До Дня народження Івана Яремчука

Ви запитаєте, як грав Іван Яремчук? А ми вам відповімо єдиним словом: сміливо! «З усіма треба грати однаково, щоб тебе боялися», – таке його кредо. Звідси – упевнена гра проти загальновизнаних авторитетів, звідси – з іншого боку – ті травми, які достроково збили його з орбіти великого футболу. Але часто ловиш себе на думці, що багатьом нині цієї сміливості футбольної не вистачає. За прагматизмом і меркантильністю відходить на задній план сутність спорту, змагання, першості.

Саме тому давно завершив виступи Іван Яремчук, а пам’ятають його й досі, раді бачити як на полі під час ветеранських зустрічах, так і на матчах молодшого покоління, куди він сам приходить як глядач. Футбол став його життям, долею, призначенням. Таким інколи важко знайти себе в «цивільному житті», зате в футболі їх завжди люблять і пам’ятають.

Він народився 19 березня 1962 року в селищі Великий Бичків, що на Закарпатті. Возився м’ячем змалечку. Міг до тисячі разів набити його головою й до п’яти тисяч – ногою. Починав грати на батьківщині, але вже за кілька років був запрошений у Київський республіканський спортінтернат.

Уже тоді в долі підлітка вирішальну роль відіграли динамівці Києва: його помітив у дитячих змаганнях Янош Фабіян і порадив своєму одноклубнику та ровеснику Віктору Жиліну. Знаменитий тренер, який працював із командами майстрів Вінниці, Харкова, Кропивницького, Житомира, Кривого Рогу та багатьох інших міст України якраз тимчасово працював у РСШІ Києва й миттєво розгледів у Яремчукові перспективу.

Саме Жилін дав Яремчуку путівку у великий футбол. Він порадив у черкаський «Дніпро» 17-річного Івана, очоливши цю команду, продовжив вдосконалювати талант стрімкого футболіста. Поруч із майбутнім чемпіоном світу Олександром Петраковим, тренером команд всіх ліг Олегом Федорчуком, майбутнім арбітром Павлом Брюховим і багатьма іншими самобутніми футболістами Яремчук здобував свої футбольні «університети», граючи в основі чи не найбільше серед своїх ровесників у тогочасних нижчих союзних лігах.

Коли настала черга йому відслужити в армії, його «призвали» в київський СКА. Забрали прямо з-під носа армійців Львова. У Києві під керівництвом ще однієї динамівської легенди – Віктора Фоміна – Яремчук назабивав більше 20-ти м’ячів за два сезони. На той час за армійцями ретельно стежив динамівський тренерський штаб. Вердиктом Лобановського було: «Треба брати!» Як виявилося, за Іваном стежили в «Чорноморці», «Металісті», навіть московському «Спартаку», але тренерський штаб «Динамо» спрацював бездоганно й перехопив майбутнього гравця основи.

«До Івана Яремчука в перші дні перебування цього «малюка» в команді ми придивлялися як до маленького дива, яке невідомо звідки звалилося на нас, – пригадував Валерій Васильович у своїй книзі «Безкінечний матч». – Він відразу повів себе так, ніби не у 23 роки з'явився у нас, а принаймні років з 17-18, і грає вже давно. Причому така поведінка зовсім свідчила про нахабство в стосунках із новими знайомими. Не було і натяку на панібратство і самовпевненість. Просто новачок органічно влився в колектив і став у ньому разом із іншими господарем. Рідкісне досить явище. Втім, Яремчук взагалі з розряду рідкісних для нашого футболу явищ. Всі його начебто бачили в Черкасах, київському СКА – «нічого, – говорили, – хлопчина, але не вище середнього». Ми запросили його «спробувати себе» в київському «Динамо». «Не заперечую проти спроб і оглядин, – сказав він. – Тільки я хочу грати відразу і впевнений, що гратиму». І Яремчук із перших же хвилин увійшов до основного складу, та так міцно, що ніякими кліщами його звідти не можна було витягнути: заграв чудово, в першому своєму сезоні провів 33 матчі і забив три м'ячі. Це в чемпіонаті. Не було у нього ніяких проблем і в міжнародних матчах».

