити. А якщо ти до цього не готовий, то падатимеш психологічно, не витримуючи стресу. У Лізі чемпіонів ми мусили знайти в собі енергію, щоб показати світові, що заслуговуємо там грати. Я говорив, що ця Ліга чемпіонів – не марафон, а спринт. І ми у спринті з шести ігор показали, де можемо бути за два-три роки, а не там, де ми зараз. Ми віримо в себе, однак ці шість ігор дали нам право вірити в себе та повірити в нас уболівальникам, що ми можемо бути гарною командою, яка боротиметься за найвищі цілі. Але найважливіше – чемпіонат, адже це вже марафон із 30 матчів, де ти повинен показувати врівноваженість, стабільність, вміти вигравати і протистояти стресу. Одна річ – грати проти «Металіста», інша – грати проти мадридського «Реала». Там геть інша емоція. Я гадаю, що важливими є тренувальний процес і робоча етика, яку демонструють насамперед старші гравці. Наші вимоги спочатку йдуть до старших, які вже пройшли все та виграли все. Степаненко, Кривцов та інші пройшли все і виграли все, що можна було виграти із «Шахтарем». Зараз вони нам допомагають, вони точно знають шлях і які фактори потрібні для того, аби показувати такий футбол, який вони показували раніше. Ми ще будуємо проєкт і хочемо вигравати, тож зараз я прошу молодих футболістів ставати лідерами. Мудрик – це зараз як ті бразильці, що були раніше, Судаков – так само, як і Бондаренко й Трубін, які виявляють себе на світовому рівні. При цьому вони – українці, і це є великий кайф для наставника, який їх тренує. Я гадаю, що український футбол має велике майбутнє.

– Тобто можна сказати, що протягом цих трьох місяців молоді гравці стали певною мірою лідерами «Шахтаря»?
– Від першого дня я просив молодих брати всю відповідальність на футбольному полі на себе. Я не суворий чи авторитарний тренер. Я намагаюся переконати футболістів у тому, що в деяких ситуаціях ми матимемо більше шансів на успіх. Через діалог вони мають відчути, де знаходиться лінія між футболістом і тренером. Якщо гравець переходить цю лінію, то він нерозумний футболіст і не може тут перебувати. Усмішка тренера – це не знак слабкості. Усмішка, гарний настрій, випити з футболістом кави – це найкращий спосіб витиснути з гравця максимум. Тоді, якщо ти крикнеш на футболіста на полі, він знатиме, що це по-доброму, адже він тебе знає. Ця синергія є дуже важливою, і від першого дня в Роттердамі я просив футболістів просто прийняти ситуацію такою, як вона є, не тікати, ховаючись за те, що немає легіонерів. Ні, зараз ти і є «Шахтар». Звичайно, відразу нічого не зміниш, але день-два, один-два матчі, аналіз, робота над помилками, поразки, десь дістали на горіхи і ходимо сумні, перемагаємо свої можливості, зустрічаємося з найкращими командами – це все робить нас сильнішими й допомагає їм набувати впевненості. Згодом вони беруть відповідальність на себе, і коли зараз дивишся на Судакова, то кажеш, що йому не може бути 20 років.

– Як змінився Ігор Йовічевіч протягом цих трьох місяців?
– Тебе змінює футбол. Я вважаю, що футбол робить мене щасливим, і в цьому я маю великий привілей. Бог дав нам певний талант, отже, треба себе вдосконалювати й робити із себе найкращу версію. Подумати, що ти вже успішний, – перший крок до невдачі. І я про це завжди говорю футболістам. Щодня я маю страх, але не той страх, який блокує, а той, який мотивує і дає зрозуміти, що ми ще рухаємося до статусу топкоманди. Є велика відстань до Клоппа, Моурінью, Гвардіоли – тих, хто виграє все. Від того місця, де я зараз, до того топу, де я хочу бути, є відстань і вакуум. Цей вакуум – моя божевільна енергія і мотивація стати краще. Цю мотивацію та емоцію я хочу перенести на футболістів, які теж хочуть вигравати трофеї. Ми просто голодні. Однак протягом трьох-чотирьох місяців ти можеш лише показати, де хочеш бути, – як у Лізі чемпіонів, так і в чемпіонаті. Можливо, без урахування останніх трьох турів, адже вже накопичилася втома й психологічний тягар, ми показали футбол, у який я ще не грав у своїй кар’єрі.

