Худжамов: «Сухих матчей могло быть и больше»

Для голкіпера «Іллічівця» матч із запорізьким «Металургом» став ювілейним – 40-м у прем’єр-лізі, в якому він залишив свої ворота «сухими». Одразу після зустрічі новий капітан маріупольців Рустам Махмудкулович Худжамов дав флеш-інтерв’ю одному з телеканалів державною мовою. Із цього приводу й почалася розмова.

– Рустаме, вам було зручно відповідати українською?
– Іноді мені зручно розмовляти, іноді – не дуже. Після гри із запоріжцями склалося враження, що мені не зовсім зручно. Просто на той час ще не вщухли емоції, занадто довго перекладав із російської на українську. Вийшло не дуже гарно.

– Загалом, знаєте мову?
– У школі за п’ятибальною системою мав п’ять із плюсом. Правда, з літератури. Помиляється той, хто вважає, що я не знаю мови. Я народився й виріс в Україні, навчався в загальноосвітній столичній школі № 163 на Нивках. Дома отримував постійну практику.

– Але ж у вас не українські корені.
– У мене батько – узбек, а мама – українка. Батько, може, й не розмовляє, але розуміє все. А мама з тіткою, яка, до речі, викладач української мови та літератури, прищеплювали мені любов до мови.

– Мали можливість практикуватися з української в Донецьку чи Маріуполі?
– Ні. Жодної практики. Та це й не дивно, адже у східних регіонах переважає російська, якою всі користуються в роботі й побуті.

– Капітанська пов’язка якось позначилася на вашій ролі в «Іллічівці»?
– Стало більше відповідальності – на полі й за його межа­ми. З’явилися питання, не завжди пов’язані з футболом, які треба вирішувати.

– Це були вибори всередині колективу чи так вирішив головний тренер?
– Були вибори. На аркушах паперу писали прізвища, тож, у підсумку, отримав найбільше голосів.

– Капітанська пов’язка перейшла до вас від Богдана Бутка?
– Минулого сезону в нас було багато капітанів. Спочатку Віталій Віценець, потім Богдан Бутко. Ще Артем Путівцев і Олександр Мандзюк. Тепер ось настала моя черга.

– Віценець, як ще троє гравців з основної обойми – Костянтин Ярошенко, Олександр Чижов і Пилип Будківський, – тепер у «Севастополі». Це втрата для вас?
– Усі четверо – кваліфіковані виконавці, які, на мій погляд, могли би ще допомогти й «Іллічівцю». Але хлопці вирішили змінити місце роботи, за що не можна їх засуджувати. Кожний робить свій вибір. А нам треба рухатися вперед. До того ж, у нас з’явилися нові, доволі перспективні футболісти, які також прагнуть бути якомога кориснішими для команди.

– Що для вас значить позначка в 40 поєдинків, у яких зберегли ворота «на замку»?
– Це вчергове мені нагадало, що «сухих» матчів могло бути більше. Так би мовити, урок, що всього 40 таких матчів. І що не можна втрачати концентрацію ні на тренуваннях, ні в іграх.

– У вас є еталон серед голкіперів?
– Як таких немає. У дитинстві моїм кумиром був Петер Шмейхель, якого вважаю видатним голкіпером. У школі «Динамо» поталанило зростати поруч із такими майстрами, як Олександр Шовковський, В’ячеслав Кернозенко, Віталій Рева. Дивився на них і намагався перейняти найкраще.

– Наскільки відомо, велика заслуга у високій майстерності динамівських воротарів Михайла Михайлова.
– Михайлов справді дуже сильний наставник. Але не зовсім коректно казати, що я його вихованець. Зі мною працювало багато тренерів. Треба загалом відзначити динамівську школу, випускниками якої є вже згадані Шовковський, Кернозенко, а також Всеволод Романенко, Денис Бойко, Артем Кічак, Олександр Рибка та багато інших. Це все за рахунок правильно вибудованої структури.

– Було багато розмов, що київський клуб не розгледів талант Богдана Сарнавського, який, зрештою, опинився в «Шахтарі».
– Це – винятковий випадок. Просто Сарнавському пощастило піднятися на видноту. Можливо, відрахування з динамівської школи стало для хлопця новим викликом, стимулом більше працювати й вдосконалюватися. Я був 4-м воротарем у своїй віковій групі. Перспектив у мене не бачили не лише тренери, а й я сам. Мене віддали в команду на рік молодшу, де почав грати більш-менш стабільно. Потім потрапив у третю команду, в другу. Бувають ситуації, коли футболіст проводить певний час у команді, але через якісь причини (чи то травми, чи щось інше) не підходить. Його відраховують, а потім людина вирішує свої проб­леми, відтак зовсім інакше стає працювати. І пішло-поїхало. Тому не вважаю, що це вина тренера, що не розгледів Сарнавського. У футболі всяке буває.

– Останнє питання: чи є у вас найпам’ятніший «сухий» матч?
– Не стану виокремлювати. Маю надію, що найпам’ятніша гра ще попереду.