Світло для «Соніка», або Три життя Максима Вільчинського

...Максим Вільчинський, боєць спецпідрозділу «Артан» Головного управління розвідки, внаслідок важкого поранення під час виконання бойового завдання втратив ногу й фактично осліп. Справжній герой із родини, де брат і батько з перших днів повномасштабного вторгнення рашистів також стали на захист Батьківщини, упродовж періоду важкої реабілітації хлопець подеколи перебував на межі відчаю.

Вибратися з морального провалля допомогли, зокрема, футбол і – київське «Динамо», палким прихильником якого є сам Максим, його рідні та більшість побратимів із підрозділу в Обухівському районі, що боронять небо над Київщиною від ворожих дронів і ракет.

«Динамівський клуб пов’язують міцні добрі стосунки з Феодосійським добровольчим формуванням, – розповів військовий Андрій Кремінський, у минулому – спортивний журналіст. – Ми з Ігорем Суркісом – давні знайомі. Саме завдяки йому підрозділ отримав сучасні надпотужні прожектори, лазерні вказівки для виявлення БПЛА, спеціалізоване авто та безліч номенклатури на щоденні потреби воїнів.

Знайшла відгук і трагедія Максима Вільчинського, сина одного з наших командирів. Ігор Михайлович узяв питання під особистий контроль, а його радники Леонід Буряк і Олексій Семененко зосередилися на організаційних аспектах, як от: консультації та операції в Одеській офтальмологічній клініці імені Філатова, пошуки варіантів для бодай часткового повернення Максимові зору, контакти з медичними світилами в Європі та з ізраїльськими виробниками «розумних окулярів». Це ультрасучасна й дуже дорога – вартістю в пів добротного авто – розробка, такий собі міні-комп’ютер у вигляді звичайних окулярів, що допомагає «бачити» тим, хто позбавлений такої можливості.

Ігор Суркіс оплатив візити до Мюнхена та перебування в клініці нашої міні-делегації ГУР із Максимом на чолі, консультації в професора зі світовим їм’ям і, власне, окуляри з індивідуальними налаштуваннями».

Виконання замовлення довелося чекати кілька місяців, аж ось нарешті Максим отримав окуляри, а з ними – нове, третє життя. Удруге Вільчинського-молодшого з Божою участю та допомогою друзів повертали на цей світ після смертельного замісу під Часовим Яром. За словами тата Валерія Петровича, його нащадок із початку війни рвався туди, де найгарячіше: «Батю, все одно буду там, де маю бути!»

Бойове завдання в складі групи спецназу ГУР. Ворожий обстріл. Гелікоптер. Госпіталь. Повернення до тями. Й – суцільна пітьма там, де раніше вирувала дійсність, у всіх фарбах і відтінках... На щастя, поруч із героєм постійно були рідні, близькі, друзі та просто небайдужі.

«Максим як був, так і залишився душею будь-якої компанії, в якій опиняється, – каже Валерій Вільчинський. – Із Мюнхена, де проходив обстеження у професора-офтальмолога, син привіз сувеніри всім, нікого не забув!.. Одна з головних тем у його оточенні – це футбол. Прагне за будь-якої можливості вибиратися на стадіон, відслідковує всі головні події, знаходить тих, із ким укладе парі на той чи інший результат».

Із перших днів ворожої навали Валерій Петрович чатував на барикадах Києва, нині у складі вогневої мобільної групи захищає небо столиці під час повітряних атак. Разом із Максимом і другим сином-воїном, Миколою, на запрошення динамівського керівництва вони відвідали один із поєдинків «біло-синіх», де Макс презентував клубу бойовий прапор «Артану» з автографами побратимів, що поповнив експозицію динамівського музею.

«То був момент неймовірного піднесення! – ділиться Максим Вільчинський враженнями. – Я з дитинства у футболі, марив цією грою, виступав де тільки можна було – по студентських турнірах (у складі збірної Києва став переможцем першості України), по бізнес-лігах тощо. Ігор Суркіс допоміг мені втілити заповітну спортивну мрію – отримати футболку з автографом Іллі Забарного, одного з моїх кумирів.

Тож можете уявити, скільки емоцій я пережив, приймаючи на стадіоні імені Лобановського цей подарунок із рук уславленого динамівця Леоніда Буряка, опинившись у фокусі уваги вболівальників і учасників матчу! Шкода, що міг тільки чути та відчувати, що відбувається навкруги, але не міг побачити...»

Його позивний – Сонік – увічнений як один із мемів війни проти рашизму: фігурує на знаменитому фото Володимира Зеленського перед стелою на в’їзді в Купянськ. Sonic у перекладі на українську – звуковий.

«Бо зі швидкістю в мене завжди все було в порядку, – посміхається Максим. – І на футбольному полі, й у спецназівських тестах, де дистанцію треба подолати за відведений час у повній амуніції, а це десь під 60 кілограмів. Ці навички стали у пригоді під час спецоперацій фактично по всій лінії фронту, на Острові Зміїному й на «вишках Бойка», у Криму й під Бахмутом, навіть на Білгородщині, де в ході визвольної акції під керівництвом Кирила Буданова ми взяли в полон 12 російських військових...»

Його тіло відмовляється забувати роками відтреновані вправи – досі демонструє перед курсантами певні «фокуси» зі зброєю. Та й узагалі пасувати перед обставинами – то не талан Вільчинських. «Розумні окуляри», що їх Максим тестує в побуті, повертаючи багатьом пацієнтам надію, а медикам даючи інформацію для вдосконалення цієї складної технології, вже зараз дарують йому можливість читати подаровану Леонідом Буряком автобіографію та вивчати футбольну аналітику. Далі – Бажання та Віра.

«Пообіцяв, що якось ми з Ігорем Михайловичем Суркісом подивимося разом матч за участю динамівців Києва!» – каже Максим.

Нехай це прагнення підтримує та зміцнює Героя-захисника. Й нехай ця історія, яка неодмінно матиме продовження, надихає на доброчинність якомога ширше коло людей.

Що йде від серця, до серця й доходить...

Юрій КОРЗАЧЕНКО