– Протягом шести матчів Ліги чемпіонів ви теж набули великого досвіду і взяли щось для себе як тренер?
– Граючи проти найкращих, ти стикаєшся із ситуаціями, у яких, можливо, раніше не опинявся. Ти маєш відповідати на тактичні перестановки тренера, їхню схему, рівень і якість футболістів, що грають проти тебе. Коли граєш проти іменитого футболіста, який виграв усе, то є велика ймовірність програти це єдиноборство, адже тактично, технічно, психологічно він цілковито контролює ситуацію. Те, що вони пройшли, ми проходимо тільки зараз, і на цьому шляху є багато різних ситуацій, і поразок також. Ми маємо брати від поразок більше, ніж беремо від перемог. Іноді після перемоги на емоціях ти заплющуєш очі й сліпо йдеш уперед, думаючи, що ти найкращий. Потім ти виграєш за інерцією, а потім програєш, однак нічого не береш від поразки. З поразки ти можеш багато чого взяти. Особисто для мене ці шість матчів у Лізі чемпіонів стали майстер-класом, що мене вдосконалив. Ігри проти Карло Анчелотті, особливо гра проти Марко Розе, яка показала, наскільки один тренер може змінити команду – не лише тактично, а коли команда повірить у запропоновану тренером модель гри. Насамперед тренер має бути людиною. Ми – люди. Я не хочу ставити себе на перше місце з погляду авторитету: мовляв, я тренер і вимагаю суворо виконувати те, що я кажу. Ні, у мене все не так, адже я пропоную футболістам різні опції, і вони вже самі обирають. Це як у тактичній схемі: наприклад, перша та друга зони на початку атаки – тут усе має бути приблизно за моєю настановою, але вже в третій зоні біля чужих воріт тренера немає. Там уже є якості самих гравців – вони самі ухвалюють рішення. Після матчів Ліги чемпіонів, коли приходиш до готелю, відчуття, ніби це я пробіг 12 кілометрів, а не гравці. Це настільки високий рівень у мікродеталях. Я завжди аналізую футбол не глобально, а саме за дрібними деталями: як ти зайняв позицію за допомогою корпусу, де є простір для діагоналі між лініями, де є третій футболіст, через якого можна зіграти, як в обороні зіграти на випередження, наскільки близько ти маєш бути до гравця, який стоїть поруч, наскільки швидко після втрати м’яча повинен реагувати – як Отаменді та інші центральні захисники в матчах збірної Аргентини, що не дають тобі дихати. Адже багато центрбеків у разі втрати роблять крок назад, а вони йдуть на крок уперед. У всіх шести матчах Ліги чемпіонів я бачив ці мікродеталі, також це було і в матчах чемпіонату світу. Якщо хочеш навчатись, то треба дивитися багато футболу.

