Положинский: «Я – за честный футбол!»

ДИКИЙ І ФЕДЕЦЬКНЙ– НАПІВБОГИ ДЛЯ ЛУЧАН

Дихає ліс, пташка на гіллі Пісню співає, що тішить мій слух.
Я довго ріс – йшов через цілі,
Що тіло гартують і зміцнюють дух.

«Мій лицарський хрест» («Тартак»)

– Олександре, розкажіть про ваші взаємовідносини з футболом. Ви росли спортивним хлопцем?
– Не надто спортивним. Безуспішно відвідував у дитинстві декілька спортивних секцій, але футболу серед них не було. Пригадую, до нас у школу часто приходили футбольні тренери, виглядали на перервах потенційних кандидатів у свої команди, але на мене уваги взагалі не звертали. Тепер, коли я завдяки ФК «Маестро» ближче познайомився із футболом, як то кажуть, зсередини, можу сказати: у моєму випадку, селекційний дар луцьких тренерів підвів – якби тоді за мене як слід взялися, думаю, можна було би зробити захисника рівня Олега Лужного (посміхається).

– А на вулиці – в тому числі після футбольних баталій, – билися часто?
– Не так часто, але, звісно, бився. Малим взагалі був великим забіякою, а з роками ставав все більше й більше. назвемо це – нерішучим (посміхається). Звичайно, бійки бували, як і в кожного хлопця, але, на жаль, в більшості поєдинків я «вигрібав». Тож чим старшим я ставав, тим більше намагався вирішувати конфлікти на рівні розмов. Хоча це не завжди допомагало, тож і помахатися доводилося. Не скажу, що за всі мої бійки мені зовсім не соромно, але такі, за які дуже не соромно, також були.

З огляду того, чи може футбол ставати приводом для персонального конфлікту двох чи кількох гравців, то-так: і раніше, і зараз суперечки на футбольному полі часто змушують кулаки зачесатися.

– Ви народилися у рік поразки СРСР і тріумфу Німеччини на чемпіонаті Європи-1972. А який перший міжнародний турнір запам’ятали?
– Чемпіонат світу в Мексиці 86-го року. Можливо, не перший, але цей одразу згадався. Ми з друзями намагалися не пропускати жодного матчу і любили, за різних обставин (як правило, не дуже в тему, але десь за змістом це мало відповідати нашому вуличному «тиць-пердиць»), «цитувати» фразу з телевізійної візитівки цього чемпіонату – щось на зразок «діенде нітос мехіко чемпенсейс» (посміхається).

– Яким клубам належить ваше серце?
– Оскільки я з Луцька, то зрозуміло, що «Волині». Хоча в моєму дитинстві ця команда називалася ще «Торпедо». Наш двір знаходився недалеко від стадіону. Часом ми бігали на футбол – звісно ж, пролазили без квитків. У нас там такі стіни з камінчиків – по них можна було видряпатися нагору, поки міліціонер ди-вився в якийсь інший бік. Думаю, ще й зараз ті малопомітні «сходинки» лишилися і деякі теперішні хлопці так само потрапляють на ігри улюбленої команди. Але частіше ми футбол не дивилися, а слухали: якщо стадіон вибухав гучним радісним криком – значить, наші забили; якщо крики було чутно значно гірше – значить, забили гості.

– І також з дитинства звик вболівати за «Дніпро» й «Динамо». За них завжди вболівав мій тато. Що ж стосується ігор теперішнього чемпіонату України, то я завжди переживаю не стільки за команду, скільки за те, щоб вдало зіграли саме українські – футболісти. Наприклад, коли у пам’ятній зустрічі «Шахтаря» з «Динамо» Кучер забив два м’ячі, я, вболіваючи за «Динамо», щиро радів за Кучера. Чесно.

