До дня народження Володимира Безсонова

Володя родом із Харкова, народився 5 березня 1958 року. У родині – троє дочок і один син. Починав грати у дворовій команді з назвою «Космос» - що не дивно для людини, що жила на вулиці 12 квітня (день космонавтики). У рідному місті потрапив і в організований футбол, займався у тренера Михайла Насєдкіна. Пройшов харківський спортінтернат. 1974 року виграв всесоюзний турнір «Юність», здобувши звання найкращого захисника турніру (запам’ятаємо цей момент!).
З юних літ вважався супер-перспективним: в 1975-му, ще школярем, опинився в дублі «Металіста», роком потому – з подачі легендарних Сучкова та Комана – вже був у першій команді київського «Динамо», у складі збірної СРСР виграв юнацький чемпіонат Європи та юніорський чемпіонат світу. У тій команді також розкрилися Баль, Балтача та ще кілька динамівців.

Як лідеру, провідному бомбардиру та організатору гри радянської збірної, після перемоги на чемпіонаті світу приз найкращого гравця турніру вручав сам Жоао Авеланж. Президент ФІФА також був вражений грою Безсонова! Мало хто знає, втім, що тріумфальний Мундіаль у Тунісі Володя відіграв із больовими відчуттями після травми, отриманої в звичайному календарному матчі напередодні відльоту. Вже на турнірі отримав серйозне розсічення ноги від одного з суперників. Перед матчами, через біль і загноєння гомілки, футболісту робили уколи.

Прямою мовою – від Безсонова: «Не треба робити з мене жертву. Ще скажуть, що виходив на поле на милицях. Не люблю, коли мене асоціюють лише з травмами. Так, часто доводилося грати через біль. Але ж не я один такий був. А що мені було берегтися? Може, ліз у стики трохи частіше, ніж інші».

Втім, у «Динамо» Володимир Безсонов зосередився на інших обов’язках, аніж атака. Валерій Лобановський побачив у гравця потужний футбольний інтелект, чудове бачення поля, високу культуру пасу та гарний удар. А отже, використовував Безсонова на різних позиціях – від флангу до центру, від півзахисту до оборони.

Багато хто із публіцистів навіть писав: «убили у Києві талант атакувального гравця!..» На це сам Володимир Васильович вичерпно відповідав: «Читати та чути, що тренер «вбив» у мені форварда, доводилося часто. Я до подібних висловлювань завжди ставився спокійно: командою керував досвідчений тренер, якому видніше, де, на якому місці я можу приносити більше користі. Ніхто нічого у мені не вбив. Те, що Васильович ставив мене то на одне, то на інше, то на третє місце, було визнанням мого універсалізму. І майстерність від цього не зменшувалася, навпаки, змінюючи позиції, я кожного разу навчався чомусь новому. До того ж Лобановський був не першим наставником, за якого я грав і в захисті, і в півзахисті. До речі, у фіналі юнацького чемпіонату світу перший тайм я провів на місці опорного захисника, а після перерви висунувся в напад, забивши два голи у ворота мексиканців».

Список досягнень Володимира Безсонова як гравця забере у нас два великих абзаци.
У складі киян шість разів виграв золоті медалі чемпіонату СРСР з футболу (1977, 1980, 1981, 1985, 1986, 1990 роки), ще по два рази – срібні та бронзові. Брав участь у п’яти переможних розіграшах Кубка СРСР. Виграв Кубок кубків 1986 року. У 1980-х роках періодично виводив команду на поле з капітанською пов’язкою. Загалом за «Динамо» в усіх турнірах зіграв 367 матчів, забив 40 м’ячів. 11 разів входив у список «33 найкращих», причому, відразу 9 разів – під №1, до того ж, від 1977 по 1989 роки побував на кількох різних позиціях!