– До тактичних моментів чемпіонату світу ми ще повернемось, а зараз питання щодо центрального матчу першої частини УПЛ – з «Дніпром-1». Чому вирішили змінити тактичну схему і фактично грали у два нападники в першому таймі? Які висновки й досвід дав вам цей поєдинок?
– Я не уникаю таких запитань. Кожен тренер після поразок може зробити певну корекцію. З «Дніпром-1» буде ще один матч, а отже, після цієї гри я можу зробити аналіз і йти вперед. Не завжди вдається здійснити тренерський план у грі – це факт. Гвардіола, найбільш топовий тренер, також припускається помилок, навіть у біографіях він визнає, що помиляється. Він може зіграти без опорника, поставити Гюндогана замість Фернандіньо або Родрі – тобто іноді він навіть сам себе може перехитрити. Ти завжди хочеш робити все на користь команді, але легко бути генералом уже після гри. Якби я до матчів знав, що відбуватиметься, то всі ігри були б успішними і я не програв би жодного матчу. У цій грі хотілося бути ще хоробрішими. У цій грі ми хотіли зробити кількісну перевагу в центрі поля, щоб звільнити Мудрика від оборонних дій. Михайло мав дістати більше простору, щоб виконувати свою роботу на полі. Ви самі знаєте за Лігою чемпіонів про те, скільки Мудрикові доводилося працювати за схеми 4–1–4–1. Іноді під час контратаки він опинявся за 60 метрів від чужих воріт. Я говорив гравцям, що хочу бути протагоністом, активним учасником матчу й хочу грати з м’ячем у цьому поєдинку. Я ухвалив таке рішення, щоб бути ще гострішим і цим м’ячем володіти. Ідея була в тому, щоб не давати часу Сватку та іншим приймати м’яч під час побудови атаки, одразу тиснути й змушувати їх грати довгими передачами на Довбика, де в нас уже було б два центральні захисники. Плюс я додав Назарину до Степаненка, щоб було більше ймовірності забрати підбирання в опорній зоні і вони не мали б іншого виходу в побудові атаки. Насправді, на початку матчу все так і відбувалося: після пресингу Мудрика та Сікана йшла довга передача на Довбика, відскік, де завдяки фізичним якостям Назарина зі Степаненком мали вигравати підбирання й доставляти м’яч на половину поля суперника, і ми весь час атакували б. Однак довгі передачі від захисників були глибшими, ніж ми цього очікували, й Довбик чудово виявив себе. Це один з небагатьох матчів, коли вже на 37-й хвилині довелося змінювати ігрову схему. У першому таймі ми грали за схемою 4–4–2, але потім перейшли на нашу звичну схему, адже не було такого тиску, щоб Довбик отримував м’яч у центрі поля, а не за спинами захисників. Хоч ми й відкрили рахунок, але дуже швидко пропустили саме після такої передачі. І я мав реагувати. Ми хотіли дати користь команді, однак не все вийшло. Зараз уже легко міркувати про це, але той матч став для мене гарним уроком. Найсвіжіший приклад – збірна Аргентини. Команда весь час грала за схемою 4–3–3, проте в одному з матчів Ліонель Скалоні змінив тактику на 4–4–2, зробивши Мессі другим нападником. І така тактика спрацювала – забезпечила перемогу. Це свідчить про те, що тренер іноді має ризикувати й змінювати гру. Якщо команда при цьому виграє, то всі його хвалитимуть, якщо програє, він буде винен. 100 відсотків у кар’єрі будуть ситуації, коли ти відчуватимеш, що треба щось змінювати. Якби ми виграли в «Дніпра-1», то всі б нас хвалили за тактичну грамотність і розуміння гри. Однак у разі невдачі тренер усю відповідальність бере на себе, і я від цього не біжу. Клуб платить мені гроші за те, щоб я ухвалював рішення. Тоді рішення було таким. Це мене багато чого навчило і зробило сильнішим.

– Щодо Михайла Мудрика: наскільки команда є залежною від нього зараз?
– Знаєте, Божий дар – мати в команді футболіста, який однією дією може вирішити долю гри. Тож це для нас – Божий дар. Своєю поведінкою, робочою етикою він нам допомагає вирішувати тактичні проблеми через свою техніку. Ми ж допомагаємо створити умови, щоб він міг отримати м’яч у певному просторі та бути ще небезпечнішим в атаці. Це один з тих чинників, які ми задумували проти «Дніпра-1». Ми хотіли володіти м’ячем, грати на половині поля супротивника – це означає, що Мудрик має бути ближче до чужих воріт. Навіщо йому бігати назад за латералем суперника? Це той фактор, коли я як тренер хотів звільнити від оборонних дій найкращого атакувального футболіста команди, який на той час забив уже сім м’ячів. Проте іноді не все виходить, хоч він і забив один гол із тієї зони, звідки він часто забиває в цьому чемпіонаті. Такого футболіста ми хочемо переконати в тому, що є певні незахищені зони в суперника. Навіть якщо я скажу, що там буде Мудрик, то знайдеться квадрат, де вони не зможуть захиститися за умови, що він вчасно потрапить у цей квадрат. Від моменту отримання м’яча обличчям до воріт суперника вже з’являється Мудрик, тому він і коштує 100 мільйонів. Як тренер я це вже не контролюю. Я можу контролювати те, щоб він прийняв м’яч у своїй зоні. У цьому компоненті мене також дуже здивували Олександр Зубков і Швед. Нам їх бракувало, коли хлопці травмувалися, щоб здобути баланс між правим і лівим флангом в атаці. Для моєї гри вінгери є дуже важливими. Тож мати футболіста, який думає, як стати найкращим у світі, – це лише на користь команді. Коли говориш із ним, то бачиш у його очах лише м’яч і мету, як стати краще. Він увесь час хоче бути найкращим – у їдальні, у тренажерному залі, на тренуванні. Коли всі закінчили заняття й пішли, а він і далі б’є по воротах з точки в точку, вдосконалюючи свою техніку та удар. І ми хочемо йому допомогти.

