Береза: «Будь-яка поява на міжнародній арені йде на користь воюючої України»

Ми зустрілися, коли Юрій Береза на декілька днів завітав до Дніпра. Він запропонував записати інтерв’ю на «Дніпро-Арені», куди зайшов вперше цього року (у розмові також взяв участь Telegram-канал «Дніпрянин»). Само собою постало запитання про відчуття.

– Це відчуття… А ви хіба не чуєте? Наближається гімн Ліги чемпіонів. Мені здається, що він вже десь лунає – десь далеко, але вже лунає. Головне, чого мені хочеться – щоб на стадіоні пролунав гімн Ліги чемпіонів. Не має значення, з якою командою ми будемо грати. Він прозвучить після перемоги. Все накладається одно на інше, але відчуття одне: рідне місто, рідний стадіон, рідна команда, гімн Ліги чемпіонів.

– Про цю мрію ви кажете із самої появи клубу. Наскільки несподіваним є те, що вона максимально наблизилася саме після цього півріччя?
– Зараз я не можу детально все проаналізувати, адже перебував за тисячі кілометрів від команди. Телефоном можна щось контролювати, але неможливо перебувати у вирі футбольних справ, відчувати дух роздягальні. Так, дивишся відео, серце розривається… Чесно скажу, очікував гіршого, але те, що є – неймовірний крок вперед. Клуб показав, що одна людина або навіть тренерський штаб не може зробити все наодинці. Мабуть, ми склалися як клуб, і 1-е місце – результат того, що існує діюча структура спортивного клубу «Дніпро-1». До клубу будуть приходити ті чи інші особистості, будуть грати, тренувати… Давайте, як приклад, згадаємо того ж Супрягу, наскільки він був перспективним. Його відхід з клубу був занадто раннім. Якби він пограв тут ще рік-два, думаю, доля склалася б по-іншому. Це енергетика, це Дніпро: місто, річка, люди, ми з вами.

– У минулих інтерв’ю ми вже порушували це питання, але як, перебуваючи на передовій, військові сприймають те, що у багатьох містах України грають у футбол, триває чемпіонат, єврокубкові змагання?
– Для мене – людини, яка у футболі по саму маківку – це взагалі зрозуміло. Для хлопців на передовій потрібні якісь радощі. Війна – це дуже важка, брудна, з поганим присмаком справа. І коли грають наші, ви не уявляєте! Арта намагається засипати виродків якомога більше, щоб була змога потім по Старлінку подивитися гру, побути разом з футболістами та вболівальниками (сміється). Знаєте, у солдата в окопі дуже мало щастя, на яке він може перемкнутися. Це родина, дім, хобі. І футбол – це супер.

– Тобто закиди щодо недоречності футболу під час війни більш поширені серед цивільного населення, ніж серед самих військових?
– Ну а чого б військові були проти або критикували це? Давайте почнемо з того, що я завжди категорично проти використання футболу у якихось політичних розбірках. Хочу нагадати, що після 24 лютого країни виродків та підвиродків виключили з усіх спортивних змагань. А ви ж знаєте, як довго триває становлення спортсменів: з шести років діти займаються, працюють над собою. І тепер їм ніде засвітитися. Так для них це є покаранням, а ми що самі себе маємо карати – щоб наші футболісти ніде не грали, не виходили на міжнародні змагання? І другий бік справи: заграли наші молоді футболісти. Практично у всіх командах сьогодні лунають наші прізвища, легіонерів дуже мало. Для українців з’явилося більше шансів.

Не треба шукати зради, де її немає. Вважаю, що чемпіонат треба проводити, а представники України мають грати у єврокубках. Це Прапор України, і треба робити все можливе, аби здіймати його не з опущеними очима, а з гордо піднятою головою, аби лунав гімн України. Будь-яка поява на міжнародній арені йде на користь воюючої України.

Інша справа, якби була повністю зруйнована інфраструктура та не мали, де грати. Але ж є регіони, які мінімально потерпають – так чому не грати?

– Спостерігаючи це півріччя за командою збоку, що вам найбільше сподобалося? Може, якісь матчі, гравці?
– Найбільше я радію з того, коли в основі виходить наш резерв та видає результат. Коли виходив Валік Рубчинський та видавав матч за матчем, Сашко Назаренко. Всі, хто пройшов з нами з другої ліги. Це частина мене, і те, що вони не загубилися, а перебувають у команді, дуже приємно. У всіх матчах вони показували зуби, показували, що є спортсменами, є українцями.

Звичайно, дуже тішили перемоги. І над «Динамо», і над «Шахтарем», який до цього жодного разу не перемагали, і над «Зорею», які віддали боржок (посміхається). Є речі для мене як для президента клубу, що просто – ах! (посміхається та широко розводить руками)

Команда подобається тим, що знаходить відповіді на дії будь-якого суперника у чемпіонаті. І якщо так само тренерський штаб буде знаходити протидію суперникам у Лізі конференцій, то прийде успіх. Головна наша проблема, на мою думку – відсутність міжнародного досвіду. Ми його тільки набуваємо. Але команда б’ється до кінця, і цим подобається. Пам’ятаєте, що з часів Другої ліги у роздягальні я завжди закликав грати до останньої секунди. Це буде – і результат прийде. Він и прийшов, до речі.

– Яким буде привітання вболівальників перед Новим роком?
– Хочу вболівальникам «Дніпра-1» та всієї України побажати, по-перше, перемоги. Тієї перемоги, яка призведе до повернення футболу на цей стадіон. Хочу, щоб ваші рідні і близькі, які наділи солдатський однострій, повернулися живими додому. Хочу, щоб всі фанати були живі-здорові та повернулись на трибуни, вболівали за свої команди та збірну України. Хочу побажати великій родині «Дніпро-1», щоб у наступному році не втрачали: не втрачали рідних, не втрачали надію. Будьте здорові! Перемоги України!