Кравець: «М’яч треба забирати, а не фолити»

У своєму першому інтерв’ю новачок «Полісся» захисник Василь Кравець розповів, що потрібно, щоб якнайшвидше інтегруватися у команду. Також розкрив таємницю, чому так мало фолить і відповідно має небагато попереджень. А ще розповів про свій етап кар’єри в Іспанії.

– Сьогодні починається так би мовити нова сторінка твого футбольного життя. Якою вона тобі видається?
– На перший погляд дуже прекрасною. Є мотивація. То, що прийшов, побачив все дуже сподобалося тут. Хочеться тільки грати в футбол і більше нічого. Ти тут думаєш тільки про футбол.

– Як тобі здається, чому «Полісся» тебе підписало?
– Я навіть не знаю. Це сталося раптово. Заслуги? Ну, може «Дніпро» йшло на першому місці і «Полісся» теж захотіло і думало, що причина в мені.

– З твоїм переходом в чому стане сильнішим «Полісся»?
– Дай Бог, в обороні.

– Твоя найсильніша позиція на полі – це центрбек, чи зліва?
– Рідна позиція зліва, але краще себе на даний момент я почуваю в центрі.

– Якщо згадувати грудневий матч, коли ти грав ще за «Дніпро-1» проти «Полісся», що згадується найперше?
– Ну була гольова передача, але там було поза грою – це перше. Могли вигравати 2:0, але так зіграли 1:1. А загалом про «Полісся» згадується перша кубкова гра. Проти них тут. Як мені сказали, там була моя провина, що ми програли цю гру, хоча я так не вважаю, але в нас був тренер, який зробив акцент на тому, що ми вигравали 1:0, а через мене внічию, а загалом ми програли.

– В інтерв’ю керівники «Дніпра-1» казали, що не хотіли тебе відпускати, тобто вони намагалися тебе якось втримати?
– Я говорив зі спортивним директором Андрієм Русолом. Я прийшов до нього і кажу – ви все знаєте. Він каже – те, що я знаю від когось це одне – я хочу почути від тебе. Давай сядемо поговоримо. Ми сіли поговорили по душах, відкрито один з одним. Я йому сказав – от через такі моменти я хочу залишити «Дніпро» – він мене зрозумів. Я не можу сказати, яких моментів, але він мене зрозумів, ми потисли руки. Він сказав: добре, нехай щастить тобі в новому клубі – я подякував за все і поїхав.

– З якою душею лишив «Дніпро-1»?
– З чистою. Я ж простий хлопець – всім пожав руку, кожному подивився в очі, вибачився, якщо когось образив і образ ні на кого не тримаю, бо нічого такого не було. У нас був хороший колектив.

– Скільки тобі часу, як тобі здається, щоб інтегруватися в нову команду в «Полісся»?
– Це більше залежить від самої команди. Є команди, які самі по собі, де гравці скуті, немає такого спілкування за межами поля – більш такі сім’янини, в роздягальні не сміються, а якщо в роздягальні є сміх, є підколи один одного – це завжди все проходить набагато швидше.

– Кого серед гравців «Полісся» ти знаєш і можливо з кимось дружні стосунки маєш?
– Дружні – це Чоботенко, Михайличенко, Козак і Кудрик. Він взагалі з мого району. Ми не були знайомі. Він просто все дитинство грав у «Шахтарі», в академії, а я в «Карпатах» і жив на районі. Але я знаю його брата. Ми сусіди по будинках.

– Найсильніший Василь Кравець коли був? В якій команді? В який період?
– Тяжко сказати. Думаю, «Леганес» перші шість місяців.

– Як охарактеризуєш той іспанський період. Яким він для тебе був? Що він дав?
– Все, що я маю, все він мені і дав у дорослому футболі. Там є заслуги багатьох українських тренерів, звісно, але в плані менталітету, розуміння, бачення, взагалі оцінки ситуації, що є на полі – то все звідти. Мені в Україні дитячий тренер дав психологію, фізику, як техніку – бити по м’ячу. Потім попав у вищу команду і Йовичевич показав, що є тактика, показав речі, які раніше не бачив. А коли перейшов в Іспанію мені показали ментальність, як це все виглядає – як це все може бути зовсім по-іншому, з іншої сторони.

– Ти там провів досить багато часу і в принципі футболісти, якщо виїжджають за кордон, то намагаються там і лишитися, але чому ти повернувся?
– Наступила війна, повномасштабне вторгнення і тут всі мої рідні, всі ті, кого я знаю, за своє життя з ким познайомився, всі лишилися тут, ніхто не виїжджає. А я там один сиджу, ще й мама з братом не хотіли до мене виїжджати. Якщо ви до мене не їдете – я їду до вас і все.