– Мудрику лише 21 рік, але чи можна сказати, що він уже є прикладом для інших гравців?
– У Хорватії футболістів із таким неймовірним талантом називають «проєкт». Перша команда таким гравцям дає дорогу значно раніше, щоб уже в такому віці він мав щонайменше 90 або 100 матчів. Це такі гравці, як Дані Ольмо, Лука Модрич і багато інших. Тільки після 100 матчів тут продають гравця, але не до топклубу, а до проміжного. У цьому проміжному клубі він розвивається і потім уже йде до «Барселони» чи «Реала», як зробили Матео Ковачич, Лука Модрич, Марцело Брозович. Усі вони із загребського «Динамо» не одразу потрапили до «Реала»: Лука Модрич через «Тоттенхем» перейшов до «Реала». Нині обставини змусили нас узяти відповідальність у свої руки та працювати. Гравці молоді, але молоді за кар’єрою, а не віком. Повторюся: такий гравець, як Мудрик, у загребському «Динамо» виступав би вже років зо два як основний. Зараз я вимагаю від нього грати 90 хвилин, щоб давати користь команді своїми діями, хоч він має вже щонайменше два роки грати на такому рівні. У свої майже 22 роки він уже повинен мати 100 матчів за першу команду, а не 20. Судакову 20 років, і вже не можна сказати, що він дуже молодий. Ще раз – це все порівняно з тією моделлю, яка є в Хорватії. Усі рівняються на те, як удосконалюють і продають гравців у Хорватії щороку. Усі вони потім грають в «Інтері», «Барселоні» та «Реалі» саме завдяки цьому. У свої роки Судаков мусить грати в чемпіонаті в основному складі «Шахтаря», тому я приходжу і говорю, що він у свої 20 років повинен мати вже 70 ігор за «Шахтар», а виходить так, що в нього і 20 не було. Зараз ми маємо швидко працювати з таким талантом, але є тиск уболівальників, і треба працювати з урахуванням цих факторів. Ми маємо пройти через досвід поразок, через перемоги. Головний тренер «Барселони» Хаві казав, що Гаві та Педрі кращі за нього та Іньєсту у свої 20 років. Однак ані Хаві, ані Іньєста не виграли чемпіонат світу у 20 років, а це вдалося їм у 28 років. Лука Модрич теж не став найкращим футболістом світу у 20 років, а зробив це в 33. Тож на все свій час. Ти маєш пройти через це, а середній вік чемпіонської команди – 28 років. Ми будуємо великий проєкт, чемпіонську команду. І будуємо її довкола молодих гравців. І я дуже хочу, щоб наші молоді футболісти не поспішали їхати до інших європейських чемпіонатів та клубів. Той-таки захисник Йошко Гвардіол з «Динамо» (Загреб) не перейшов одразу до великого клубу, а пішов до «Лейпцига». Це дозволило йому навчатися й розвиватися поступово. І наші гравці повинні мати терпіння, продовжувати вдосконалюватись у «Шахтарі», зростати разом з клубом. Такі проєкти є важливими і для успіхів клубу, і для кар’єри самих футболістів.

