Дулуб: «Українці ніколи не будуть рабами»

Білорус Олег Дулуб – головний тренер українського футбольного клубу «Львів». У Білорусі він відомий своєю співпраці з «Крумкачами», єдиним клубом, який висловив солідарність з жертвами насильства після виборів у 2020 році.

Дулуб також відомий як правдолюб і людина з активною громадянською позицією: він публічно виступав за чесні вибори, засуджував насильство білоруських силовиків та висловлював солідарність з Україною, яка потерпає від російського нападу. Зараз тренер «Львова» тимчасово покинув Україну, але чекає нагоди повернутися до свого клубу.

У тривалій розмові з «Нашою Нивою» Олег Дулуб розповів про те як зустрів війну, що чекає білоруський спорт і чому самі російські та білоруські спортсмени заслуговують на санкції, які мають зараз.

– Коли ви залишили Україну?
— Через тиждень після війни.

 – Важко було вирішити поїхати?
– Це вийшло спонтанно, бо не планував їхати з України. Як завжди, приїхав на базу, а тут нам із Василем Хомутовським [білоруським тренером львівських голкіперів] сказали, що треба терміново виїжджати, бо білоруські війська скоро вторгнуться в Україну. Якби це сталося, Європейський Союз не прийняв би нас на свою територію.

Були підстави довіряти цьому інсайдеру. Крім того, ми бачили, що відбувається навколо нас. Наші українські футболісти, наприклад, мали прийти до штабу територіальної оборони та зареєструватися. Ми запитали: що нам робити, іноземцям? Люди з клубу кудись подзвонили, поговорили і сказали, щоб ми негайно їхали. Хоча я й досі шкодую, що покинув Україну, бо там залишилася команда і там до мене завжди добре ставилися.

- Яким був шлях?
– Клуб нам допоміг. Ми їхали на білоруських номерах, перед нами була машина супроводу з клубу, а ми їхали зеленим коридором на всіх блокпостах. На кордоні ми стояли близько шести годин у п’ятикілометровій черзі і бачили все, що там відбувається.

- Що справило найбільше враження?
– Насамперед мене вразила кількість людей. Ми заздалегідь перевіряли черги на прикордонних переходах, тож до другої години дня нікого не було: нуль машин, нуль біженців. Але коли ми приїхали, почався великий потік людей. У хорошому сенсі мене вразило те, як проходив перехід, що добре працювали як українські, так і польські прикордонники. З того боку, польського кордону, багато чоловіків пішли в Україну, щоб її захищати.

Важко передати те, що ми побачили на підході до кордону. П’ятикілометрова колона жінок і дітей у супроводі чоловіків. Вони привезли жінок з дітьми на кордон і повернулися до Львова захищати свою країну.

Один випадок трапився зі мною у Варшаві. Приїхали в свій готель біля аеропорту «все включено». Позаду мене сидів літній чоловік, і було видно, що він буквально

вийшов з хати. Чоловік був надто розгублений, ніби вперше прийшов до такого готелю і не знав, що робити, виглядав він як фермер. Адміністратор підходить до нього, пропонує каву чи чай – не розуміє. Викликають дівчину, яка говорить російською, і вона знову пропонує йому каву чи чай. Той чоловік дивиться на неї і каже: «Я хочу їсти». Тобто людину просто витягли зі свого нормального середовища і викинули за кордон, мене дуже вразило. Я розумію, наскільки це для нього стрес.

– Україна була вашим домом?
– Напевно, я міг би назвати це другою домівкою, особливо зараз, коли вдруге прийшов працювати в чемпіонат України. Зараз зовсім інше ставлення, адже люди вперше побачили, як ми працювали, у 2016-2017 роках.

Вони створили для нас максимально комфортні умови – і побутові, і навчальні. Зрозуміло, що у роботі є різні моменти. Але це футбол, нічого страшного.

Я додам більше про ставлення людей у ​​місті, особливо під час свого другого візиту. Я був дуже приємно здивований, що мене впізнали у Львові – підійшли, привітали, побажали успіху. Хоча більшість населення міста – фанати «Карпат» (клуб розформували у 2021 році). Тому мене знають, що в 2016 році вдалося підняти «Карпати» з дна.

– А як же зараз Львів?
– Іноземні гравці покинули країну, а всі українці перебувають у Львові. Мають обов’язки по роботі в обороні, допомагають розвантажувати гуманітарну допомогу. Після цієї роботи всі вони організовано тренуються, ходять в спортзал, грають у футбол.