– Рідні брали вас на домашні матчі «Волині»?
– Мій тато нечасто ходив на стадіон – я таких випадків, щоб він взяв мене з собою на футбол, пригадую лише один чи два, та й те доволі розмито, бо був тоді дуже малим. Частіше я, вже дещо пізніше, ходив разом із друзями з двору.

Найбільш пам’ятним, звісно, є «чемпіонський» матч 89-го року – стадіон був настільки заповненим, що навіть стояти було тісно. Тогочасні герої команди – Дикий, Федецький – були просто якимись напівбогами для лучан (посміхається).

– Чи доводилося спілкуватися з епатажним Віталієм Кварцяним?
– Особисто – ні. Але маю багатьох друзів і знайомих, які спілкувались (посміхається).

– Які почуття й емоції у вас викликає нинішня «Волинь»?
– Як то кажуть, вже трохи не те. Раніше, було, прийдеш на гру, а в складі Камзюк, Гащин – не просто свої хлопці, а хлопці, з якими особисто добре знайомий. Зі Славою Камзюком я й сам не раз бігав у футбол в піонерському таборі (посміхається).

– Які основні проблеми цього клубу?
– У нас і у футболі зокрема, і в спорті взагалі найбільша проблема одна – матеріально-технічне забезпечення. Де воно є – там справи кращі, де нема – там і проблеми. Звісно, не все залежить тільки від грошей, але існує певний рівень, нижче якого професійна команда, нажаль, існувати просто не може. Прикро, що через такі проблеми раптом зникають з українського чемпіонату хороші гравці, а то й цілі команди, й добре, що «Волинь» поки тримається.

– Коли востаннє були на «живому» футболі?
– У минулому році. Я зараз живу переважно в Луцьку і часом ходжу повболівати за рідну команду.

«ПРИКРО, ЩО ЯРОСЛАВСЬКОГО ЗМУСИЛИ ПРОДАТИ «МЕТАЛІСТ»

Спільнота розумних, міцних, незалежних,
Без «правобережних», без «лівобережних»,
Добрих, привітних і незрадливих,
В усьому єдиних, вусьому щасливих!

«Я не хочу» («Тартак»)

– Революційні події в Україні призвели до зростання національної свідомості і кардинальних змін у суспільстві. На вашу думку, яка роль у цьому організованих футбольних уболівальників, які забули свою давню ворожнечу і об’єдналися заради єдності України?
– Ви знаєте, я є давнім прихильником фанатського руху, знайомий з багатьма хлопцями з різних, клубів (посміхається). Фанати львівських «Карпат» взагалі вже не лише знімаються у нас в кліпах (як, наприклад, у відео на пісню «Дж... ангел»), а й самі нещодавно зняли для нас відео на пісню «Майже На». Та й познайомився я з режисером цього кліпу, Богданом Лисиком, завдяки відео-роликам, які він знімав на підтримку рідної команди.

Так от, мене та міжклубна ворожнеча завжди бентежила. Коли ми даємо концерти в різних містах – Києві, Львові, Харкові, Донецьку, – до нас часто приходять в тому числі й футбольні фанати. Ми спілкуємося, знайомимося, фотографуємося. І от мене постійно дивувало, чому люди, які живуть в однаковій системі цінностей, які проголошують спільні ідеї, які в різних містах просять заспівати ті самі наші пісні, які однаково люблять наш народ і нашу Україну – при цьому ворогують між собою?

Мабуть, першим об’єднуючим фактором все ж таки став рух на підтримку родини Павліченків. Я сам брав участь у кількох таких акціях і не раз казав, що покладаю великі надії на футбольних фанатів як на одну із рушійних сил у побудові нової – справді незалежної – України. І, мабуть, один із найсвітліших моментів мого життя за останні півроку – коли я дізнався про єднання футбольних вболівальників різних клубів заради майбутнього нашої держави.

