Юрій Вернидуб: «Я досі перебуваю в лавах ЗСУ. Коли треба, мені дзвонять – я приїжджаю»

Головний тренер «Кривбаса» Юрій Вернидуб розповів про роботу в умовах війни та свою службу в ЗСУ.

– Зараз записуємо інтерв’ю – і лунає тривога. І в таких умовах зараз тренується «Кривбас».
– Це говорить про те, що такі сьогодні дні в нас. Але ми вже звикли, тому якщо під кожну тривогу йти з тренування – це трошки якось незручно. Хлопці звикли, що ми беремо це на себе, це під нашу відповідальність, але що є, то є.

– Зважаючи на лінію фронту таку близьку, звичайно, ви могли б, наприклад, дислокуватися десь на заході України.
– Я думаю, що це супер, що наше керівництво разом з тренерським штабом, з хлопцями прийняли рішення, що ми повинні грати тут, знаходитися тут – тоді це буде видно, що клуб живе тим, чим живе місто Кривий Ріг.

– Ви – ледь не єдиний тренер, який служив у лавах ЗСУ. На початку війни ви пішли добровольцем, повернулися з-за кордон. Думаю, це важлива історія і приклад для багатьох футболістів.
– Я думаю, що це приклад для них, і вони це розуміють. Бо дійсно, я міг спокійно собі працювати за кордоном, заробляти великі гроші, забрати свою сім’ю.

Коли ми тут боронили Криворіжжя і були на лінії Херсонської області з Дніпропетровською, дізнався про це і президент «Кривбаса» Костянтин Федорович. Ми почали спілкуватися, він дуже багато нам допомагав там, де був, для мого 39-го дивізіону.

Потім, коли він звернувся і сказав, що може початися чемпіонат – як я дивлюся на те, щоб я попрацював тренером у «Кривбасі». Я дав згоду і сказав: «Але єдине, як це може статися – щоб мене перевели, бо я не зможу піти».

Але так сталося, що мене дійсно перевели. Я досі перебуваю в лавах ЗСУ, приписаний до ТЦК Криворіжжя, рота охорони. Мені дають змогу працювати. Коли треба, мені дзвонять – я приїжджаю, також вдягаю військову форму і їду туди.

– А як до вас, наприклад, побратими на фронті ставилися? Бо ви ж відомий футболіст, відомий тренер.
– Коли випала ця нагода, щоб я попрацював тренером, ні одного побратима мого не було такого, що якась заздрість. Мені такі слова казали: «Миколайович, це дуже добре, ви повинні займатися своєю справою».

Тому я дуже їм вдячний за ті слова, за ту підтримку. Я досі з ними спілкуюся, досі як можу допомагаю.