– Зараз часто згадуєте про футбол?
— Менше, ніж раніше. Зараз мене більше цікавлять події, що відбуваються в Україні, тому що для мене це не чужа країна, і я б хотів, щоб все швидко закінчилось.

– Яким для вас було 24 лютого?
– Пам’ятаю, напередодні ввечері ми вечеряли з усім тренерським штабом у готелі і говорили про цю ситуацію із загрозою російського вторгнення. Зійшлися на тому, що нормальна людина не може почати війну в таких умовах, бо виграти її неможливо. Спокійно ліг спати, а десь о 5:30 мені дзвонять у Viber. Дзвонять хлопці з Білорусі і запитують: «Ти спиш? Так у вас там війна!»

Заходжу в інтернет, включаю звернення всім добре відомого товариша про початок так званої операції…

Відразу згадав слова з пісні: «Рівно о четвертій розбомбили Київ, нам сказали, що почалася війна». Адже звернення вийшло о п’ятій у Москві, а в Києві о четвертій. Відразу побачив багато паралелей з тією війною, з 41-м роком.

О 12 годині у нас була зустріч, потім розмовляли з керівництвом клубу. О третій ми сіли на базу і поїхали назад до готелю.

– Наскільки Львів відчуває прихід війни?
– Львів – це тил, а будь-які бої забезпечені тилом. І те, що я побачив у цьому місті, мене вразило до глибини душі. По-перше, побачив великі черги до військкоматів. Чоловіки стояли, намагалися записатися в армію, але їх не пустили: казали, що військові частини укомплектовані, а зброї не вистачає.

Через пару днів біля тих же військкоматів почався збір речей для біженців, пам’ятаю гори їжі та одягу. А через п’ять днів у Львові почали з’являтися перші блокпости. Це було дуже несподівано: ввечері виходите з бази – нічого, а вранці йдете на базу – вже блокпост. Тим часом черги біля військкоматів не зникали, були натовпи чоловіків, які хотіли йти до Києва і захищати його.

Приблизно через тиждень після початку війни мер Львова оголосив, що для участі в терористичній обороні повинні зареєструватися всі чоловіки віком від 18 до 60 років, у тому числі і гравці клубу.

– Як проводили свій час від початку війни до від’їзду?
— Треба було якось абстрагуватися [від війни]. Обов’язково дивитесь новини, переважно CNN та українські канали. Став менше дивитися російські та білоруські канали, особливо після нападів на будівлю Харківської адміністрації, коли білоруси заявили, що українці нібито підірвали себе.

Справа в тому, що я отримую інформацію з різних джерел про те, що насправді відбувається в Україні. Адміністратор нашого клубу був у Бучі, якраз у розпал бойових дій, замкнений під землею. Він сказав, що там робили так звані «визволителі» з Росії, і це нагадує мені поведінку нацистів під час Другої світової війни.

Три дні тому була історія про хлопчика, у якого на очах застрелили батька, самого хлопця поранили і вистрілили в голову. Цей хлопець був другом дочки нашого адміністратора, він знає дитину та її батьків, які загинули.

Десь на другий-третій день бомбардувань я подзвонив цьому адміністратору, і він увімкнув відеопосилання. Побачивши людей, які там сидять у бомбосховищі, важко щось запитати у людини в такій ситуації. Макаревич добре говорив про те, що ті, хто воював, не люблять про це згадувати.

Один з наших агентів теж був у Бучі. Інші агенти були в Харкові та Запоріжжі, і вони розповідали, як бомбили будинки прямою наводкою – стріляли «Градами», снарядами тощо.

Проаналізувавши всі ці новини, поспілкувавшись з усіма по телефону, ми з Василем Хомутовським поїхали на базу і зробили там справи. Від усієї інформації, багато негативу можна було зійти з розуму. Я бачив шок людей, знаю, що син нашого агента почав заїкатися після вибухів, і знаю, наскільки змінилося ставлення цієї людини до росіян і білорусів.

– Ви самі відчували дискримінацію?
– Якщо говорити про Львів, то цього не відчув, бо там до мене дуже добре ставилися. Єдиний мінус - через кілька днів після початку війни мені заблокували українські картки, вирішили заморозити рахунки росіян і білорусів. Я прийняв це як належне – мовляв, в країні війна, вони розберуться.

– Цей час змінив ваше уявлення про українців?
– Тільки з позитивного боку побачив єдину націю. Для них ця війна - як Велика Вітчизняна війна для Радянського Союзу, людей, об’єднаних спільною метою перемогти в цій війні. Мене також вразила поведінка українських спортсменів, за рідкісним винятком, що всі вони зійшлися разом. Футболіст «Колосу» Андрій Богданов прийняв присягу, взяв автомат і пішов на війну, є інші приклади.

