Сергій Федоров: про «Динамо» Лобановського, збірну та нових зірок

Сергій Федоров – легендарний футболіст київського «Динамо». Він виступав за київську команду у 1994 році, а також з 1998 по 2007 роки. З 2011 року Сергій Федоров працює в системі клубу: він пройшов період в ДЮФШ Динамо, а також у першій та молодіжній команді. Сьогодні фахівець працює асистентом головного тренера «Динамо» U19 Ігоря Костюка.

«Інформатор» поспілкувався із Сергієм Федоровим про сучасну динамівську молодь, менталітет футболістів, спільну роботу із Олегом Блохіним та Валерієм Лобановським та найяскравіші матчі у футболці «Динамо».

«ДИНАМО» U19: ОСОБЛИВОСТІ ПОКОЛІННЯ, УСПІХИ ВАНАТА ТА БРАЖКА

– Сергію Владиславовичу, ваші підопічні нещодавно обіграли принципового суперника – донецький «Шахтар». На фоні результатів першої команди відчувається певний контраст. Як настрій у хлопців з U19?

– Настрій бойовий. Ми грали проти одного з лідерів нашої таблиці, а матчі із «Шахтарем» завжди мають великий накал. Хлопці добре налаштувалися та виконали усі установки тренерського штабу. Це й дало позитивний результат.

– Хто зараз з гравців «Динамо» U19 кандидат на підвищення до першої команди?

– Кандидати є, просто не хотілося б їх озвучувати. Тому що як тільки це станеться, хлопці будуть думати, що вони вже у першій команді. Але хлопці є, 3-4 людини вже можуть підходити до першої команди, навіть тренуватися із нею та розраховувати на свій шанс. Я можу озвучити прізвища, але поки що говорити про це рано. Нехай вони самі заявлять про себе.

– Загалом, це ж не перше покоління молодих гравців, із яким ви працюєте. В чому головна особливість цих хлопців, якщо порівняти їх, наприклад із вашим поколінням?

– Ми абсолютно різні. Час минає, у нас були інші цінності, ми були інакше виховані. Змінилося все, крім вимог у футболі. Якщо вони будуть виконувати вимоги по відношенню до себе і в першу чергу питати себе: «Що я зробив, щоб команда виграла? Як я міг зіграти в тому чи іншому епізоді?», то все у них буде добре. Багатьом ще бракує аналізу своїх дій.

У наш час ми звикли заробляти гроші та відпрацьовувати їх, а не просто отримувати. Так, ми всі старалися, щоб в майбутньому наші діти не напружувалися, могли щось зробити і спокійно себе почувати. Але для того, щоб чогось досягти, потрібно докласти максимум зусиль. Вони мають це розуміти.

І ми цим займаємося, пояснюємо гравцям, що без певних жертв з боку себе, а тут ми маємо на увазі проведення вільного часу, здоров’я, інші фактори, нічого не буде. Футбольне поле усе демонструє одразу: хто докладає максимум зусиль, той досягає результату. І тут немає різниці, в якій команді ти гратимеш: «Динамо» Київ чи «Барселона». Найголовніше, щоб вони розуміли: якщо докладуть максимум зусиль, то досягнуть позитивних результатів у кар’єрі. І не лише в кар’єрі, а й в особистому житті. До всього треба ставитися із високою відповідальністю.

– Владислав Ванат – людина, яка проявила себе у першій команді, це продукт клубної академії. Ми бачимо, що він вміє робити на полі, а як би ви описали психологічний портрет цього хлопця? Що він за людина?

– Ми спортсмени, усі трохи невротики, це 100%. Ванат десь можливо трохи замкнутий в собі, десь вразливо сприймає критику. Але це все із часом та віком мине. Ванат вимогливий до себе, наполегливий, працьовитий. Переконаний, що у нього ще вся кар’єра попереду. Він ще заявить про себе.

