Шовковський: «Кожна гра – це наче життя прожити»

Важливо не перегоріти улюбленою справою. Особливо в юнацтві

Чи мріяв я з дитинства професійно займатись спортом? Навряд. Я просто хотів робити те, від чого отримував задоволення. Як і кожна дитина. Коли мені було 7 років, я з особливим ентузіазмом почав ходити на баскетбольну та футбольну секції. Що там казати, я навіть спав з м’ячем – настільки в мене було сильне бажання грати.

Пам’ятаю, чим дорослішим я ставав, тим складнішими ставали навантаження на тренуваннях. Спочатку ми більше часу приділяли розвитку технічної бази, згодом – тактичної. Десь у віці 13-17 років мені було важливо не звести бажання грати у футбол нанівець через надмірні тренування. Приміром, як це часто буває в художній гімнастиці, коли майбутні спортсмени просто не мають юності та вирішують відмовитись від кар’єри. Хотілось не перегоріти.

Пощастило, я таки не перегорів. У 17 років почав грати за «Динамо-2». А в 18 років – виступав за «Динамо». Коли потрапив у великий спорт, зловив себе на думці «Я не ходжу на роботу. Я продовжую займатись тим, що мені подобається найбільше у житті». З кожним відіграним матчем, з кожним новим досвідом я радів від усвідомлення, що моє хобі переросло в професію.

Що б не відбулось на полі чи на тренуванні, ніхто не міг в мене забрати це відчуття – любов до футболу, яку я відчував всією своєю суттю

Уже в підлітковому віці я навчився розставляти пріоритети у своєму житті. Гра за київський клуб дала мені незалежність, фінансову стабільність та свободу в будь-яких проявах. Можна було піддатись спокусам і взяти від життя все. Але я вибрав інший, більш прагматичний шлях. Сконцентрувався на покликанні, аби раціонально розпорядитись власним спортивним ресурсом. Цей підхід дозволив в 19 років фінансово допомогти батькам і моїй власній родині почуватись комфортно.

Після матчу зі Словенією мені казали «вішати бутси на цвях»

З 1994 по 1998 рік кар’єра набирала обертів. Я продовжував грати за «Динамо». Дебютував у Лізі чемпіонів, згодом – у складі збірної України. Почав отримувати публічне визнання і здобувати все нові та нові регалії.

А потім настав 1999 рік. Доленосний матч зі Словенією, в якому наша збірна боролась за вихід до Чемпіонату Європи з футболу 2000 року. Боролась, але програла з рахунком 2:1. Зокрема, через допущену мною помилку. Помилку, яка буквально включила ефект доміно в моєму житті, негативно вплинувши на моє спортивне й особисте життя.

Тоді на мене зійшла лавина негативу. З тих чи інших кутів доносились плітки, що мені час «вішати бутси на цвях» і закінчувати професійну кар’єру.

Більшість вболівальників були проти мене налаштовані категорично. З журналістами спілкування я звів нанівець. Тільки важка робота над собою мала тоді сенс. Я почав нарощувати м’язи – і спортивні, і ментальні. Потрібно було розібратись в причинах і наслідках. А також чесно відповісти собі на питання «Як я хочу жити далі?».

Здатись? Тоді в історію я б ввійшов як голкіпер, якого запам’ятають за цією прикрою поразкою. Працювати далі дужче та краще? Тоді є шанс довести всім, що то був злий жарт долі та випадковість, від якої ніхто не застрахований. Я обрав другий сценарій. Не знав, чи вийде в мене знову вибитись в лігу топ-гравців і здобути нові, більш суттєві перемоги. Але мав спробувати.

Тож, почав усе з початку. Читав. Аналізував. Тренувався. І зрозумів – допоки я стоятиму обличчям до свого минулого, то стоятиму спиною й до власного майбутнього. Треба прийняти цей поворотний момент і працювати далі.

До Мундіалю-2006 я навчився опановувати емоції. Це дало мені конкуренту перевагу на матчах

Час усе розставить на свої місця. З 2003 на мене чекав новий підйом. Я почав виходити на матчі Чемпіонату України та Ліги чемпіонів.

Один із найскладніших етапів того періоду – Мундіаль-2006. Тоді наша національна команда потрапила на Чемпіонат світу після шестирічних спроб.

Якраз напередодні цього прориву я отримав важку травму – перелом ключиці. Аби вийти тоді на поле, довелось відновлюватись в прискореному режимі. Фізично та психологічно

Тоді я вперше почав працювати з психологом, щоб правильно налаштуватися на гру в турнірі. Як результат, під час серії пенальті зі Швейцарією я зміг повністю опанувати свої емоції. А вони були сильними! Уявіть, ми граємо на стадіоні перед 50-60 тисячами вболівальниками та знаходимось під прицільним поглядом десятка мільйонів глядачів по всьому світу. Навіть, якщо ти відмовляєшся усвідомлювати цей факт, мозок все одно видає цю інформацію. Пульс прискорюється і кожна невірна дія може обернутись помилкою.

На щастя, робота над власним емоційним станом в такі напружені моменти допомогла мені впоратись із задачею – і не пропустити жодного пенальті. Наша Збірна дійшла до чвертьфіналу. Це був успіх для всіх.

Динамівці завжди прагнули показувати результат

Я гравець одного клубу. Всю професійну кар’єру присвятив київському «Динамо». Який би етап мій футбольний клуб не переживав – злет чи виклик – команда працювала на результат.

Бути частиною команди такого рівня – не тільки престижно. Це ще й виклик. Адже підсумки гри залежать від синергії величезної кількості людей. Кожен має розуміти свою задачу та бути готовим викладатись на 100%

За 23-річну кар’єру я вивів для себе кілька важливих правил щодо гри у футбол. Перше, кожна гра – наче життя прожити. Ти маєш грати, як востаннє. Друге, в тебе не буде іншої можливості прожити той самий матч двічі. Тут і зараз ти маєш проявити себе. Третє, ти мусиш готуватися до кожного матчу. Так, до кожного. На полі неможливо відповідати за свого партнера, але треба відповідати за рівень власної готовності до поєдинку. А готовність виражається ставленням до тренувального процесу, харчування та в принципі режиму.

Відповідальність у футболі – надважлива. В тому числі відповідальність до відновлювального процесу.

Так сталось, що я близько 4 років витратив тільки на те, щоб відновитись після десяток травм та 8 складних операцій. І щоразу після них виходив на поле, щоб вкотре поборотись за результативну та видовищну гру.

Моє найкорисніше вміння – робити висновки

За футбольну кар’єру мені часто доводилось чути критику штибу «от я б на його місці». Перепрошую, але щоб бути на моєму місці, вартувало почати працювати з семи років, проявити себе на такому рівні, щоб потрапити в «Динамо» чи збірну, пройти крізь десятки перешкод і важких травм.

У кожного з нас є професія, покликання, спеціалізація. Тож, якщо немає конструктивної критики, яка б дійсно допомогла спортсмену, краще проявляти себе у професійному житті, ніж через подібні неконструктивні вислови. Я прислухаюсь до критики компетентних людей – тренерів, спортивних журналістів, експертів. Їхні думки часто конструктивні та виважені, тож, можуть бути корисними.

Знаєте, мене часто запитували журналісти: «Яка у Вас найкраща якість? Реакція? Витримка?». Мабуть, найкорисніше моє вміння – робити висновки.

Я скрупульозно аналізував кожну гру та прокручував події кожного матчу в голові сотні разів. Це дало мені можливість залишатися у футболі до 42 років.