Десять фактів про Володимира Онищенка

1. Він народився у 1949 році в селі Стечанка, що під Чорнобилем. Тримісячним переїхав із батьками до Києва. До спортивної школи хлопець потрапив навіть раніше, ніж до загальноосвітньої. Накинувши рік до ніжного віку, сам прийшов на перегляд до футбольної секції «Більшовик», справив враження на тренера, але встиг потренуватися лише кілька місяців. Узимку, катаючись по першому снігу на лижах, врізався в дерево і зламав ногу, яку після гіпсу розробляв кілька місяців.

Навесні, коли майбутній знаменитий нападник, трохи шкутильгаючи, з’явився на тренуванні, повертати його до команди захотіли не одразу. «Готовий грати хоч у воротах!» – необачно вигукнув він. І після цього деякий час опановував незвичне амплуа. А за першої нагоди повернувся до улюбленої футбольної справи – забивати!

2. Тривалий час батьки, які, з огляду на слабке здоров’я сина, не схвалювали його заняття спортом, навіть не здогадувалися, що малий грає у футбол. Членський квиток футбольної секції Володя ховав під шафою, покладаючись на принцип Едгара По, книжками якого захоплювався: якщо покласти предмет на найпомітніше місце, нікому й на думку не спаде його там шукати.

Однак, прибираючи в кімнаті, мама якось знайшла посвідчення, після чого прийшла на «Більшовик» до тренера Бориса Кукурикова, вимагаючи, аби той негайно вигнав її сина з команди. «Як же я його вижену, коли він у мене найкращий?» – знизав той плечима. І переконав маму, що заняття футболом дуже корисні для здоров’я.

Футболу Володя присвячував будь-яку вільну хвилину, тому з насолодою ганяв мʼяч і на гандбольному майданчику шкільного подвір’я. Цікаво, що у воротах там грав інший учень 154-ї школи – Григорій Суркіс, а головним бомбардиром був Анатолій Шепель.

3. Динамівцем Онищенко став лише у 14 років, коли його помітили в одному з матчів за «Більшовик» на першість Києва. А ще за рік – юного таланта зарахували до дубля за особистою вказівкою Віктора Маслова, котрому хлопець сподобався у спарингу старших юнаків «Динамо» з дублерами. Володя грав тоді на місці лівого вінгера – нападником став, коли перша команда, а за нею й дублюючий склад перейшли на схему 4–4–2.

Ще граючи ліворуч, він переміг із дублем у чемпіонаті СРСР 1968 року. Динамівські резервісти, забивши в тому сезоні 94 мʼячі у 38 матчах, були практично настільки ж популярні, як футболісти основи, котрі відсвяткували третє чемпіонство поспіль. Стадіон «Динамо» на матчах дублерів збирав аншлаги, а ті, кому квитків не вистачало, ігри дивилися з... навколишніх дерев.

У першій команді Онищенко, який не був кращим бомбардиром дублю, але свої десять голів щосезону забивав, дебютував дев’ятнадцятирічним. Маслов випустив його на тайм у виїзному кубковому поєдинку з московським «Динамо», але на збір із основною командою вперше взяв лише за рік. Новачок навіть пробивав пенальті у спарингу із «Зенітом»: старші гравці не захотіли брати на себе відповідальність і випхнули до «позначки» молодого. Той від хвилювання влучив у стійку...

4. У стартовому складі Онищенко дебютував 2 травня 1970 року проти «Пахтакора», потім замінив партнера в матчі з ростовським СКА. А в поєдинку із «Зенітом» (тепер уже офіційному, в чемпіонаті) не просто вийшов з перших хвилин – забив перший гол за основу. Другий вдався йому в наступній грі з мінським «Динамо». Повернення з чемпіонату світу кількох провідних гравців (зокрема, Віталія Хмельницького, якого Онищенко підміняв на початку сезону) залишило Володимира на пару матчів поза основою. Однак, знову отримавши шанс у стартовому складі, він забив у двох іграх поспіль.