– Володимир Бражко – ще один гравець, яким клубна Академія може пишатися вже сьогодні, коли він повноцінно замінив Сергія Сидорчука. У цьому гравці, зокрема, подобається його дальній удар. Скільки часу на тренуваннях він витратив, аби навчитися так сильно та точно бити з дальньої дистанції?

– Ми на тренуваннях відпрацьовуємо різні компоненти. У Бражка, напевно, це було дано від природи. У тренувальному процесі він просто довершив цю майстерність. На мою думку, дуже добре, що він використовує свої сильні якості. Це показник того, що все ж таки молоді гравці добре мають розуміти, які сильні якості в них є, і які слабкі. І чим ці слабкі якості можна компенсувати. За рахунок чого можна компенсувати недостатню швидкість? За рахунок вибору позиції, наприклад. Тому ми звертаємо на це увагу. А щодо Володі – він прогресуватиме із кожною грою, це майбутнє «Динамо». Він мобільний, швидкий, добре бачить гравців та розпоряджається м’ячем.

ТРЕНЕРСЬКА КАР’ЄРА: ОСНОВНІ ВИКЛИКИ

– Останнім часом першу команду «Динамо» багато критикують за гру у центрі захисту. Як правило, на цій позиції грають теж клубні вихованці: Попов, Сирота, Біловар, Дячук. Свого часу на цій позиції виступали і ви. У чому, на ваш погляд, головна проблема центральних захисників «Динамо»?

– Розумієте як, тут теж десь каміння і до мого городу. Бо всі ці хлопці, які зараз знаходяться у першій команді, свого часу проходили і через мене. Певний час я теж з ними працював. В якийсь момент, ймовірно, сталися непорозуміння, можливо, десь їм не ретельно пояснили якісь епізоди, а можливо, якийсь момент недостатньо розібрали. Є хлопці, яким 18-20 років, їм потрібно пояснювати, показувати, давати можливість аналізувати свої дії та не повторювати своїх помилок.

Можливо, десь позначилася певна нервозність в тому плані, що на них лягла велика відповідальність, треба надійно зіграти в обороні. Десь у психологічному плані не впоралися, бо припускалися помилок як індивідуальних, так і тактичних. Тому сподіваюся, що у першій команді тренери внесуть свої корективи та працюватимуть над цим.

– Наскільки вам було важко після завершення кар’єри гравця переналаштувати себе на тренерську роботу? Яких знань, за вашими тодішніми відчуттями, вам не вистачало на початку тренерської роботи?

– Звісно, було важко, бо ігрова кар’єра завершилася. Вона так швидко минає, що одразу й не помічаєш. Спочатку було важко, але мені вдалося швидко адаптуватися до нового амплуа. Перша тренерська робота була у «Зірці» з Кропивницького, разом із Олександром Деріберіним. Там ми попрацювали недовго, а згодом мене запросив Олександр Іщенко до Академії «Динамо». І там підібрався серйозний тренерський колектив – Сергій Беженар, Юра Дмитрулін, Олексій Проценко, Ігор Костюк, Олег Венглинський, Артем Яшкін. Там я працював 4 роки, ми із Сергієм Беженаром стали чемпіонами України, виховували 1997 рік. І після цього нас запросили до першої команди.

– У тренерській роботі вам довелося попрацювати і з легіонерами. Важко було? Все ж таки, різний менталітет.

– Все залежить від самих хлопців. Справа навіть не в розумінні мови, футбольна мова всюди однакова. Тут важливе саме ставлення до справи. Візьмемо того ж Домагоя Віду – відкрита людина, з ним приємно у спілкуванні. Хтось навпаки, більш закритий. Той таки Ленс, але на полі усі були об’єднані однією метою: грати та перемагати.

ЛОБАНОВСЬКИЙ, БЛОХІН ТА ЗБІРНА УКРАЇНИ

– Впродовж ігрової кар’єри ви працювали із різними фахівцями: великими Валерієм Лобановським та Олегом Блохіним, а також із Леонідом Буряком, Анатолієм Дем’яненком, Йожефом Сабо. З ким з них вам легше вдавалося знайти спільну мову, а з ким – важче?

