Климчук: «Ворога бісить, що ми вільні й у нас є свобода слова»

Півзахисник «Руху» Юрій Климчук розповів про евакуацію батьків з Києва, зруйновані міста та хоробрість українських військових.

– Зранку 24-го лютого мені зателефонував брат, який живе в Києві, і сказав, що почалась війна. Спочатку я не зрозумів, потім у мене почалась паніка. Почитав новини і зловив себе на думці: того життя, що було вчора, сьогодні вже не буде. В першу чергу я дзвонив до своїх рідних, намагався забрати їх з Києва до себе у Львів.

Мене надихнув батьків спокій. Він сказав, що все буде добре. Навіть пішов на роботу в той день. Зрештою, через кілька днів він зрозумів, що треба їхати, адже по Києву почали стріляти. Тож батько забрав маму і виїхав. Покидаючи столицю, вони чули постріли, вибухи, перестрілки. Мамі було страшно.

У перші дні війни на Оболонь заїжджали танки. Я жив там свого часу з дівчиною. Її батьки телефонували нам і казали, що бачать все це з вікна. Там, де ти вчора гуляв і посміхався, зараз стріляють, вбивають людей. Від цього стає дуже страшно. У вулицю, де живуть мої батьки, нещодавно прилетів снаряд. У вулицю, де я колись гуляв, ходив до школи. Це катастрофа.

Я вірю в перемогу, в наші Збройні Сили. Кожен день чекаю новину, що війна закінчилась, ми перемогли, і ця русня пішла з нашого дому. Також я розумію, що цих орків дуже багато, і щоб всіх перемогти, потрібен час. Ворога бісить, що ми вільні і в нас є свобода слова. Тому вони хочуть нас винищити. Але їм це не вдасться, бо ми один з найсильніших народів.  

Я й раніше вважав, що спорт не поза політикою. Клубами керують дуже впливові люди. Тому для мене як для українця їхати в Росію грати у футбол – це зрада. Зараз вони вбивають наших дітей, а деякі футболісти сидять і мовчать. Для мене це дико.

Для мене вже немає такого, як Росія, російський народ. Це нелюди, які прийшли на нашу землю і вбивають наших дітей. Тут мовчати неприпустимо. Чесно кажучи, трішки здивований, що весь світ розфарбувався у наші кольори. Весь світ жовто-синій. Аж сльози на очі навертаються. Не тільки ми об’єднались, з нами ще й весь світ.

Свого часу я жив у Бучі. Разом зі «Сталлю» тренувався у Гостомелі, Ворзелі, Ірпіні. Тяжко дивитись на страшну картину зруйнованих будинків, бо я жив там упродовж двох років, знаю кожну вуличку, кожен магазинчик.

Перше, що я зроблю після війни, це зустрінуся з батьками. Вони виїхали. А зараз хочу подякувати усім, хто зараз у гарячих точках – нашим військовим, теробороні. Ви для нас зараз усі супергерої! Вони жертвують своїм життям заради нас. Низький уклін людям, які зараз захищають нашу державу! Слухаю Арестовича, а він каже: ми не повинні здаватися. Тому треба вірити і ми обов’язково переможемо!