Віталій Вернидуб: «Я часто грав у командах батька. Це було величезною мотивацією»

– Озираючись назад, як ти можеш оцінити свою професійну кар’єру?
– Мені немає про що жаліти. В цілому я дуже задоволений. Звісно, завжди хотілось більшого. Ще маленьким хлопчиком я поставив собі за мету пограти в Лізі чемпіонів. Цього не сталось – значить, можна сказати, що досяг не всього і не виконав все, чого хотів.

– Так вийшло, що у «Кривбасі» ти розпочинав свій шлях у Вищій лізі України – у «Кривбасі» його і завершив. Не вбачаєш у цьому певний символізм?
– Так, це трішки епічна ситуація! Цікавий історичний момент (посміхається). Рівно рік тому у мене була розмова з батьком: він повернувся в Україну, почав працювати в «Кривбасі» – і сказав, що хоче бачити мене тут. І знаєте, яким був один із аргументів? Юрій Миколайович сказав: «Сину, ти починав в цій команді – тут зможеш і закінчити». Так і вийшло. Радий цьому факту, адже недарма кажуть: найкраще запам’ятовуються початок і кінець.

– Чи пригадуєш свій дебют в еліті українського футболу? Які емоції вирували в душі в той момент? 
– Аякже! Це неймовірна подія для кожного гравця. Я мав вийти проти гранду вітчизняного футболу – київського «Динамо» з Ребровим, Ващуком та іншими іменитими виконавцями, яких я раніше тільки по телевізору бачив.

Напередодні я взагалі спати не міг. Це було щось нереальне! Чудово запам’ятався стадіон, на якому ми грали. Дуже багато вболівальників було, вони створили фантастичну атмосферу. Та й гра нам давалась, виглядали класно. «Кривбасу» трохи забракло, щоб втримати перемогу – 1:1. Ми мали дуже сильну команду. Приємні спогади.

– Далі на тебе чекав перехід до запорізького «Металургу», де ти вперше почав грати під керівництвом свого батька. Чи було складно і як це сприймали партнери по команді?
– Ми перетиналися з татом протягом усього мого футбольного шляху. Це було величезною мотивацію: в першу чергу, я хотів довести собі і людям, що сімейні зв’язки не мають жодного впливу на професійні відносини. Щоби ніхто не казав, що батько мене «протягує». У будь–якому разі, про це людям судити. І по закінченні моєї кар’єри нехай вони скажуть, вдалося це мені доказати чи ні.

– У луганській «Зорі» ти провів найбільше матчів у кар’єрі. Що для тебе означають цей клуб і Луганськ?
– Найважливіше, що хочеться сказати: Луганськ – це Україна! «Зоря» займає вагому частину мого серця. Я віддав дуже багато цій команді. Ми починали з боротьбі у зоні вильоту. Потім вдалося все стабілізувати, йшли в середині таблиці. Як наслідок – доросли до єврокубків і призових місць.

Вважаю, луганський етап був для мене доволі продуктивним. Всім у цьому клубі я бажаю лише одного: щоб вони якнайскоріше повернулися на свій рідний стадіон «Авангард» і проводили свої матчі в Луганську. Впевнений, що наші мужні хлопці на передовій, які дозволяють всім нам займатися звичними справами і, зокрема, грати в футбол, виконають і це завдання. Мрію про це!

– Про що найбільше шкодуєш за 18 років у великому футболі та чим найбільше пишаєшся?
– Не можу сказати, що моя кар’єра була якоюсь великою, я не піднімав серйозні трофеї над головою. Хотілося б кубок виграти. Така змога була, але фінальні матчі не давалися. Було би круто піднятися вище у турнірній таблиці, коли видавався такий шанс, зачепитися за «срібло» чи «золото».  Але я задоволений всім, що було. У майбутнє дивлюся з перспективою: щось закінчилось – але водночас почнеться щось нове.

– Чи були у тебе трансферні пропозиції від топових команд?
– Конкретики ніколи не було. «Шахтар» та «Динамо» за мною не бігали. Так, колись були мрії пограти в грандах – не вдалося, та й не біда. Я завжди працював на повну, віддавався футболу. Щось виходило, щось – ні. Це життя.