– Вам як патріоту мають бути неабияк близькі ідеї і цінності ультрас?
– Я не люблю узагальнень. Думаю, є якісь спільні цінності і в усіх наших футбольних вболівальників, і в мене з ними, і в них без мене (посміхається). Але всі люди різні, клуби різні, цінності, відповідно, також не всі й не завжди однакові. Такі поняття, як любов до України, повага до її мови, культури, історії, традицій, відстоювання власної честі та гідності, взаємоповага та взаємопідтримка, звісно, нас об’єднують. Але, безперечно, є щось таке в мені, що не подобається багатьом ультрасам, є щось і в них, що не завжди подобається мені. Головне, щоб це нас не роз’єднувало, а лишалося тільки приводом для діалогів чи дискусій.

– Обираючи між сучасними грандами українського футболу – «Динамо», «Шахтарем», «Дніпром» і «Металістом» – чия гра вам ближча і цікавіша?
– В останні роки все більше моїх симпатій завойовує «Дніпро», однак «Динамо» під керівництвом Реброва почало знову відвойовувати свої позиції. В «Металісті» й «Шахтарі», як на мій смак, трохи забагато латиноамериканців, я ж більше є прихильником європейського футболу (посміхається).

– Чи йде на користь українському футболу гегемонія «Шахтаря», яку ми спостерігаємо протягом останнього часу?
– По відношенню до мене це питання є дещо некоректним. Я за те, щоб в українських командах було якомога більше українців, а легіонерів – не більше двох-трьох на гру. Мені хочеться, щоб наші команди стали кузнею кадрів не лише для національної збірної, але й для футбольних грандів Європи. І я вірю, що при відповідному ставленні це цілком можливо.

Що ж стосується домінування «Шахтаря», то на даний момент, як мені здається, воно не таке вже й безперечне. Однак той «Шахтар», який ми бачили, наприклад, в останній сезон Генріха Мхітаряна, мав дуже неоднозначний вплив на чемпіонат України. Для сильніших і більш забезпечених команд він був хорошим стимулом до розвитку, кожна зустріч з яким ставала дуже важливим досвідом та прекрасним мотиватором для роботи над помилками й усунення недоліків у грі. А для слабших і менш забезпечених колективів «Шахтар», навпаки, був дуже деморалізуючим фактором.

Я он сам вчора пограв проти команди значно вищих за класом гравців. Цілий матч пробігав туди-сюди, до м’яча, може, доторкнувся разів з десять за гру, три рази з яких подавав його з-за лінії поля. І ще впродовж всього поєдинку тільки те й робив, що заспокоював то колег по команді, які сварилися між собою, то суперників, які скаржилися, що їх б’ють по ногах. То скажіть, що я міг навчитися і чого доброго для себе виніс з цієї гри? (посміхається).

«НІКОЛИ НЕ БУВ ПРИХИЛЬНИКОМ БЛОХІНА ЯК ТРЕНЕРА»

Ми – єдина сила, ми – єдиний фронт!
З вами вся країна, з вами весь народ!
Як вночі лягаєм спати – молимось за вас!
Час перемагати, хлопці! Забивати час!

«Україно, забивай!» («Тартак»)

– Перед мундіалем 2006-го року ви записали чудову пісню «Україно, забивай». Давайте згадаємо історію її створення.
– Сидів перед телевізором, вболівав за нашу збірну, а гра у хлопців щось не йшла. І якось сам собі під ніс почав наспівувати «Україно, забивай! Україно, забивай!». Вже точно зараз не скажу, забили тоді чи ні, але незабаром з того наспівування утворилася проста й енергійна вболівальна пісенька.

Ото тільки знаєте, що прикро? Пісня ж не писалася конкретно під чемпіонат світу 2006-го – вона створена під нашу збірну. Щоб хлопців енергетично підтримувати, щоб вболівальники її трохи співали – не треба всю пісню, вистачить оцих двох найважливіших у ній слів: «Україно, забивай!». І її варто було би крутити перед кожною грою нашої команди – на стадіоні, по радіо, в телеефірі. Не для популяризації творчості гурту «Тартак» – у нас є багато інших хороших пісень, – а для створення спрямованих енергетичних променів на підтримку національної команди та її перемоги.

