Булгаковские герои украинского дома футбола

Спочатку декілька безсмертних цитат з повісті Михайла Опанасовича Булгакова «Собаче серце». По-перше, фраза, яка належить «управдому» Швондеру: «– Это какой-то позор...». А потім фрагмент його діалогу із професором Преображенським:

– Боже, пропал дом. Что будет с паровым отоплением?
– Вы издеваетесь, профессор?

Голова Комітету національних збірних команд ФФУ Мирон Маркевич учергове виступив на захист голови бюджетного комітету Верховної Ради України та за сумісництвом президента ФФУ, члена дисциплінарного комітету ФІФА та члена Ради директорів UEFA Events SA пана Павелка. Зокрема, поважний тренер сказав: «Він (Павелко, – ред.) намагається і хоч щось робить для українського футболу. Але, мабуть, це не всім подобається.»

Так, наприклад, персонально мені, це не подобається. Я не розділяю принцип роботи, який ґрунтується на фразі «хоч щось робить». Особливо, коли ці слова належать професіональному тренеру, що обіймає одну з ключових посад в національній футбольній асоціації та відповідає виключно за футбольну складову діяльності ФФУ – національні збірні команди країни. В цьому контексті, було б бажано почути ґрунтовний та професіональний аналіз досягнень, успіхів та поразок, які завжди супроводжують футбольні події, із уст такого знаного експерта та практично головного менеджера федерації в галузі футболу (якщо він ще залишився в будинку футболу). І якщо він не лише захищає свого суверена, який опинився під вогнем, можливо, незаслуженої критики з боку його можливих заздрісників, але й опікується розвитком того самого футболу і, зокрема, тих самих збірних команд?

В якості довідки: Маркевич офіційно з’явився у ФФУ два роки тому. В липні 2016-го він очолив той самий Комітет, який до нього очолював спеціаліст по сумісництву Павелко. Разом із колишнім тренером «Металіста» та «Дніпра» з’явився і новий керманич у головної команди країни, за сумісництвом мешканець англійської столиці, чиє ім’я та прізвище разом із його тренерськими дипломами без тренерської практики в ролі того самого головного тренера на момент призначення, не потребують уточнення. Адже саме напередодні свого «сходження на трон», він повернувся на щиті з ЄВРО-2016, де допомагав Михайлу Фоменку…

До речі, ніхто так і не почув про причини трьох поразок української команди з різницею забитих та пропущених 0:5 на тому французькому ЄВРО. Новий керівник комітету збірних разом із помічником Фоменка надав перевагу мовчанню.

Тим часом виступ збірної України у наступному відбірному циклі, цього разу Кубку світу ФІФА 2018, вперше в її історії завершився підсумковим третім місцем і знову ознаменувався відсутністю розгорнутого аналізу причин та наслідків. Це логічно призвело до подовження контракту з тим самим тренерським штабом на чолі з тим самим мешканцем міста Лондон, що свідчить про причини того, що пан Маркевич віддає перевагу адвокатській діяльності на захист інтересів свого шефа перед кропіткою роботою із тим самим інститутом національних збірних команд. Між іншим, попередник лондонського денді на чолі першої команди країни, у 2013-му році навіть перемагав майбутнього чемпіона світу – команду Франції в першому матчі раунду play-off, а у 2015-му – взагалі виводив збірну на ЄВРО без допомоги британського гостя в українському будинку футболу…

Одночасно не змогла порадувати і «молодіжка», яка знову опинилася за бортом кваліфікації на фінальну частину чемпіонату Європи U-21, виступаючи постійно без низки футболістів, які із завидною регулярністю викликались до складу головної команди країни та час від часу навіть не виходили на футбольне поле. З гравців, що перша збірна «ділила» із командою U-21, можна скласти майже футбольну команду, адже серед них дев’ять футболістів: Лунін, Матвієнко, Лук’янчук, Шепелєв, Зінченко, Коваленко, Циганков, Шапаренко та Бесєдін. Безумовно, така «конкуренція» між збірними потребувала, ймовірно, ефективного внутрішнього керівництва та постійного діалогу між тренерами за участю досвідченого фахівця, яким, безумовно, є Маркевич. Але замість цього, «молодіжка» постійно грала роль такого собі «донора органів» для головної команди, і як наслідок – знову не зіграє навіть у play-off відбірного циклу, вже вдруге поспіль. Але вміння приносити жертви в ім’я майбутніх перемог, мабуть, головна чеснота нинішнього керманича комітету національних збірних команд.