– На той момент ти де грав?
– У мене був контракт чинний з «Леганесом» вони готові були мене лишати. Якщо б не було б війни – я б далі собі б в Іспанії бродив по командах, шукав свою.

– Ти не пошкодував про це рішення – був би в Іспанії, прогресував би, в Примері грав.
– Може б і грав, але це не знає ніхто вже.

– Що тобі дало те, що ти повернувся?
– По-перше, допомагаю країні за рахунок податків, це фінансова допомога армії, тут краще і легше це все зробити. За кордоном теж це можна було б робити, але це донати. Тут якийсь збір – ти потім дзвониш до тієї людини: зібрали? Каже: ні. Я кажу скільки не вистачає – стільки-то. Я кажу: давай я докину і все. Отак. А в Іспанії, по-друге, тяжко з переводами з тими всіма. Деколи карти не дають скинути.

– Дуже цінна, чесно кажучи, твоя позиція. Те, що ти повернувся в Україну через війну. Скажи, а ти, в принципі, якщо абстрагуватися, хотів би ще пограти за кордоном?
– Ні, вже після того, як вернувся в Україну не хочеться закордон. У мене були варіанти зимою оце в Іспанію поїхати і в Бельгію, але нема бажання.

– Коли ти грав за «Ворсклу» минулий сезон, у тебе було досить небагато жовтих карток – шість карток за сезон. Для захисника – це зовсім мало. Ти прямо такий ідеальний?
– Я не те, щоб ідеальний – у мене немає такого, що я хочу людину, якось скалічити, вдарити. Ми ж граємо в футбол. Треба м’яч забрати, якщо забрав м’яч з фолом – це ти не забрав м’яч, ти сфолив. Так що м’яч треба забирати, а не фолити. Граю не інтелігентно, але є моменти, стараюсь, без жовтих карток, без червоних. Це підводиш команду, якщо не дай бог що.

– Червоні картки були?
– Так, дві за кар’єру. Одна пряма, друга – це дві жовтих. Це в Іспанії. Там, коли оця пряма була, чесно абсурд – м’яч котився ні мій, ні його. Ми двоє біжимо і двоє пішли в підкат. Я граю в м’яч і він грає в м’яч – моє коліно зігнулося і він просто налетів на моє коліно грудьми.

– Тобто, тебе під час гри неможливо вивести з себе?
– Та мене взагалі важко з себе вивести.

– Разом з тим, що ти заробляєш мало карток – разом з тим ти забиваєш голи. Минулого сезону ти забив три голи і четвертого не будемо рахувати це автогол.
– Да, автогол був. У мене скільки сезонів за кар’єру було – 9-10-8 сезонів, я забив усього лише чотири голи. Тобто найрезультативніший сезон – останній був, з Ворсклу.

– Чим ти особливо пишаєшся за свою кар’єру. Є щось таке?
– А я нічого ще не виграв. Поки що. Це не мене треба питати. Чим я можу пишатися – знайшов хороших друзів за кордоном і в Україні. Я і у футболі пишаюсь, що знайшов друзів. Чим ще у футболі можна пишатися? Гол забив – ну, молодець. Поки що нічого не виграв.

– Що хочеться найперше виграти?
– В даний момент або чемпіонат, або кубок України. Це єдині реальні речі зараз на даний момент.

– А про збірну України є мрії?
– Мене викликали, коли я не заслужив. Чому мене викликали, я до сих пір не знаю і через то, може, коли я приїхав, побачили, що мій рівень взагалі не той, який має бути для збірної. Після того мене просто не викликали, коли я рахував, думав, що у мене вже цей рівень, щоб грати за збірну. Мене вже просто не викликали, бо вже мали про мене враження з перших викликів.

– А зараз в тебе який рівень?
– Набагато вищий, ніж був раніше.

– Зараз це найкращий Василь Кравець? Підходить до тієї позначки леганеської, яку ти озвучив?
– Так, зараз так. Хоча ні. Ще ні. Розумієте це дві різні позиції. Коли переходив у Ворсклу – дотягував до того рівня – рукою чіплявся до нього. А потім вже почав грати центрально захисника і воно так пішло на спад трохи. В центрі краще – зараз в центрі. Вже звик, я вже рік-півтора граю на цій позиції. Лівого захисника я просто можу зараз зіграти.

– Що ще треба знати вболівальникам про тебе? Можливо, щось таке, що я не запитала, а тобі дуже хотілося б про то сказати?
– Я добра людина. Зі мною можна говорити. Мені не жалко футболки. Але перша футболка, в якій я зіграю, йде в мою колекцію. А друга футболка йде в сім’ю – там мама збирає.