Я вірю, що слово і думка мають силу. А коли думка чітко сформульована у двох словах і синхронно повторюється мільйонами людей, ця сила збільшується непомірно. І от, якби перед грою люди наслухалися пісні, вона б сама по собі виринула у них з підсвідомості під час матчу. І це б точно додало нашим футболістам шансів на перемогу. Не треба навіть, щоб люди згадували, що це пісня групи «Тартак» – нам це й не треба, головне, щоб наші перемогли. Але не крутять чомусь пісню, не показують, до речі, дуже веселий та позитивний кліп (посміхається).

– Які емоції наповнювали вас напередодні німецького ЧС?
– Звичайні. Радість, надія. Хоча, зізнаюсь, я ніколи не був прихильником Олега Блохіна як тренера. От як футболіста завжди його поважав і любив, а ось у тренерській ролі – ну, не викликає він у мене довіри. І те, що Україна тоді доволі високо пройшла, записую не на його тренерський фах, а на тренерський фарт. Для мене й для мільйонів вболівальників Олег Блохін – це культова футбольна особистість. І, видно, саме завдяки цьому футбольний Бог тоді подарував нашій команді той футбольний фарт (посміхається).

– Як довго святкували вихід нашої збірної з групи, а потім – до чвертьфіналу?
– Я не святкував. Я просто радів. Дивувався. І чекав.

– Поразку від Італії сприйняли як належне?
– Я ніколи не вболівав за збірну Італії. Принаймні, за той колектив, в якому вже не було Роберто Баджо (посміхається). А в тій чемпіонській Італіїя мав, здається, всього три симпатії – Пірло, Буффон і Гаттузо. Та й взагалі, я чомусь впевнений, хоч і не є симпатиком збірної Франції та фанатом Зідана: якби не провокація Матерацці, чемпіоном-2006 могла стати зовсім інша команда.

До речі, я зовсім не переношу всі ці провокативні штучки на полі, симуляцію, брудну гру. Я – за чесний футбол! А поразка України від Італії. Добре, що по факту вона виявилася поразкою від чемпіона. Ця поразка була цілком по грі. Не по грі, нажаль, ми тоді перемогли швейцарців. (Ну да, не по игре – по 11-метро-вым.:-) – Ред.)

– З тих пір Україна ось вже вісім років пролітає повз чемпіонати світу. Це якийсь рок чи реальний рівень нашої збірної?
– Це реальний рівень управління українським футболом. Хоча, коли я дивився гру зі збірною Нігера, то не дивувався, чому наші не їдуть до Бразилії. Що не футболіст – красунчик, талантище, молодчинка. А командної гри щось зовсім немає.

– Два тижні залишається до старту ЧС в Бразилії. Чи плануєте слідкувати за цим турніром?
– Завжди переглядаю матчі чемпіонату світу й чемпіонату Європи, коли маю таку можливість. Якщо буде нагода подивитися якісь ігри в цьому році-звісно ж, не відмовлюся. Дуже сподіваюся, що в Бразилії не буде тих вувузел, чи як там вони називаються (посміхається).

– Які дві збірні зіграють у фіналі? Хто ваш фаворит?
– Я не готовий до якихось прогнозів, бо в мене рівень інформації близький до нуля. Особисто я хотів би побачити фінал Іспанія – Німеччина, але, цілком можливо, що буде Аргентина – Бразилія або Бразилія – Уругвай. До речі, на минулому чемпіонаті мені Уругвай дуже сподобався.

– Шакіра, Дженніфер Лопесі Рікі Мартін вже записали свої пісні-гімни бразильського мундіалю-2014. Якби Україна пробилася на цей турнір – повторили б свій досвід 2006 року?
– Хіба якби раптом прийшло натхнення на якусь таку пісню. Пісні «на злобу дня» – не наш стиль.

