Капич: «Мене дуже вражає мужність українців»

Боснійський хавбек «Кривбасу» Ріяет Капич – про війну, розв'язану Росією проти України.

‒ Які враження від України та УПЛ?
‒ Скажу чесно – я дуже хотів би бачити вашу країну без війни, щоб швидше настав мир, і все стало нормальним, як раніше. Мені Україна дуже сподобалася. Видно, що це красива держава з неймовірними містами та природою. Найголовніше – люди тут, як у Боснії: доброзичливі, щирі, приємні в спілкуванні.

Звісно, напевно, мені б потрапити в УПЛ до війни, тоді вона була значно сильнішою. Проте й зараз футбол теж хороший, важкі ігри. Ви самі бачили – тут є такі команди, як Шахтар, Дніпро-1, Динамо. Навіть з аутсайдерами важко – я забив двічі ПФК Львів, але ми не виграли. Це ніби остання команда чемпіонату, проте я не можу сказати, що проти неї грати легко. В жодному випадку ні!

Ми в Боснії знаємо, що таке війна, й щиро співчуваємо українцям. А для мене – привілей грати в такій лізі, це в спортивному плані дуже цікаво для мене, і я відчуваю, що важливо, що такі іноземні гравці, як я, на сьогодні перебувають тут – в лізі разом із українцями.

‒ Як живеться вам у Кривому Розі?
‒ Мені дуже подобається місто, красивий центр із хорошими ресторанами та кав’ярнями. Багато де не бував ще, але вражає, як Кривий Ріг поєднує красиві будівлі з природою та індустрією.

Загалом, я вже дещо бачив в Україні – Київ, Одесу, Львів. Ваша держава дуже різна, та красива.

‒ Найстрашніше, що бачили в Україні?
‒ О, спершу в Україні кожен день було страшно й незвично. Їдеш, дивишся на розбиті будинки – до цього не можна звикнути. Особливо, коли від батька чув, що є війна.

Я ніколи в житті раніше не чув сирен і не знав, що таке комендантський час. Що робити? Як себе поводити? Але мене вражає мужність українців, як вони навіть під час війни неймовірними зусиллями зберігають нормальне життя. Можу сказати українцям тільки «дякую» за те, як вони дбають одне про одного, про всіх людей, хто поряд.

‒ Як швидко адаптувалися до сирен та переривань матчів?
‒ Для футболістів це справді важко. Ти вже розігрівся, граєш, потім перерва – і не знати, як швидко це закінчиться. Звісно, це збиває ритм. Іти в роздягальню – й потім наново виходити, налаштовуватися, це важко. Тим більше, у нас не раз це траплялося – з Дніпром-1, Інгульцем, в інших матчах.

Але, кожен раз, коли це відбувається, я говорю собі: «Скажи «Слава Богу», що ти живий, ти в сховищі, почекаєш і вийдеш грати. А скільки людей віддають своє життя за Україну!». Мені не може бути тяжче в Україні грати в футбол, тренуватися, працювати, аніж людям, які воюють за свою батьківщину.

‒ Боснія та Герцеговина у 90-х пережила війну. Що у вашій сім'ї запам'ятали з того часу? Чи зачепила війна ваших рідних?
‒ Звичайно, вся родина запам’ятала війну. Вона торкнулася нас. Мій тато служив у боснійській армії, два місяці був у комі. Я тоді був зовсім маленький, цього не знав, і лише пізніше батько розповів мені, що він пережив – і навіть через роки, мені вже було 25-ть, але важко було це все чути й розуміти. Про війну ніхто не може сказати нічого хорошого – вона несе тільки погане.

Тому я розумію вас, українців. І не можу зрозуміти, коли вбивають людей, чого добиваються росіяни? Бажаю Україні, щоб все швидше закінчилося та все було нормально.

‒ Як ваш тато, котрий пройшов війну, сприйняв, що ви їдете в країну, де йдуть бойові дії?
‒  Він мені відразу сказав: «Добре подумай і прийми найкраще рішення». Тато підтримав мене, коли я вирішив стати футболістом, у мої найскладніші часи, і зараз теж є моїм першим і головним порадником, коли мені треба на щось зважитися в моєму житті.