До війни українці не мали єдиного ставлення до Зеленського. Але як він почав поводитися, коли почалася війна! Здається, ситуація критична, треба йти, а він каже: ні, я буду битися зі зброєю в руках. І це передалося людям, нація почала об’єднуватися навколо Зеленського.

– Ви зараз по-іншому ставитесь до Росії?
– Так, ставлення до неї погіршилося. Так, як поводяться так звані «визволителі», люди в ХХІ столітті не можуть поводитися. Вони знищують цілі міста разом із мирним населенням просто тому, що ці міста російськомовні і люди не зустрічають їх хлібом-сіллю. Але треба розуміти, що Україна – вільна країна, і українців дуже важко перетворити на рабів. Вони швидше помруть, але ніколи більше не будуть рабами.

- Що ви думаєте про санкції проти білоруських і російських спортсменів?
– Ті, хто з ними не згоден, кажуть, що спорт поза політикою. Але хто придумав цю фразу? Будь-який вид спорту хоч і в невеликих масштабах, але все ж відображає всі процеси, що відбуваються в суспільстві. Згадаймо Олімпіаду 1936 року в Німеччині. Навіщо це було німцям? Щоб показати перевагу арійської раси. Олімпіада в Москві та Сочі слугувала тому, щоб показати через спорт перевагу Радянського Союзу чи Росії.

На мою думку, країна, яка розпочала війну в центрі Європи в ХХІ столітті, має бути покарана. Не кажу, що у війні винні спортсмени, але ж санкції стосуються не тільки спорту: глобальні бренди йдуть, банки відключають SWIFT і так далі. Спорт десь на десятому місці.

Я не думаю, що спорт поза політикою. Кожен спортсмен є громадянином своєї країни. У 2020 році під час протестів деякі зайняли дуже зручну позицію: мовляв, ми займаємося тільки спортом і не ліземо в політику. Але справа не в політиці!

Коли вбивали людей у ​​2020 році і коли людей вбивали зараз, це питання людських стосунків, а не політики. Я вже не кажу за кого ви голосуєте – за червоного, жовтого, білого чи зеленого, питання в тому, схвалюєте ви вбивство чи ні.

Україна довела, що чим вищий рівень спортсмена, тим вищий у нього рівень розуміння своєї важливості як особистості. Мені здається, що тут все пов’язано.

- Білоруські спортсмени підписали провладного листа, російські спортсмени відвідали провладні заходи. Чи всі вони заслужили те, що мають зараз, ці санкції?
– Для мене відповідь правильна: так, заслужили. Звісно, ​​можуть сказати: нас нічого такого не цікавило, ми просто тренувалися…

Знаєте, був чеський письменник Юліус Фучик, його стратили нацисти в 1944 році. Перебуваючи у в’язниці, він написав книгу «Репортаж із петлею на шиї», де описав те, що з ним сталося. Є хороші слова, я їх вивчив напам’ять: «Не бійся ворогів – вони можуть лише вбити, не бійся друзів – вони можуть лише зраджувати, боятися треба байдужих людей – це за їх мовчазною згодою всі найжахливіші злочини у світі трапляються».

Насправді, найстрашніші люди в світі — мовчуни. Я поважаю будь-яку позицію, але розумію, що принаймні вона має бути у кожного. Кожна людина унікальна і всі рівні перед Богом. Немає такого, щоб хтось народився, наприклад, президентом – ні, спочатку народжуєшся чоловіком, а потім йдеш на вибори.

- Чи плануєте зараз якісь плани на життя?
– Так, намагаюся зрозуміти, як тренувати команду, коли відновиться чемпіонат України. Думаю, що у нас буде лише кілька тижнів, щоб потренуватися і відновити хоча б частину стану.

 – Чи є шанси, що чемпіонат скоро відновиться?
- Дуже сподіваюся. Треба розуміти, що в будь-якій країні футбол – це більше, ніж спорт. У тій же Іспанії за часів Франко робилися спроби відродити футбол, щоб показати, що в країні нібито все нормально. Думаю, що перше, що зробить Україна, якщо ситуація трохи покращиться, – це відновити національний чемпіонат.

Коли почалася війна, шукав інформацію про те, коли відновився Радянський Союз після Великої Вітчизняної війни. Отже, перший матч відбувся 13 травня 1945 року, через кілька днів після війни. Це все.