– Чи бували ви колись в Бразилії? Якщо так – що вразило найбільше?
– Був над Бразилією (посміхається). Пощастило, коли летів до Аргентини, побачити згори Ріо-де-Жанейро й навіть статую Ісуса. Не знаю, чи це так навмисно був прокладений маршрут, чи це нам так пощастило.

Тривалий переліт, ніч в літаку, зранку прокидаюся, дивлюся в ілюмінатор – і бачу знизу велике місто, а потім розгледів того Христа на горі. Спочатку очам своїм не повірив, глянув на карту польоту – дійсно, пролітаємо над Ріо. Тричі, вважай, пощастило – і що біля ілюмінатора сидів, і що вчасно визирнув, і що хмар зовсім не було.

– І щоб завершити тему... Деякі представники світової спільноти вважають, що внаслідок останніх подій слід покарати Росію і забрати в неї право проведення чемпіонату світу 2018-го року. Що думаєте з цього приводу?
– Думаю, що Росія має всі шанси відмовитися від проведення цього чемпіонату за власним бажанням.

«ЖАХЛИВО, ЯК СУДИЛИ НАШУ ГРУ З АНГЛІЄЮ...»

А насправді так просто змінити життя!
Просто вийти на вулицю, просто прибрати сміття,
Полюбити свою землю, свою рідну природу,
Відчути себе часткою єдиного народу.

«Я не хочу» («Тартак»)

– Агресія Росії втілилася, в першу чергу, в анексію Криму, і як наслідок – підвисло питання про майбутнє місцевих клубів, «Таврії» і «Севастополя». Напередодні президентських виборів багато кандидатів спекулювали на темі повернення півострова до складу України. Наскільки реально повернути Крим і які механізми цього вам бачаться?
– За кілька (надцять) років ефективної цілеспрямованої боротьби та праці перетворити Україну на країну, до якої Крим сам захоче приєднатися. Звичайно, впродовж цього часу треба приділяти максимум уваги підтримці проукраїнських сил та настроїв у Криму, відстоюванню на міжнародному рівні інтересів України та Криму як частини України, окупованої Росією, і зміцненню власної обороноздатності на той випадок, якщо Росія не вгамує своїх імперських апетитів.

– Чи багато концертів «Тартака» у Криму вже скасувалося?
– У нас нічого не скасувалося. Ми в Криму виступали, може, разів п’ять за всю історію «Тартака», востаннє – на центральній площі Сімферополя минулого літа. Публіка тоді гарно нас приймала, але нових концертів заплановано не було.

– Перейдемо до однієї з найважливіших подій останніх років – Євро-2012. Які враження подарував вам цей турнір?
– Я не був прихильником проведення Євро в Україні й досі не змінив своєї точки зору з цього приводу (посміхається). Щодо самого чемпіонату – прикро, що наша команда не зіграла бодай один матч у Львові, де публіка цього надзвичай-но чекала. Погано, що дощ перебив гру з Францією – до зупинки матчу наші грали просто чудово, тисли французів, і суддя свиснув саме тоді, коли українці мали шанс провести ефективну атаку. Після перерви Україна, схоже, перегоріла, а французи, навпаки, опанували себе. І жахливо, звісно, як судили нашу гру з Англією.

А ще я дуже порадів за Шевченка у матчі зі шведами й досі не можу зрозуміти, як італійцям так пощастило виграти у німців (посміхається).

– Скільки матчів відвідали?
– Щоб триматися подалі від безпосередніх подій, я завчасно втік від Дніпра до Дністра (посміхається).

– Атмосфера на вулицях українських міст під час турніру була неймовірна!
– Не знаю. На щастя, я був далеко (посміхається).