– Це абсолютно різні люди в плані свого підходу, свого бачення. В цілому, вимоги в них у всіх були високими. Валерій Васильович Лобановський – гуру, я працював із ним, коли мені було 20 років, може трохи більше. Звісно, що ми слухали кожне його слово, навіть побоювалися. Певна річ, що пройшов певний час і ми звикли. Мені дуже пощастило в житті, що мене тренувала така людина, як Валерій Лобановський. Бо подальший багаж, на якому я грав всі наступні роки, мені дав саме цей видатний тренер.

А коли у збірній був Олег Володимирович Блохін, у нього трохи інший підхід до гравців. Атмосфера була більше розслабленою. Леонід Йосипович Буряк теж мав своє бачення. Але у кожного тренера я виконував вимоги, які їм були потрібні.

– За національну збірну України ви дебютували у матчі проти Словенії 17 листопада 1999 року. Що ви відчували, коли виходили на поле у першому матчі за національну збірну?

– Звичайно, трохи хвилювався. Бо, наскільки я пам’ятаю, в той день пішов сніг, погода була жахливою. Напередодні ввечері ми тренувалися, було сухо, погода тішила. А тут ось таке. Ще ж це була вирішальна гра. Ми переживали, а цей матч я запам’ятав на все життя.

– Але впоратися з усіма задачами, які перед вами ставили, вам, зрештою, вдалося?

– Загалом – так, але результат був не дуже втішним для нас.

– У футболці національної збірної ви забили один м’яч, але стратегічно важливий: переможний у грі відбору на ЄВРО-2004 проти Вірменії (4:3). Згадуєте цей момент?

– Так, це важка гра була. Ми домінували, але пропустили якісь чудернацькі голи. Рахунок був 3:3, останні хвилин, навал на ворота вірменів, я підключився. Флангова подача, хтось вибиває м’яч, а я розвертаюся неподалік від лінії воротарського майданчику і проштовхую м’яч у дальній кут. Таким чином, він став переможним і ці спогади завжди приємні. Мені завжди подобалося грати у Львові: така потужна підтримка була від наших трибун!

Я ще згадую, що на стадіоні «Україна» ми грали вже за каденції Олега Володимировича проти Грузії, ще якісь матчі були, але ми завжди перемагали.

– В епохальному відбірковому циклі на ЧС-2006 ви зіграли у 8 матчах з 12. Який з тих матчів в тому відборі був для вас найважчим?

– Можливо, виїзна гра проти Грузії. Це був передостанній матч. Треба було перемагати і тоді б ми точно потрапляли на чемпіонат світу. Але ми зіграли внічию та залежали від іншої гри. Це була найважча гра після матчу проти Туреччини, коли ми виграли 3:0. Вона теж запам’яталася. Та й в тому відбірковому циклі усі ігри були такими, що запам’ятовуються. Не дарма ж Олег Володимирович казав, що ми вийдемо на ЧС з першого місця. Так і сталося.

– Ви були частиною команди, в яку наприкінці 90-х була закохана уся Україна: те «Динамо» вражало усіх далеко поза межами нашої країни. Ви дійшли до півфіналу Ліги чемпіонів 1998/99. Що вас вразило більше: сам факт такого результату чи якість гри, яку демонструвала команда?

– І те, й інше. Тому що усі були об’єднані однією метою. Ми виходили на поле та билися, виконуючи вимоги Валерія Васильовича. Нас було 25 людей в команді і була здорова конкуренція. Усі виходили та працювали, не важливо, у старті чи з лавки запасних. Звичайно, нам десь не пощастило із «Баварією», бо вдома могли виграти вчисту. Але це залишилося на все життя, команда досягла великого результату. Звісно, хотілося б більшого. Але це футбол.

– Що Валерій Васильович сказав у роздягальні одразу після другого матчу проти «Баварії»?

– Вже точно не пам’ятаю, але він нас точно не сварив, а хвалив, бо ми на той час досягли великого результату та заявили про себе у Європі. А це багато чого вартує.