Найкращий футболіст УРСР 1989 року. Зіграв 79 матчів (4 голи) за збірну СРСР, 6 матчів (1 гол) за олімпійську збірну. Віце-чемпіон Європи 1988 року, бронзовий призер Олімпіади-80, учасник трьох фінальних турнірів чемпіонатів світу! Він вважався ще й гравцем «фартовим»: у тому сенсі, що його команда не програвала фінали, в яких він брав участь. Байка це чи легенда – судіть самі. Додамо лише, що в Суперкубку УЄФА зі «Стяуа» та фіналі Євро-88 з Голландією Безсонов дійсно не грав…

Яким був Безсонов-гравець?

Рекомендуємо молодим любителям футболу обов’язково переглянути відео з його матчів. А також надаємо вичерпну характеристику з енциклопедії футболу: «Один із найяскравіших футболістів країни другої половини 70-х - 80-х. Універсал, в підготовці якого практично не було слабких місць. Незалежно від обставин, завжди демонстрував гру високого рівня. Вирізнявся широким діапазоном дій, прекрасним баченням поля, гарним дриблінгом. Умів при необхідності взяти гру на себе, особистим прикладом надихав товаришів по команді, володів високими бійцівськими якостями. Володів добре поставленим ударом і довгим пасом».

За два роки до Мундіалю-90 Безсонов міг доїхати до Італії «своїм ходом» – кликала «Рома». Але шанс пограти за сильний італійський клуб Володимир відкинув, на прохання Лобановського залишившись ще на два роки в «Динамо». На жаль, низка травм все більше давалася взнаки: поїхавши в «Маккабі» (Хайфа), в 1990-1991 роках видатний футболіст провів лише кілька матчів.

Уже 1991 року він повернувся на батьківщину. У київському «Динамо», яке стало рідним, розпочав і тренерську роботу. Входив у тренерські штаби Пузача, Колотова, Фоменка. Досвід самостійної роботи як головного тренера отримав у армійському клубі столиці (він у різні роки називався ЦСК ЗСУ, «ЦСКА-Борисфен», просто ЦСКА). Саме з Безсоновим на чолі ЦСКА вперше дійшов до фіналу Кубка України, де в 1998 році поступився «Динамо» – 1:2.

Потім Володимир Васильович очолював збірну Туркменістану, «Ниву» (Вінниця), «Зорю» (Луганськ), ФК «Харків», «Дніпро» (Дніпропетровськ). Відзначався вмінням розгледіти та підтримати талант: саме при ньому розкрилися чимало майбутніх збірників, зірок футболу.

Безсонов – легенда, улюбленець цілого покоління футбольних уболівальників. Людина виняткового таланту, він вважався джентльменом у футболі – його били по ногах, він обігрував і вів гру далі. Суперники знаходили сили для підніжок і підкатів – він винаходив все нові способи обходити перешкоди. Він не шкодував себе на полі й поза ним: саме Безсонов (разом із, здається, Балтачею) у буремному 1986 році не побоявся поїхати в Зону на зустріч з ліквідаторами катастрофи на ЧАЕС. Одяг після екстремальної поїздки довелося спалити, але людську повагу за сміливість і почуття обов’язку не затреш, не забудеш…

Заради колективу навіть одного разу став… фотокором: відновлюючись після травми, під кінець сезону 1981 року затесався в ряди журналістів і з-за воріт фотографував одноклубників на свій ФЕД. Безсонов – любитель літератури, кіно, фотомистецтва. Людина справді має бути різноплановою та ділити свій час і думки на різні захоплення.

Про колективізм, почуття команди та справедливості Володимира Васильовича ходять легенди – це та людина, яка віддасть всі сили за команду на полі й відстоїть одноклубника навіть поза ним. «Не люблю ось цього – «я, я, я», – говорив Володимир Васильович в інтерв’ю Івану Вербицькому. – Люблю говорити не про себе, а про команду загалом. Без команди я – ніхто».

Недарма шанують знаменитого гравця та тренера й досі, на кожній зустрічі з уболівальниками гучними оплесками зустрічають Безсонова!