– Як вплинуло Євро-2012 на формування позитивного іміджу України у світі?
– Так, що весь світ був і лишається «дуже занепокоєним» подіями в Україні останніх шести місяців.

– Багато людей було проти проведення цього чемпіонату через його дороговизну. По-вашому, «игра стоила свеч»?
– Звісно, ні. Наприклад, коли у Львові будували новий стадіон та розбудовували старий аеропорт (і той, і той, хоч і доволі гарні, однак після Євро-2012 не надто завантажені попитом), ми разом із львівськими активістами збирали гроші на придбання вкрай необхідного медичного апарату для дитячої лікарні. Апарат коштував десь в кілька сотень разів менше, ніж стадіон.

ЯК ПОЛОЖИНСЬКИЙ ТРЕНЕРОМ БУВ

Ти знаєш, що я не шукаю
Легких шляхів
І не продав свою душу.
Ти знаєш, що я починати
Цей бій не хотів,
Та як треба – то мушу.

«Не свари мене, мамо» («Був’є»)

– З ким з українських футболістів ви знайомі? Можливо, з кимось товаришуєте?
– Товаришую? Мабуть, ні. Хіба зі згадуваними вже тут хлопцями з «Волині» (посміхається). Спілкувався і знайомився з багатьма. Хто з них досі пригадує цей факт і готовий його підтвердити, хто ні – я точно не знаю.

Підозрюю, що Василь Кардаш та Андрій Гусін не заперечуватимуть, що трохи вчили мене грати у футбол в складі ФК «Маестро». Саша Шовковський, сподіваюсь, голову при зустрічі не відверне. Василь Сачко, хоч ми особисто й не знайомі, а лише обмінювалися якось словами взаємної поваги у телефонній розмові, думаю, не скаже, що не знає мене, бо в нас є багато спільних друзів. І є велика надія, що Анатолій Тимощук знає такого земляка. Про всіх інших не скажу (посміхається).

– Часто граєте в футбол? Коли бігали востаннє?
– За минулі п’ять днів двічі відвідував тренування ФК «Маестро». Колись ходив на ці тренування двічі на тиждень, а останні пару років – бував там коли раз на місяць, коли раз на півроку.

– Яка ваша улюблена позиція на полі і чому?
– Вже багато років граю лівого захисника. Раніше виходив там, тому що це була найменш популярна позиція на полі й мене ставили лівим беком, бо я однаково погано грав будь-де. А зараз я вже звик, трохи піднавчився, тож почуваюся більш-менш впевнено й дію більш-менш осмислено (посміхається).

– Якщо оцінювати ваші футбольні навички за 10-бальною шкалою, то яку оцінку собі поставите?
– Взагалі, десь на тверде «3», але часом, на куражі чи випадково, вдається заграти на «5» (посміхається).

– Якби ви стали тренером, то яким би наставником були: авторитарним чи демократичним, емоційним і крикливим чи спокійним і виваженим?
– Я колись був «тренером». Навіть двічі (посміхається). Спочатку – коли відпочивав у піонерському таборі. Мене прозвали Лобановським, бо коли наша команда грала, я, вболіваючи, своєрідно хитався, як це часто і Валерій Ва-сильович робив. Ще й при цьому я щось постійно підказував своїм друзям на полі. А потім, вже через кілька років – коли працював у тому ж таборі вожатим.

Так склалося тоді, що фізрук та інші вихователі-спортсмени футбол чомусь не любили. Зате діти хотіли грати, самі зібрали команду і запросили мене до неї. Спочатку ми програли пару зустрічей – не було порядку на полі, жодної ігрової організації, кожен бігав де хотів і як хотів. Багато індивідуальних проявів і мало командних дій. Тоді я взяв на себе функції граючого тренера. Спочатку розставив усіх чітко за позиціями, причому, декому довелося змінити своє амплуа. Трохи понили, але як пішла гра – заспокоїлися. Потім пояснив переваги ігрової дисципліни, організував взаємодію й більш-менш розробив тактику.