Здавалося б, чотири мʼячі в семи матчах – відмінний показник, але в тому сезоні Онищенко більше за першу команду не грав. У наступному, чемпіонському році, коли «Динамо» очолив Олександр Севідов, який мав інші, ніж Маслов, погляди на побудову атакуючої ланки, всього тричі вийшов на заміну в чемпіонаті, забив у кубковій зустрічі, записав до активу чотири мʼячі за дубль. Останній – у вересні, у ворота «Зорі», в основному складі якої Володимир дебютував уже за 19 днів проти «Арарату». А за тиждень – забив вирішальний гол у ворота «Нефтчі».

До Луганська Онищенко перебрався за власною ініціативою: не знайшов спільної мови з Севідовим і не бачив для себе перспектив у динамівській атаці, в якій саме зʼявився Олег Блохін. Сучасною мовою, це був не трансфер, а обмін: у зворотному напрямку, із «Зорі» до «Динамо», вирушив Михайло Фоменко.

5. Наступного року «Зоря», у якій Володимир був серед лідерів, завоювала золоті медалі. Вирішальною стала нічия з «Динамо», причому останній гол киянам забив саме Онищенко. 1972-й став для нього успішним не лише на клубному рівні: з радянською збірною виграв титул віце-чемпіона Європи, здобув олімпійську бронзу. Грав на малому чемпіонаті світу, як називали бразильський «Кубок Незалежності», де забив уругвайцям.

А ще – взяв участь у прощальному матчі Гаррінчі на «Маракані». Онищенку та ще двом радянським футболістам передали запрошення просто в аеропорту Ріо-де-Жанейро, звідки збірна після латиноамериканського турне поверталася додому. Попри те, що до матчу залишалося близько шести годин, а до стадіону ще слід було дістатися через закорковане місто, Онищенко вийшов у стартовому складі збірної світу й віддав гольову передачу. А побачивши диво-гол Пеле з близької відстані, згодом казав друзям: «Не тим ми займаємось, не в той футбол граємо...»

З чемпіонату Європи Онищенко найчастіше згадує епізод, що трапився в матчі з англійцями. Двоє потужних захисників притисли його до кутового прапорця, не залишивши, здавалося, варіантів. Однак Володимир підсік мʼяч з місця й пірнув між суперниками, залишивши їх за спинами. Стадіон, а з ним і ті двоє опонентів, почали аплодувати...

6. Зрозуміло, що Валерій Лобановський, очоливши наступного року «Динамо», бажав повернути Онищенка до Києва. Тим паче, що у збірній в того сформувалася ефективна звʼязка з Блохіним. Володимир згадував, як тренер телефонував йому мало не після кожного матчу, цікавився самопочуттям і щоразу повторював: «Час повертатися, Володю!»

І той повернувся! Як сам розповідав, Лобановський і Базилевич зустрічали його в Києві на залізничному вокзалі...

Дует Блохін – Онищенко, який сформувався у «Динамо» в 1974-му, не являв собою тандем форвардів у класичному розумінні. Обидва були шульгами і мало взаємодіяли на полі один із одним. Суперники часто не розуміли, кого опікати насамперед – прудконогого Олега, який міг втекти від будь-якого захисника, чи Володимира – менш швидкого, але здатного прикрити мʼяч корпусом і не підпускати до себе опонентів на стаєрській дистанції. До того ж Онищенко чудового грав головою: зі своїми 172 сантиметрами легко вигравав «другий поверх» у більш фактурних візаві.

7. На двох із Блохіним вони проводили більшу частину голів «Динамо» в чемпіонаті: 31 у 1974-му, 26 у 1975-му. Згодом, після травм, результативність Онищенка стала не такою високою, але вирішальні голи забивав і надалі. А тоді у дев’яти матчах переможного Кубку кубків Володимир відзначився сім разів, поділивши з Віллі ван дер Кейленом із ПСВ титул найкращого бомбардира.

Суттєва деталь: нідерландець забивав лише на початкових стадіях турніру, Онищенко ж – на кожній, крім першої.

Найважливішими були два мʼячі Володимира у фіналі з «Ференцварошем». До Базеля Онищенко, Блохін і Мунтян прибули з недолікованими травмами, яких зазнали в поєдинку чемпіонату з «Араратом». Суперник на чолі з екс–тренером «Динамо» Віктором Масловим перетворив матч, який для Лобановського був репетицією вирішальної єврокубкової зустрічі, на справжню битву, яка мало не вивела надовго з ладу трьох важливих гравців киян.

