Петряк: «Росія – вороги на все життя»

Іван Петряк – одне з повернень «Шахтаря». 22 серпня клуб оголосив про підписання 4-річного контракту з півзахисником, який раніше виступав за гірників (зіграв 20 матчів).

Спілкуємося із футболістом у Лейпцигу – якраз після прильоту команди на матч Ліги чемпіонів. Переді мною з Іваном розмовляв журналіст The Athletic – Петряк досить впевнено відповідав англійською мовою. Ми говоримо українською.

– Англійську вивчили, коли були легіонером в Угорщині?
– Там кожен день спілкувався. Звичайно, вже був на гарному рівні, а зараз трішки забув. Але нічого страшного, буду згадувати. Більше інтерв’ю – і все буде добре. Над українською я теж працюю.

– Як загалом оціните свій угорський період кар’єри?
– Дуже позитивно. Це були два гранди угорського футболу. Звичайно, нелегко було, тому що за кордоном. Але це якийсь етап мого життя. Я завжди сприймаю позитивно все, що зі мною відбувається.

– Ви були гравцем основи у «Ференцвароші» і «Фегерварі», але після 24 лютого ви не виходили у стартовому складі.
– Я думаю, тут все зрозуміло. По-перше, у нас змінився тренер. А по-друге, війна. Трошки десь недосипав і недоїдав, не про те думав. Потім тренер змінив тактику – я десь грав, а десь ні. Ситуація була важкою морально, фізично був не дуже готовий. Але нічого страшного.

– Роман Зозуля розповідав, що чекав, коли закінчиться тренування чи матч, щоб швидше взяти телефон і подивитись, що відбувається в Україні. У вас було таке?
– У мене було точно так само. Та й зараз так: потренувались чи зіграли матч – і відразу новини читаємо, дивимось, підтримуємо наших хлопців.

– Всі ми знаємо, яка політика Орбана в Угорщині. А яке ставлення до війни у пересічних людей? У «Фегерварі» вас підтримували?
– Не можу сказати, що підтримували. Більше тримали якийсь нейтралітет. Перші дні підтримували, потім –  50 на 50. Але, чесно кажучи, хлопці у команді всі підтримували, бо вони з різних країн. Угорських футболістів у нас було небагато. Легіонери підтримували. А керівництво клубу – я б не сказав. У нас вони навіть нічого не питали. Їм це було не дуже цікаво. Єдине, збирали гроші для дітей-переселенців у перший місяць війни. Це клуб збирав, вболівальники збирали з квитків і хлопці з команди. А так більше нічого.

– Читала, що ви у себе вдома приймали переселенців.
– Було діло, але я взагалі про це не дуже люблю говорити – це вискочило без мого відома. Вийшло так, що потрібно було допомагати. Перший час приймав їх у себе, а потім зняв дім і переселив туди.

– Ви дякували «Шахтареві» за повернення додому. Грати в Європі зараз виглядає як мінімум безпечнішим варіантом. Який був головний аргумент, який переконав вас прийняти пропозицію гірників?
– Це відбулось дуже швидко. Мені зателефонував Даріо Срна, запропонував, я подумав секунд 30 і сказав: «Так, давайте. Якщо ви зможете домовитись з клубом, то я готовий». Потім дружина трошки паніку спіймала, але я вмовив її – і все нормально. Якось воно буде, нічого страшного. У нас люди живуть в Україні і діти ходять до школи. Сподіваюсь, що все буде добре, і скоро ми переможемо.

– Коли тривали дискусії з приводу того, як проводити чемпіонат України, то один з аргументів був, що діти підуть до школи 1 вересня. Отже, і футбол можна грати.
– Вважаю, що це правильне рішення. Ну, а як? В країні війна, а 16 команд виїхали за кордон? В кожній команді футболісти і персонал – це по 50 мужиків. Звичайно, потрібно грати. Так, десь важко, тривоги, але кому зараз легко? Ми спускаємося в підвал, коли звучить тривога, і нічого страшного я в цьому не бачу.

– Ви, мабуть, в курсі історії з телепулом. Футболісти її обговорюють між собою?
– Чесно – взагалі без поняття. Я космонавт в цьому питанні. Так, читав, але не знаю, хто правий, а хто – ні. Нехай вирішують команди і керівники.

– На вашій основній позиції в «Шахтарі» грає один з найталановитіших українських гравців – Михайло Мудрик. Ви розуміли, що зараз в «Шахтаря» висока конкуренція на флангах?
– Звичайно. Мені ж не 20 років. Я все розумію. На кожній позиції є по два чи три гравці. Це нормально. Ми всі конкуренти між собою.

– Були якісь домовленості з тренером під час переходу?
– Це професійний футбол – тут немає таких розмов. Вийшов на поле – показуй. Граєш добре – граєш. Граєш погано – береш гітару і теж граєш. Все залежить від тебе. Якщо тренер дає тобі 10 хвилин – ти граєш.