В нас там був один хлопець – малий, але дуже швидкий і технічний. Зараз би його точно прозвали Мессі, а тоді називали просто Малява (посміхається). Так от, наша команда почала грати на того Маляву. Він почав багато забивати, став героєм табору і одним із найбільших фаворитів у дівчат, а ми повигравали у всіх суперників, яких змогли знайти в нашому районі (посміхається). Тож тепер я знаю, що хороший тренер мусить до кожного знайти індивідуальний підхід.

– Цікаво, а роль спортивного журналіста ви б могли приміряти на себе?
– Це навряд чи. Можливо, міг би спробувати прокоментувати якусь гру, але не на фаховому, а на емоційному рівні. Та й не факт, що зміг би тримати свої емоції в потрібних рамках (посміхається).

– За яких обставин ви відвідували футбольні матчі за кордоном?
– Був на грі «Динамо» у Стамбулі кілька років тому – друзі запросили поїхати разом з ними на цю зустріч. А минулої осені завдяки матчу «Динамо» побув кілька днів у Відні. Відень дуже сподобався, гра – дуже ні (посміхається).

– Якби в цю секунду ви змогли б відвідати будь-який матч у будь-якому куточку світу – де б це було і за чиєю участю?
– Ще рік тому я хотів би потрапити до Мюнхена на гру «Баварія» – «Реал». В цьому році вже зовсім не хотів (посміхається).

– Ваш улюблений футболіст?
– Гравець ФК «Маестро» – Андрій Федоров. Коли я лажаю на полі, він мене часто підстраховує (посміхається).

– Якщо обирати між двома, хто кращій: Блохін чи Шевченко? Пеле чи Марадона? Кріштіано Роналдо чи Мессі?
– Я не обиратиму (посміхається). Блохін не знайшов у собі сили вчасно піти з поста головного тренера «Динамо», Шевченко вступив не в ту партію, про Пеле майже нічого конкретного не знаю, Марадона якось забив гол рукою і не був проти, що його зарахували, Роналдо рекламує шампунь, а Мессі – чіпси. Але всі вони – великі футболісти. Всі дуже круті.

– Чи брали колись автографи у футболістів?
– Не пригадую такого. Можливо, для когось, а не для себе.

– Гравці досить часто відмовляють своїм фанатам у спілкуванні, фото чи автографі, особливо після невдалих матчів. Знаю, що ви завжди відкриті до прихильників. А що може змусити вас відмовити комусь у фотці чи підписі?
– Їхня неадекватна поведінка чи фізичний стан, або мої нагальні справи.

– Чи надокучають вам фанатки? Як боретеся з їх нав’язливою увагою?
– Не дуже надокучають. Як правило, прихильники «Тартака» – люди цілком притомні й стримані (посміхається). Деякі винятки вимагають дій за обставинами.

– Якщо футболіста Бог обділив природнім талантом, то це – невелика проблема: він може досягти суттєвих успіхів за рахунок саможертовної праці і постійних вимотуючих тренувань. Чи можливий подібний розклад у музиці?
– Звісно. І тому є безліч прикладів. Є ж якийсь там відомий вислів стосовно процентного співвідношення вродженого таланту та набутих навичок, де в таланту помітна меншість. І це стосується не лише музики та футболу.

– Поділіться творчими планами на найближчі два-три місяці. Як поживає проект «Був’є»?
– З «Тартаком» маємо вже кілька запрошень на різні фестивалі, в перервах між якими хочемо відзняти пару кліпів, або й три, або хоча б один (посміхається). «Був’є» теж живе і розвивається. Зараз ведеться активна студійна робота і потрохи готуємося до першого «живого» виступу на фестивалі «Бандерштадт» на початку серпня.

– І наостанок – що побажаєте читачам?
– Щоб футбол ніколи не псував життя (посміхається).

Роман КЛИМЕНКО, «Футбол»