– Ще одне запитання про Лігу чемпіонів. У п’ятому турі «Шахтар» зіграв на виїзді внічию із «Селтіком» і гарантував собі євровесну. Чи не вважаєте ви, що після цього в команди стався психологічний спад?
– Усе можливо. Це можливо через відсутність досвіду та деяких ігрових ситуацій, яких ми раніше не проходили. Це людський фактор. У нас молода команда, і ми дали максимум. Ми билися за державу, за Україну, за солдатів, за свої родини, за вболівальників – ми вперше в житті мали випробування такого рівня. Коли ти бачиш, що мета близько, то це як у спринті: із «Селтіком» вийшло, як із забігом на 100 метрів, – ми це пробігли та видихнули. Може, саме так і вийшло. Це має стати уроком для нашого майбутнього і піти нам лише на користь. Ми б не витримали проти такого «Селтіка», якби не перенесли гру з «Минаєм», – говорю відверто. Ми б не витримали останніх 20 хвилин, адже «Селтік» сів, а ми продовжували грати й могли навіть виграти, якби забив Сікан і ми довели гру до перемоги. Дякую «Минаю», їхньому президентові за цю поступку. Однак я хотів би, щоб так само робили і з «Динамо», і з «Дніпром-1» перед важливими євроматчами, оскільки ціна коефіцієнтів є дуже високою для майбутнього українського футболу. Перед «Лейпцигом» ми грали битву на смерть проти «Олександрії» в меншості, хоч ми ще не відновилися після «Селтіка». Це турбує мене як тренера. Так, ми не пройшли «Лейпциг», хоч віддали всі сили. Вони мали нового тренера, команда додала в організації, вони були сконцентрованими й виглядали краще. Проте й ми не були в оптимальній фізичній формі: важка гра і дорога з Глазго далася взнаки, й ми самі відчували, наскільки сильно втомилися. Не тільки питання невдачі, але далася взнаки і втома після гри з «Олександрією», де ще була повітряна тривога. І ось так ми підійшли до найвідповідальнішого матчу у новій історії «Шахтаря». Однак до найвідповідальніших матчів так не готуються. Я цього не можу зрозуміти, адже матч можна було перенести і нічого не сталося б. А такі важливі матчі для коефіцієнтів України, як поєдинок із «Лейпцигом», бувають дуже рідко. Тим паче коли ти на такому ходу, вже багато показав, цілий світ говорив про нас, ми демонстрували топовий футбол, – ну дай нам трохи допомоги. Неможливо після такої битви з «Олександрією» грати такий важливий матч із «Лейпцигом». Ми не настільки добре ще керуємо емоціями та футболом, як це можуть Модрич, Кроос і Каземіро. Ми не маємо зараз такого досвіду й такої кількості ігор, де ми можемо керувати втомою.

– Однак уболівальники можуть вам заперечити, що в топчемпіонатах усі так грають. Хоча в нашому випадку варто, напевно, враховувати, що ми не граємо вдома, ми весь час у роз’їздах?
– Коли ми приїхали до Мадрида, то Карло Анчелотті запитав мене, скільки ми добиралися. Я відповів, що їхали 10 годин. Він був шокований цим. І за таких умов треба виходити на поле, готуватися до Ліги чемпіонів, а я не можу і цього зробити через повітряну тривогу. Це надзвичайна ситуація, і жодна команда не працює за таких умов, окрім українських клубів, які грають у єврокубках. Запитайте, скільки подорожує «Дніпро-1», як туди-сюди їздить «Динамо». Ми маємо бути єдиними, а не сперечатися через те, щоб перенести один матч. Ми просто хотіли бути свіжими, аби на весь світ показати, що ми граємо за Україну, і здобути очки в таблицю коефіцієнтів УЄФА.

– Ви згадали про матч з «Олександрією», де ми грали в меншості. Хочеться запитати про суддівство. Вилучення Мудрика в грі з «Рухом», скасований гол Зубкова з «Олександрією», скасування двох м’ячів у ворота «Зорі». Чи не забагато спірних моментів протягом 13 матчів не на користь «Шахтаря»?
– Є рівень – гравців, тренерів, суддів. Якщо арбітр це робить навмисно – український футбол має проблему. Якщо ж він просто помиляється, то всі помиляються – я, футболісти, – і тоді нічого страшного. Якщо помилка повторюється, то все очевидно. Я іноземець, однак я не дурний. У цьому питанні треба працювати та захищати інтереси клубу. Я говорю про це в інтерв’ю, але за кожне інтерв’ю може бути покарання, штрафи. Ми повинні концентруватися на футбольному полі, віддавати там максимум. Я бачу, що таке трапляється не лише в нас, а й у інших команд: комусь дають очки, у когось забирають. Це повторюється, і ми маємо говорити про це. Повторюся: якщо це робиться спеціально, у нас проблема, якщо ж питання людської помилки, то всі вдосконалюються, і в цьому немає нічого страшного. Слід дивитися на те, як часто це повторюється, і тоді реагувати.

