Швидше би спортсмени побігли

Кілька тижнів без спортивних змагань через карантин поставили перед спеціалізованими засобами масової інформації проблему: чим заповнювати стрічку новин. Тож на читачів і глядачів висипали купу інтерв'ю із спортсменами та тренерами.

Ефект виявився прогнозованим. Суцільні розмови без репортажів про змагання виглядають, як соус без м'яса, тобто стравою, якою нормально не прохарчуєшся.

І це було би ще пів біди. У цих бесідах кореспонденти, як і належить, прагнуть витягнути з атлетів щось «гостреньке». Нічого поганого в цьому немає. Уболівальникам завжди цікаво, як живуть і про що думають їхні кумири. Але коли наші спортсмени починають говорити, пересвідчуємося: у їхніх головах та сама каша, що й у решти громадян – таксистів, програмістів, торгових агентів, професорів.

Почитавши таке, уболівальник розгублений – серед гравців його улюбленої команди виявилися і патріоти, і «ватники», і «ботани», і просто бовдури. Як із цим жити? Як уболівати за того, хто під потужними м'язами має курячий мозок?

Гадаю, варто згадати: спортсмени, зокрема й найвищого рівня, є дзеркалом країни, в якій виросли та виховувалися. Вони такі ж, як і ми, тільки краще натреновані фізично. Серед людей, які нас оточують, таке саме співвідношення хитрунів і бевзів, романтиків та циніків, авантюристів і перестраховщиків.

І ще слід згадати, що любимо їх не за це. Уболіваємо за спритність, силу, швидкість і реакцію.

Швидше би все це закінчилося і спортсмени знову побігли, втішаючи нас рекордами і перемогами.