У першій команді київського «Динамо» Іван Яремчук з’явився стрімко й надовго. Це зараз важко уявити собі людину з Другої ліги, яка б так швидко подолала кілька сходинок і запаслася довірою тренерів. На той час такі історії траплялися, і в «Динамо» бували гравці, що досягали висот після нижчих ліг. Виняток Яремчука цікавий тим, що він практично оминув «повинність» дубля та влився в прекрасно зіграну команду під завдання.

Уже через рік після Другої ліги Іван Яремчук грав у вирішальних матчах за єврокубок. Навіть Валерія Лобановського вразило самовладання закарпатця напередодні ліонського фіналу: «Щаслива людина Ваня Яремчук, у нього немов немає нервів. Увійшовши в вагон і поставивши сумку, він сказав, ні до кого не звертаючись, а так, взагалі: «Яка різниця кого обігравати? Мадрид так Мадрид»… Потім додав, виглянувши на перон: «Ох і натовп тут збереться 5-го вранці!» Івану дійсно все одно, проти кого грати, будь то «Нива» (Вінниця) чи московський «Спартак», збірна Аргентини чи «Атлетико», нехай навіть збірна Марсу…».

У перший же рік після переходу в «Динамо» Яремчук став чемпіоном СРСР, наступного року дебютував у збірній Радянського Союзу, взяв участь у чемпіонаті світу та виграв із командою Кубок володарів кубку 1986 року. Загалом, у Києві Іван тричі став чемпіоном (1985, 1986, 1990), ще по одному разу здобув срібні (1988) і бронзові (1989) медалі Вищої ліги СРСР. Провів у ній 107 матчів (10 голів). Двічі виграв Кубок СРСР (1985, 1987). Тричі за 1985-1989 роки входив у списки «33 найкращих». У єврокубках провів 18 матчів (3 голи). За збірну СРСР зіграв 19 матчів (2 голи), взявши участь у фінальних турнірах мундіалів Мексика-86 та Італія-90.

Нема жодних сумнівів – Яремчук досягнув би більшого, якби не травми. 27 серпня 1986 року в матчі за Кубок Сантьяго Бернабеу Іванові зламав ногу аргентинець Хорхе Вальдано із «Реалу». Потім тяжкі травми двічі вибивали його з гри в матчах внутрішнього чемпіонату.

За хронікою травм талановитого гравця пильно стежили потенційні покупці

У той час, як інші одноклубники опинялися в «Ювентусі», «Сампдорії», ґладбахській «Боруссії», травмований-перетравмований Яремчук отримав пропозицію від скромного берлінського клубу «Блау-Вайсс» (хоча раніше мав набагато цікавіші варіанти – наприклад, «Аякс» і «Порту»). Пізніше грав за низку скромних команд Німеччини, Росії, Ізраїлю, Чехії, Казахстану. У «Герті», куди кликав екснаставник збірної НДР Бернд Штанге, не зміг заграти через травму. До 36-37 років догравав у вітчизняних клубах – «Ворсклі», «Прикарпатті», «Оболоні». Радував грою любителів низового та ветеранського футболу.

«Вирізняється мобільністю, високими швидкісними якостями, цілеспрямованістю і впевненістю в собі. Любить імпровізувати, але всі свої дії підпорядковує інтересам команди», – так описували його гру сучасники. Таким майстерним і пасіонарним футболістам часто буває важко поза полем. Яремчук, на відміну від, напевно, більшості ровесників, обрав не футбольну професію (тренера, селекціонера чи агента). Виконав, образно кажучи, норматив майстра спорту з більярду. Спробував себе в бізнесі, інших видах. Але, напевно, найкраще почувався все ж на полі – і можемо впевнено сказати, що ветеранська команда, де виходить на поле Іван зі своїми ровесниками, одна з найвідвідуваніших в Україні.