Єзерський: «Не було жодних сумнівів, що треба робити під час цієї війни»

– Володимире Івановичу, можете згадати, які у вас були плани на 24 лютого?
– Звичайно, я мав відвести дітей до садочка та школи, а сам хотів поїхати до Будинку футболу, адже наша організація підготовки до елітного раунду кваліфікації чемпіонату Європи саме виходила на фінішну пряму. Як і всі вболівальники та фахівці, чекаючи на відновлення другої частини чемпіонату України. Але…

Розмови про війну точилися не першу тиждень, і я відчував, що щось має статися. Не так, звісно, ​​що ми зараз бачимо, але погані думки, на жаль, були. У ніч з 23-го на 24 лютого, приблизно о другій годині, я повернувся з Дніпра та одразу сказавши дружині приготувати речі. Так би мовити, про всяк випадок. Все ж таки у нас двоє діточок – 10-річна донька та трирічний син. А тут ще й прочитавши, що повітряний простір навколо України вже перекритий.

Після четвертої ранку ми, проживаючи поруч із одним із стратегічних об'єктів, почули перші вибухи, потім я послухав промову цього клятого варвара. Ми сіли в машину і поїхали ближче до моїх батьків. Спершу до Львова, а потім переїхали до Трускавця.

– Ви відвезли сім'ю, а самі повернулись до столиці. Чому?
– Після того як мої рідні облаштувались на новому місці, я одразу прийняв рішення – треба їхати захищати свій дім. Вважаю, якщо ти українець, якщо ти патріот своєї країни, то мусиш діяти саме так і ніяк інакше. Україна дала мені все, що я маю, тут народилися мої діти. У мене не було жодних сумнівів, що треба робити під час цієї війни.

– На третій день вторгнення заїхати до Києва було не так просто. Як вам це вдалося зробити?
– Так, навколо міста якраз розпочиналася активна фаза нашого протистояння. Блок-пости, комендантська година – все це, звичайно, ускладнювало подорож, але ми з Олександром Шуфричем все ж таки прорвалися.

Поїхали через Фастів, звідти мали вискочити на Житомирську трасу, але як потім виявилося на щастя, у нас розрядився акумулятор. Ми змушені були штовхати авто до одного з блок-постів, а там піймали попутну машину. Нас підібрав водій, який їхав зі сторони Макарова та Бишива, з тієї самої Житомирської траси, куди ми планували рухатися. Говорить: «Хлопці, не здумайте, там починається справжній страх». Словом, боже нас відвів.

– Об'їхали?
– Нам допоміг президент Колоса Андрій Засуха. Ми переночували у бомбосховищі біля стадіону у Ковалівці, а наступного дня потрапили до Києва іншим шляхом. Точніше, у передмісті столиці. Мій будинок розташований у ЖК Чайка, що в районі Стоянки, неподалік тренувальної бази ФК «Шахтар». Там і почалося моє, так би мовити, нове життя.

– Яке саме?
– Почну з того, що ще у 2014 році у нашій громаді було створено так звану ініціативну групу, яка мала стежити за порядком на території. Тобто деякі напрацювання щодо протидії мародерам у нас були. І коли з'явилося розуміння того, що ось-ось має щось статися, ми провели збори і почали потроху організовуватися.

– У вас було зброя?
– У когось була. Офіційно зареєстрована, мисливська. Плюс рації. Ми швидко згуртувалися та промовили всі наші дії на той випадок, якщо враг прийде. З кожним днем ​​він був усе ближче і ближче. Від нас до Бучі та Ірпеня – приблизно 10 кілометрів. На п'ятий чи шостий день пішли прориви і з нашого боку.

Одного дня ми зрозуміли, що активні бойові дії розпочалися у Стоянці – буквально за три кілометри від нас. Саме там був підірваний міст через річку Ірпінь. Так ми потрапили на лінію розміження, у зону бойових день. Перед нами, поруч із нами – збройні сили, спеціальні угрупування, а ми, як виявилося, прикривали їх із самого тилу.

– Тобто у вас була справжня територіальна оборона?
– Не зовсім. Сформувався окремий добровольчий батальйон Чайка, який очолила дуже фахова та мужня людина – Іван Рудяк. З нашого комплексу туди увійшло приблизно 30 бійців тероборони, а всі інші приїхали з різних регіонів України. З одним з хлопців, як виявилося, ми мешкали у Львові в одному будинку, з іншим ходили в одну школу. Так нас поєднала ця війна.