– Давай згадаємо твоє легендарне включення після завоювання «Зорею» бронзових нагород. Тоді ти брав інтерв’ю у Хомченовського: це все виглядало як спланована поява у прямому ефірі. Що відчував у той момент?
– Це була така ейфорія! Тоді «Зоря» посіла третє місце, для нас це був дуже файний результат. Яскраві емоції, справжня радість. А інтерв’ю – чистий експромт: ми нічого не готували. Ми з Дмитром до сих пір періодично згадуємо цей момент і сміємося. Знаєте, з Хомченовським взагалі важко бути серйозним.

– Дмитро Хомченовський для тебе – більше ніж товариш по команді? Адже ти грав разом з ним з 2012 року! 
– На початках ми спілкувалися, але щоб дуже близько – ні. Та йшли роки, ми дружили все сильніше і сильніше. На зборах разом, на відновленні після тренувань – разом. З ним завжди дуже весело. Хомченовського я вважаю своїм братом. Він дійсно мені як брат!

– Чому ти прийняв рішення повісити бутси на цвях?
– Вважаю, зараз саме той час, коли треба це зробити. У сезоні 2022/23 було багато травм – подібне у мене вперше. Організм вже не так готовий до великих навантажень, як колись. Грати сто відсотків матчів в УПЛ не міг.

Я відчував, що потрібно робити крок далі. Не хотілось підставляти тренерський штаб і керівництво «Кривбасу». Сидіти, лікуватись і просто заробляти гроші – це не для мене. Ніколи б ні рука, ні нога не підійнялася так вчинити. Тим більше, керівництво клубу так багато робить для команди: в такий складний час, коли йде війна, вони нам сильно допомагають, створюють чудові умови, що заслуговує лише на оплески.

– Як ми зараз бачимо, ти – в екіпіруванні «Кривбасу». У тебе нова роль у клубі?
– Так! (посміхається) Тепер я працюю в тренерському штабі Юрія Вернидуба. Ще коли грав в футбол, встиг вивчитися на курсах і отримати відповідну ліцензію. Зараз же буду допомагати першій команді всім, чим тільки зможу. За плечима маю великий досвід і думаю, що він чудово стане в нагоді в процесі здобування високих результатів у наступному чемпіонаті.

– За що саме у команді ти відповідаєш і які обов’язки матимеш?
– Насамперед – за гру захисної ланки. Будемо працювати з оборонцями, в тому числі, індивідуально. Також буду постійно спілкуватися з хлопцями, яких я вже добре знаю, і стану там званим посередником у цій «буферній зоні» між футболістами і штабом. В процесі комунікації зможу краще донести все до головного тренера.

– Твій старший син Іван теж займається футболом. Чекаємо на продовження футбольної родинної династії Вернидубів?
– Ми всі сподіваємось, що Іван продовжить нашу справу. Він багато працює над собою, тренується по два рази на день. Бачу, що син дуже хоче грати. Інколи він бував зі мною на зборах. Дуже завзятий хлопець! А ще в нього є бабуся Лєна, яка переживає за внука і дуже багато для нього робить. Вважаю, з такою бабусею у Івана просто немає шансів не стати професійним спортсменом (посміхається). Неймовірний щоденний мотиватор!

– Де ти себе бачиш через п’ять років?
– Важко відповісти. Я так далеко не дивлюсь, адже зараз такий час… Наша країна знаходиться в такому становищі, що загадувати не хочеться. Сподіваюсь, все буде якнайкраще. Вірю, що скоро війна закінчиться і все у нас нормалізується. Я молюся за це. Дай Бог, щоб все було добре! А плани вже будемо будувати після нашої Перемоги.

– А які цілі ще ставиш перед собою у якості тепер вже тренера «Кривбасу»?
– Однозначно – боротьба за найвищі місця. Не буду говорити, що вже завтра чи післязавтра ми будемо вести боротьбу за третє місце, друге… Все буде поступово. Команда ще формується, тільки другий рік як ми знаходимось в УПЛ. Перший сезон був таким собі стабілізаційним, закріпилися в еліті. Зараз ми повинні стати ще сильнішими, щоб оптимістично дивитися у майбутнє.