«Труси і хрестик Сергія Палкіна»: реакція директора медіадепартаменту «Динамо» на ситуацію з лімітом легіонерів в УПЛ

На світовій першості, що ось уже понад місяць не дає нормально спати вболівальникам у Старому Світі, залишилося провести два завершальні матчі – розіграти сам золотий трофей і визначити призерів.

У чільному квартеті знову не бачимо найтитулованішої команди чемпіонатів планети – збірної Бразилії. Від 2002 року, коли чаклуни м’яча здобули право називатися пентакампеонами, вони всього раз проходили далі чвертьфіналу (програвши на домашньому мундіалі німцям із оглушливими 1:7).

Статус законодавців футбольних мод, що колись асоціювався з бразильцями безапеляційно, все більше пасує іншим грандам. Утім, посланці країни, як і раніше, користуються попитом у світі, подеколи формуючи навіть цілі колонії.

Статистика стверджує, що європейськими клубами з найбільшим представництвом бразильських легіонерів є португальська «Брага» і... донецький «Шахтар».

Із лузитанцями – все ясно, їхній трансатлантичний зв’язок із латиноамериканськими «родичами» забезпечують і мова, й культурні традиції, й менталітет. Значно коротша повість «гірницької» діаспори, тим не менше, проходить уже далеко не перший виток історичної спіралі, щоразу викликаючи певні «побічні ефекти».

Наразі цей бразильський вектор (навіть ретельно замаскований вербальною мішурою) прагне пробити мур законності та здорового глузду. Артикульовані генеральним директором «помаранчево-чорних» Сергієм Палкіним заклики до прогресу та життєдайної конкуренції, посилання на приклад топ-клубів і топ-ліг, укупі з погрозами звернутися до суду підштовхують до думки: чим вище тональність, чим пафосніше гасла, чим більше галасу навколо місії «Шахтаря» тягнути хрест відповідальності за долю українського (чи бразильського?) футболу – тим, вочевидь, менше впевненості в міцності власних позицій і легітимності пропагованих ідей.

Дванадцять клубів вітчизняної Прем’єр-ліги – три чверті всіх учасників турніру еліти! – висловилися за збереження квоти одночасного перебування на полі чотирьох українських футболістів. Показник цей хочуть зменшити, додавши до 7 узаконених легіонерів іще одного громадянина Євросоюзу. Мовляв – це жест від Української асоціації футболу у відповідь на певні преференції для наших гравців у закордонних командах.

Жест – дійсно, широкий, красивий. Але, як кажуть, є нюанси.

У переважній більшості футбольних держав Старого Світу поруч із правилом вільної реєстрації представників ЄС регламенти національних першостей містять пункти обмежень для тих, хто європейського паспорта не має. Скажімо, в іспанській Ла Лізі таких ландскнехтів може бути лише троє, у французькій Лізі 1 – четверо.

Цікаво, що клуби-учасники чемпіонату Аргентини можуть тримати на контрактах не більше шести легіонерів, а одночасне їх представництво на полі – ще на одиничку менше. Нагадати вам, збірні яких країн склали пару фіналістів на чемпіонаті світу-2026?..

Деякі ліги, не встановлюючи прямих бар’єрів, прописують у регламентах пункти, які зобов’язують випускати на поле певну кількість власних вихованців. Або висувають конкретні вимоги до «якості» іноземців – віковий ценз чи залученість до національних збірних. Або звужують щорічну квоту «підписантів».

Так чи інакше, в умовах футбольної цивілізації турбота про власне коріння, про академічні структури, про автентичність – один із наріжних постулатів розвитку.

Особливої ваги цей фактор набуває для країни, яка відбиває криваву навалу, де, на мій погляд, просто некоректно мати на утриманні цілі команди легіонерів-мільйонерів – якими б ефектними гаслами про конкуренцію та залікові бали до таблиці коефіцієнтів УЄФА це не драпірувалося. Насамперед треба подбати про те, щоб українська молодь бачила перспективу й отримувала шанс для реалізації. Ми ж, по суті, стоїмо перед фактом заміни ліміту на легіонерів лімітом... на українців.

Якщо вірити Сергію Палкіну, саме ситий період 2000-х, коли до УПЛ залюбки з’їжджалися готові зірки з семи-восьмизначними цінниками, спричинив справжній прорив українського футболу на міжнародній арені. А зараз – упродовж останніх 20 років – у нас панує застій, і одна з причин – обмеження кількості гастарбайтерів.

Ну, по перше, 12 із цих 20 років Україна перебуває в стані війни. Через що той-таки «Шахтар» позбавлений можливості грати в Донецьку. Через що в підсумку тимчасово переміщений клуб втратив без будь-яких компенсацій багатьох легіонерів після початку повномасштабного вторгнення.

По-друге, пан Сергій чомусь не згадує про успіхи вітчизняних юнацьких команд – титул чемпіона світу 2019 року дружини U20, участь «молодіжки» у півфіналі Євро-2023 та в турнірі Олімпіади-2024, три виходи до чільного квартету хлопців із U19 (європейські першості 2018, 2024 і 2026 рр.) і їхнє ж «золото» 2009-го на Євро, який проходив у Донецьку та Маріуполі! Та й молода зміна самого «Шахтаря» в сезоні-2014/15 представляла клуб аж у фіналі Юнацької ліги УЄФА.

Ось для чого ліміт на легіонерів свого часу, попри шалений опір, змінювали з дев’яти до семи гравців, даючи шлях доморощеним зірочкам, зобов’язуючи власників клубів вкладатися в свої академії, зміцнюючи підґрунтя для комплектування всієї вертикалі українських збірних. Ось, зокрема, чому вітчизняний футбол продовжує не просто виживати, але й виховувати таланти, які, пройшовши горнило конкурентної боротьби, поповнюють лави представників нашої держави в провідних лігах. Знов-таки – звільняючи вдома місця для спадкоємців із кола співвітчизників.

І цей процес ризикує опинитися в нових лещатах. Заради чого? Щоб із двох десятків легіонерів «Шахтаря» просиджувало на лавці одним менше? Чи щоб хтось із наших футбольних олігархів замість вирощування власної зміни концентрувався на трансферних оборудках «купив–продав»? Чи як реакція на невдалі нещодавні спроби дотиснути керівництво УАФ у справі натуралізації Педріньйо та Педро Енріке – звісно ж, в інтересах збірної України та її тодішнього наставника Сергія Реброва?..

Повторимося: 12 клубів УПЛ – проти такої «ринкової економіки». Сергію Палкіну, котрий апелює до прав людини, до європейських цінностей тощо, слід би зважати на вердикт демократичного волевиявлення тотальної більшості. А також – лобіюючи тему з європейським громадянством потенційних легіонерів, не замовчувати аспект представництва виконавців не з ЄС (окрім бразильців, у «Шахтарі», нагадаємо, виступають повпреди Грузії, Болівії, Венесуели, Тунісу, Буркіна-Фасо та Нігерії).

Бо якщо вже жити за законом – то в повному обсязі, не вибірково. Тут уже – або хрестик, або труси...