Спершу в нас, звісно, ​​не було чіткої вертикалі, але ми розуміли – головне поки що не шанувати. Певна офіційність з'явилася пізніше, перед нами були поставлені чіткі завдання, і ми їх виконували. Перше – організація блок-постів у нашій місцевості, друге – протидія мародерству, третє – виявлення та знешкодження корегувальників та ДРГ. Якщо підсумувати – за нами було забезпечення певної надійності. 

– Диверсантів ловили?
– Були «підозрілі особини» – шкода, але цих щурів вистачало. Парочку ми нейтралізували, один із них був особливо небезпечний.

– Гадаю, раз ви йому точно заїхали.
– Піймали одного підозрілого, він потягнувся за холодним зброєю, довелося реагувати. Ми виявили у нього фальшиві документи, російські рублі, чотири види одягу (один з них – військовий), на телефоні було багато фото різних об'єктів і людей, схеми майже всіх блок-постів Чайки та Проспекту Перемоги, паролі, зброя тощо. Передали цього покидька поліції та спецслужбам. Пташка попалася серйозна.

– Чи були моменти, коли відчували страх?
– З початку було трохи. Все ж таки до цього періоду свого життя я не мав жодного відношення до цієї справи, не був навіть охотником. Тому коли спочатку стояв на блок-посту, а зовсім поруч, метрів у 800, вибухали гради, коли над головою щось постійно літало, коли все палало, звичайно, було трохи жахливо.

Плюс ми не відразу зрозуміли, хто де знаходиться, які частини території зайняті нами, а які врагом. Після деякої адаптації, перших маленьких успіхів весь страх пройшов. З кожним днем з'являлася впевненість у тому, що ми проженемо загарбників із нашої землі.

Я хочу подякувати тим досвідченим людям з громади, які були поруч зі мною, нашим командирам, нашим військовим, яких ми зустрічали. Дивився на них, бачив, як у людей горять очі, який у них дух, і розумів – перемога буде за нами.

– У вашій житті не було навіть мінімальної військової підготовки?
– Вона пройшла на футбольних полях (посміхається). Весь мій армійський досвід – це тир біля колишньої бази ФК «Шахтар». Бувало, іноді там стріляв, коли грав у Донецьку.

Але справа не в тому. Якщо у людини є воля, є бажання, є патріотизм, є в серці країна, то її важко припинити. Особливо після всіх тих знущань, які ми, на жаль, побачили. Коли стає питання, бути Україні чи ні, зможеш ти, як тренер, виступати під своїм прапором чи не зможеш, жодних вагань не виникає.

У мене трирічний син, і коли ми повернемося до мирної життя, пройде багато років, він запитає: «Тато, а що ти робив, коли на нас напала Росія?» Я не зробив і не роблю нічого видатного чи героїчного. Загалом. Просто захищаю свою громаду та свій дім.

– Під Києвом ворог розбитий. Чи можна зітхнути з полегшенням?
– Ні, рано. Ми витіснили загарбників, але в нас усе ще вистачає роботи. Комбат поставив завдання налагодити організацію та взаємодію блокпостів у тих містах та селищах, де цього не встигли зробити. Передаємо деякий досвід на звільнених територіях.

Також треба зачищати місцевість, але в цьому я точно не є фахівцем. Хотів навідатися на теперішню базу Шахтаря, але мене відмовили від цієї ідеї, бо там є замінування.   

– Ваш будинок залишився цілим?
– Не зовсім. Вибуховою силою вирвало двері, а на подвір'ї я знайшов кілька уламків ракет розміром з обідню тарілку. На сусідній вулиці один будинок був знищений просто під нуль.

– У футбольну життя плануєте повертатися?
– Звичайно, але це, сподіваюся, трапиться після повернення країни у мирне життя. Поки ми захищалися, в УЄФА ухвалили рішення перенести наші матчі елітної кваліфікації Євро-2022 (U-19) на початок червня. Сподіваюся, до того часу ми точно переможемо.

Потрібно ще потерпіти та почекати з футболом. Я навіть не знаю, де саме знаходяться хлопці з моєї команди, як вони тренуються, адже довгий час у нас не було ні зв'язку, ні світла. Гадаю, потім ми з помічниками отримаємо всю потрібну інформацію та проаналізуємо її. Поки є важливіші справи.