– Восени в «Шахтаря» було багато травм: Корнієнко, Швед, Зубков, Конопля та Судаков. Із чим це може бути пов’язано?
– І Швед, і Зубков, і Корнієнко, коли приходили, то не мали такої ігрової практики. Не всі пройшли з нами збори, і кожен мав певні проблеми: Корнієнко до зборів був у Полтаві й не міг тренуватись, у Зубкова була травма, і він багато пропустив до нашого старту, – ми через Лігу чемпіонів давали йому навантаження, щоб він мав ігрову практику. Ми майже такого й чекали через нашу систему відстеження травм. Ушкоджень загалом було не надто багато, але це також футбольні моменти. Ти можеш травмуватися через навантаження, через психологічний тиск, з яким ти стикаєшся вперше в житті, і цей стрес веде тебе в бік. Згодом кожен починає краще розуміти своє тіло та керувати ним, але це приходить із досвідом. Думаю, що загалом відсоток травм, з урахуванням матчів, тренувань і навантажень, не був дуже великим, і це нас тішить. Звісно, цих футболістів нам бракувало, надто в останній частині чемпіонату, коли вилетіли Конопля, Швед, Зубков і правого флангу в нас просто не існувало. Ці люди роблять різницю на футбольному полі та своїми діями можуть виграти матч. Ми мали придумувати нові механізми: наприклад, Бондаренко та Очеретько грали на позиції хибного вінгера, і нам треба було піднімати латераля. Вінгер діяв у центрі й за своєю суттю був вісімкою, як Бондаренко та Очеретько. Це відчувалося в тактиці за вертикального футболу.

– Чи можете пояснити, хто такий хибний вінгер?
– Саме слово «хибний» свідчить про те, що це не вінгер. Це не Зубков, не Бондаренко. Це як колись Мессі грав за «Барселону» хибного нападника, хибну дев’ятку. Коли ставиш Бондаренка за схеми 4–1–4–1 вінгером, але всі чудово розуміють, що він не є вінгером. Буває, ставиш Криськіва, а він сам собою любить заходити до штрафного, що показав в останньому матчі. Можливо, він вільна вісімка, яка забиває і любить грати ближче до Траоре, Сікана. Коли він піднімається, то оголюється зона вісімки, тоді хибний вінгер Бондаренко зміщується в середину і перетворюється на вісімку. А Бондаренко – одна з найкращих вісімок в Україні. Потім я піднімаю латераля, і ми через нього тримаємо ширину. Хоча в нас і латераля не було: там останнім часом грав Бондар, а Тейлор не був на піку своєї форми, і в нас була асиметрія. Тренер також повинен думати про те, щоб давати баланс у просторі, адже для мене футбол – це простір і час.

– Чемпіонат світу вперше проводився взимку, через що змістився графік клубного футболу. Багато хто говорить про те, що травматизм підвищився саме через щільність графіка та високу інтенсивність. Що ви думаєте про це?
– Я багато чув і читав інтерв’ю на тему того, що зимовий чемпіонат світу дає велике навантаження на футболістів. У всіх є травми, і багато світових зірок не поїхали на чемпіонат світу. Це дуже велике навантаження. Гравці – не роботи. Я не думаю, що зимовий чемпіонат світу пішов на користь. Команди не думали ні про здоров’я футболістів, ні про якість футболу. Якби я ухвалював рішення, то такого б не зробив. Однак рішення ухвалює ФІФА, а ти мусиш підлаштовуватись. Проте ці надзвичайні навантаження, які відбиваються в травмах, – це факт, а не лише моя думка.