Езерский: «Придет время – стану тренером»

Екс-футболіст збірної України Володимир Єзерський у свої 37 років провів 300-й матч в елітному вітчизняному ешелоні.

Аж два приводи для святкування нас Володимир Єзерський, відомий футболіст, один із найкращих захисників в історії національної збірної України.

Недавно цей спортсмен відіграв 300-й матч у чемпіонаті України. Ця подія збіглася зі святкуванням дня народження.

У свої 37 років Єзерський і далі показує футбол найвищого гатунку. З футболістом-старожилом поговорив кореспондент газети «Експрес».

– Яка з двох святкових подій для вас важливіша: ювілейний 300-й матч чи святкування поважного як для футболу віку?
– Для мене обидві події дуже важливі. Я щасливий, що так довго живу у професіональному футболі і що зіграв так багато матчів. Але найголовніше, що й на четвертій сотні своїх матчів дістаю задоволення від футболу. Завжди насолоджувався роботою.

І тепер можу сміливо сказати, що совісно виконував свою роботу. Працюю не тільки для себе, але й для уболівальників. їх не обдуриш. Вони бачать, хто байдикує: на полі, а хто віддає всі сили. Я належу до другої когорти, до тих хто працює і себе не шкодує. Навіть у 37 років.

– Чи вважаєте себе футбольним довгожителем?
– Так, і можу пишатися тим, що є футбольним довгожителем. Як на мене, у кожній команді повинні грати люди з поважним футбольним віком. Це світова практика. Досвідчені гравці показують приклад молодим, вони повинні бути взірцем для молодших і тягнути за собою всю команду.

– Якось форвард «Динамо» та збірної України Сергій Ребров нарікав, шо в Україні не так цінують футбольних довгожителів, як за кордоном. Ви з цим згодні?
– Так в Європі більше цінують і старожилів футболу. Там так не заглядають у паспорт, як в Україні. Це можна пояснити тим, що наш футбол перебуває на бізнес-потоці. Спортивні функціонери прагнуть виховати молодих талантів, щоб продати його і заробити гроші. Притім вони нехтують віковими гравцями. Однак є спортсмени, які не здаються і доводять, що ще мають порох у порохівницях. (Сміється).

– Нині ви захищаєте кольори ужгородської» Говерли», де свого часу виступав Олександр Чижевський. Він перший з українців зіграв понад 400 поєдинків.
– Так, я про це знаю. Але якщо ви питаєте, чи прагну побити його рекорд, то моя відповідь – ні. Я не женусь за рекордами, і граю у футбол задля задоволення.

– Як щодо амбіцій побити рекорд Ігоря Шуховцева, котрий навіть у 42-річному віці грає у прем’єр-лізі?
– Ні, над такими амбіціями я також не задумувався. Чесне слово, не знаю скільки часу проведу у футболі. Мій контракт із «Говерлою» закінчується влітку. До літа точно гратиму у футбол. А пізніше ухвалю рішення.

– Одні зав'язують із футболом відразу після того, як відчувають, що вже не можуть грати на найвищому рівні. А інші не цураються грати у першій чи другій лізі й навіть на аматорському рівні.
– Коли я відчую, що не можу грати в елітному ешелоні, то піду з професіонального футболу. Ви мене не побачите у першій чи другій лізі. А от на аматорському рівні можна пограти. Задля задоволення. Прийдіть на матчі чемпіонату Києва – і ви побачите, скільки легендарних у минулому спортсменів виступають у цьому турнірі.

– Скажіть щиро, ви вже придивляєтеся до тренерської роботи? Чогось навчаєтесь у свого наставника В'ячеслава Грозного?
– Ні, нині я граю у футбол. Моє завдання – допомагати на полі. А настане час – буду і тренером, Я б хотів залишитися у футболі, бо дуже  добре знаю цю справу.

– Недавно «Говерла» поставила клубний рекорд, не пропустивши у чотирьох матчах поспіль. Це досягнення зафіксували одразу після того, як Ви почали грати у стартовому складі. Чи вважаєте себе диригентом захисників?
– Я б не хотів на себе брати повноваження лідера оборони. Однак, коли є можливість, залюбки підказую молодим захисникам. А хто лідер оборони – не мені судити.

– В одному інтерв'ю ви зізналися, що якось дозволили собі дати копняка молодим футболістам. Такі методи виховання бувають помічні?
– Я не знаю. Усе залежить від ситуації, в якій ти опинився. Іноді буває таке, що без копняка не обійтися. Але це вже в минулому. Я б не хотів згадувати ті події.

– Гаразд, поговорімо про збірну України. Що завадило їй пробитися на чемпіонат світу?
– Причин багато. Хлопці просто не змогли витримати виснажливої дистанції. І не треба їх ні в чому звинувачувати. Ще рік тому ми й гадки не мали, що Україна посяде друге місце у групі. Спасибі їм і за це.

– Як ви ставитесь до розмов про те, що нинішня збірна сильніша за ту команду, у складі якої ви дісталися чвертьфіналу чемпіонату світу в Німеччині?
– Скільки людей – стільки й думок. Я не знаю. Яка збірна насправді сильніша. Лише результати дають на це відповідь. Я б хотів, щоб на наступних європейських і світових форумах українці перевершили наше досягнення, яке ми зробили 2006 року.