Нарешті ми підійшли до успішних сторінок у практиці роботи Мирона Маркевича – юнацьких збірних команд, якби ж то не одна неприємна деталь. Це технічна поразка юнацької збірної команди України U-17 у березні поточного року. До речі, ми знову не почули детальних та обґрунтованих пояснень з боку Комітету національних збірних команд ФФУ цій, аж ніяк не пересічній, події. Але ж мовчання – це золото!

Таким чином, нічого не залишається як нагадати адвокату Павелка про власні успіхи на професіональному поприщі керівника інституту національних збірних команд. Тому що збірні команди України U-17 і U-19 вже шість спортивних сезонів поспіль, починаючи із 2012/13, кваліфікуються до одного з фінальних раундів чемпіонатів Європи УЄФА: або U-17 або U-19. За цей час Україна тричі досягала фінальних змагань U-17 (сезони-2012/13, 2015/16 і 2016/17) і тричі – U-19 (сезони-2013/14, 2014/15 та 2017/18). Збірні команди лише двох футбольних асоціацій протягом вищевказаних шести сезонів грали принаймні в одному з фінальних змагань УЄФА кожного року. Це Україна та Нідерланди! Це успіх? Мабуть так. Але чому про це мовчить Маркевич? Адже ФФУ нарешті є чим пишатися. Особливо на фоні півфіналу за участі команди України U-19 на чемпіонаті Європи в Фінляндії, який завершується цієї неділі.

Можливо тому, що ФФУ почала реалізацію власних програм щодо розвитку так званого інституту юнацьких збірних команд ще в 2002-2003-х роках. Через десять-одинадцять років – сезон-2012/13 – Україна почала напрацювання зазначеної вище позитивної статистики. До 2013 останній успіх на рівні юнаків датується 2009-м роком, коли Україна приймала фінальну частину чемпіонату Європи УЄФА U-19 у Донецьку та Маріуполі і команда на чолі Калитвинцева стала переможцем. Але Україна тоді не проходила відбір. У 2007-му році та сама команда (1990-го року народження) того самого тренера кваліфікувалась до фіналу чемпіонату Європи УЄФА U-17. Щодо старших юнаків, то протягом десяти років команди ФФУ не потрапляли до фіналів: у 2004-му році це зробила команда 1985-го р.н. на чолі з Яковенко, в складі якої грали Мілевський та Алієв. І, нарешті, у 2014-му році успіх повторила збірна 1995-го р.н., яку тренував саме Петраков, який в цьому році успішно грав у фіналі європейського змагання U-19, але вже з командою 1999-го р.н..

Разом із цим слід зазначити, що європейська практика розвитку подібних національних програм починає давати результати, як правило, приблизно через вісім-десять років. Так було в Німеччині, Франції та, наприклад в Бельгії. Але про це знову багатозначно мовчить Маркевич. Вірогідно тому, що він добре усвідомлює, що сьогоднішня позитивна статистика юнацьких збірних команд має трохи давні коріння і результат закладався іншими людьми, а сам Мирон Богданович, це виключно моє оціночне судження, трохи далекий від усіх цих інституціональних подробиць роботи доволі складного механізму під назвою збірні команди національної футбольної асоціації, адже чого тільки коштує вміння правильно підраховувати жовті картки в юнацьких збірних командах країни.

На жаль, сучасні персонажі з керівництва ФФУ, навіть незважаючи, час від часу, на їх цілком пристойний бекграунд, легко перетворюються на булгаковських героїв, що грають ролі таких собі Шарікових та Швондерів у сучасному українському футболі, демонструючи прогресуючу професійну некомпетентність. І пан Маркевич, на жаль, не виняток, а яскравий приклад персонажу з творчості безмежного таланту Михайла Булгакова…