– Розраховуєте, що завдяки виступам за «Шахтар» є шанс повернутися у збірну (у заявці Петракова Іван відсутній)?
– Завжди готовий грати за збірну. Це дуже престижно. А зараз в такий важкий час – це уп’ятеро престижніше. Якщо викличуть – поїду. Якщо ні – буду працювати. Все дуже просто.

– Нещодавно Ігор Суркіс в інтерв’ю говорив про трансфери «Шахтаря».
– Я знаю – читав, що якби були бразильці, то нас би і на гарматний постріл не допустили б до команди.

– Як відреагували на ці слова?
– Нормально. Треба дивитись правді в очі – так і є. Це що, якийсь секрет? 15 футболістів залишили команду, чи скільки там. Всі легіонери пішли, один Траоре залишився. Тепер Тейлор і Джурасек приїхали. Президент «Динамо» сказав правду. І я з ним десь згоден, звичайно.

– Раніше говорили з молодими гравцями «Шахтаря» – вони вважають, що боролися б за місце в складі і з бразильцями й у них є бажання довести, що вони не гірше.
– Будь-який професійний спортсмен, тим паче футболіст, буде так говорити. А що я зараз скажу, що я сосиска, а вони в порядку? Кожен буде боротися до кінця і ніхто не здаватиме свої позиції. А там уже керівники і тренер будуть вирішувати, хто гратиме і хто кращий. Це нормальна ситуація в професійному спорті. Завжди повинна бути конкуренція. Якщо її не буде, то можна трохи розслабити булочки.

– Зараз у «Динамо» почалась серія невдалих матчів. Вважаєте «Шахтар» фаворитом сезону?
– «Шахтар» завжди буде фаворитом сезону. Я знав це і перед сезоном. Звичайно, «Динамо» – дуже сильна команда, але і «Дніпро-1» зараз дуже добре грає, і «Зоря». Зараз ще нічого не зрозуміло – це тільки старт чемпіонату і ми зіграли тільки по 3 гри. Почекайте. Я знав, куди йду. «Шахтар» – це команда, яка завжди ставить перед собою найвищі цілі. Кінець сезону все покаже – хто був, хто є і хто буде.

– Як вам суперники в Лізі чемпіонів? І чи можна в теперішніх умовах ставити завдання виходу з групи?
– Нормальна група – смачненька. На даному етапі підготовки ми не розділяємо Лігу чемпіонів, чемпіонат України і Кубок. Готуємось від матчу до матчу. У нас зараз настільки мало часу, що ми не пам’ятаємо, з ким граємо наступні матчі, тому що дуже багато ігор. Зараз ми граємо з «Лейпцигом». Звичайно, хочемо показати себе і нашу гру. Тим паче, буде багато вболівальників, яких нам дуже сильно не вистачає на наших трибунах. Знову ж таки – завжди ставимо перед собою високі цілі і будемо робити все, що в наших силах.

– Ви тільки недавно прийшли в команду. Як вам робота з Ігорем Йовичевичем?
– Зараз понад усе ми приділяємо увагу нашій тактиці. Для мене це трохи новеньке. Мені дуже цікаво працювати з новим тренером, тренерським штабом. У будь-якому випадку я хочу вчитись і покращувати свою гру. Про все це ми розмовляли з Містером.

– Як вам український «Шахтар»?
– Абсолютно нормально. Багато молодих гравців і багато гравців, з якими я ще грав 5 років тому. Звичайно, десь трошки незвично бачити так багато українських футболістів в «Шахтарі». Але це реалії нашого життя сьогодні.

– Ви присвячували гол тестеві, який загинув на війні, і писали: «Вам не дадуть героя, але для нас ви легенда». Які у вас спогади про батька вашої дружини?
– Дуже гарна і дуже добра людина, з відкритою душею, яка завжди допомагала. Ми його багато чого не просили, але він робив багато таких речей, які без нього ми не зробили б. Він запам’ятався для нас світлою людиною.

– Війна принесла велике горе у вашу родину. Як ви пережили втрату і яке тепер ставлення до Росії?
– Я вам не можу сказати те, що я відчуваю, тому що це буде дуже жорстко. Мене понесе трошки не туди. Скажу вам чесно – я ненавиджу всіх. Коли дивишся, як вбивають дітей – як це забувати? Іншими словами, це вороги на все життя.

І не тільки на моє життя, а й моїх дітей. Вони 100 відсотків будуть все знати і пам’ятати. Думаю, і моїх онуків теж. Таке неможливо забути. Я не знаю, як їх назвати. Культурно їх не можна назвати, а матюкатись не хочу. Скільки горя вони принесли нашим людям… це страшно і боляче.

Я ніколи в житті ні в що так не вірив, як зараз вірю в нашу армію. Хочу, щоб вони поставили їх на місце. Розумію, що це дуже тяжко, багато крові треба пролити. Але це потрібно, бо через 10 років вони знову прийдуть, і наші діти потім будуть відбиватися. Треба виносити їх зараз.