8. Попри травму, Онищенко вже на 17-й хвилині влучним ударом поставив крапку в комбінації за участі Буряка та Блохіна. А перед перервою подвоїв перевагу дальнім пострілом під поперечину! Цього гола, до речі, могло й не бути, якби під час виходу на ударну позицію він почув крізь шум трибун підказку тренерів і віддав передачу на Мунтяна, котрий перебував у більш вигідній позиції.

Зустрічаючи наступного ранку команду в київському аеропорту, журналісти завалили динамівців питаннями. У Онищенка, зокрема, поцікавились, коли саме він вирішив завдати того ефектного удару з далекої відстані. «Таке рішення я прийняв ще до гри...» – Володимир пожартував, а репортери отримали непоганий заголовок до інтерв’ю.

Сам Онищенко згадував, як перед початком того сезону під час неформальної розмови спитав Лобановського: «Ми провели величезну роботу, пролили діжки поту. А для чого? Що, як у нас нічого не вийде?» Тренер тоді лише мовчки похитав головою, а після базельського фіналу, спробувавши шампанського з Кубка, виголосив тост: «Ось тепер я можу відповісти на запитання, що рік тому мені поставив Володя...»

9. Згадуючи про той фінал, Володимир розповідає дві цікаві історії. Перша – як між поєдинками з «Араратом» і «Ференцварошем» Лобановський традиційно замкнув усю команду на базі – включно з Онищенком і Колотовим, у яких недавно були весілля. Як вирватись до молодих дружин принаймні на кілька годин?

«Соромно, але ми зіграли на релігійних почуттях Васильовича, – зізнавався згодом Онищенко. – Прийшли до нього й сказали, що хочемо поїхати до Володимирського собору – поставити свічки за перемогу. Лобановський одразу погодився. Чи, може, зробив вигляд, що повірив. Ми спершу, ясна річ, чкурнули додому, але потім – зайшли до собору й слова дотримали. Поставили три свічки – стільки голів згодом у Базелі «Ференцварошу» й забили...»

Інша історія – про те, як Онищенко мало не вийшов на фінал... голодним. Зазвичай у день матчів ніколи не їв свинину або яловичину – виключно курятину, аби не перевантажувати шлунок. Але лікар, замовляючи обід перед важливою грою, про це правило забув. Не побачивши в ресторані звичного меню, Володимир махнув рукою і повернувся до готельного номера. Де його через півгодини наздогнав той самий лікар із куркою: «Володю, з’їж, бо Лобановський мене вбʼє!»

Онищенко відмовлявся, але просто перед відʼїздом на стадіон сусід по номеру переконав перекусити. За дві години до матчу! Пізно пообідавши, Володимир двічі забив у грі з «Ференцварошем». Але, попри притаманну футболістам забобонність, повторювати цей трюк у майбутньому не став...

10. Травми, включно зі струсом мозку, змусили Онищенка повісити бутси на цвях у 29 років. Пропозиції ще пограти надходили від багатьох клубів вищої ліги, однак Володимир не міг уявити себе в будь-якій іншій команді. На тренерську роботу перейшов одразу: працював сім років у динамівській ДЮФШ. Потім навчався у Вищій школі тренерів, згодом – став на чолі білоцерківського «Динамо», яке було дочірньою командою київського.

Деякий час Володимир Іванович працював у селекційній службі киян. Очолював «Динамо-2», яке тричі поспіль виграло першу лігу – до вищої фарм-клуб піднятися не міг. Сто днів керував першою динамівською командою навесні 1995-му, передавши її Миколі Павлову з таким самим відривом від переслідувача, яке було в момент прийняття «вахти».

Згодом він на півтора роки прийняв пропозицію донецького «Металурга». На межі століть – поєднував роботу з «Динамо-2», до якого повернувся, з керівництвом молодіжною збірною України. Пізніше займався у київському клубі селекцією, а з 2013 по 2018 рік працював у тренерському штабі Михайла Фоменка в національній команді.

Дмитро ІЛЬЧЕНКО