До Дня народження Віктора Баннікова

Володимир Маслаченко розумівся на воротарській майстерності. На питання, хто найталановитіший голкіпер «післяяшинської» епохи, Микитович завжди відповідав: Віктор Банніков.

БАННІКОВ – ЛІТАЮЧИЙ ВОРОТАР

У Віктора Максимовича була непроста доля. З одного боку – радості перемог, завоювання серйозних трофеїв у футболі, досягнення в роботі спортивного функціонера після завершення кар'єри гравця, щасливе сімейне життя поруч із улюбленими дружиною та дочкою.

З іншого боку, важке повоєнне дитинство, постійне нервування через конкуренцію за місце в «рамці» і, нарешті, боротьба зі страшною хворобою, яка занадто рано вирвала його з життя.

Коли почалася війна, маленькому Віті ледь виповнилося три роки. Батько загинув на фронті. Мати з восьмирічним сином повернулися з евакуації, але чекати допомоги не було від кого. Тому вже підлітком Віктор удень працював на взуттєвій фабриці, а вечорами навчався у школі.

Якщо випадав вільний час, пропадав на спортивному майданчику. Тільки не на футбольному полі, а в секторі для стрибків у висоту. Навіть виконав тодішню норму на звання «майстра спорту» – 195 см. Ще Віктор активно грав у баскетбол та волейбол, саме в цій грі він був включений до юнацької збірної України. У волейболі йому найбільше подобалося грати в захисті, витягувати в стрибку «мертві» м'ячі майже біля самої підлоги. Ось, мабуть, звідки проявилися задатки до красивих кидків у футбольних воротах.

У них він став уперше в 21 рік (!). У такому віці деякі кіпери досягають світового визнання. Про появу Баннікова у великому футболі я чув дві версії.

Одна з них романтична: Віктор, як зазвичай, тренувався в секторі для стрибків у висоту. А де на стадіонах знаходяться подібні сектори? Правильно, за воротами. Його стрибки помітили футболісти, які грали поруч, і запросили спробувати себе в ролі воротаря. Ось він їм відразу й показав, на що здатний...

Друга версія більш приземлена, але, думається, реальніша. За успіхами Баннікова в легкій атлетиці, баскетболі та волейболі непомітно для Віктора давно спостерігав один тренер-громадський працівник скромної заводської команди в рідному Житомирі, в результаті запропонувавши захищати ворота його команди. До речі, на таких безкорисливих та «божевільних» тренерах-громадських працівниках і тримається масовий футбол – фундамент професійного.

Банніков погодився... і незабаром потрапив до лікарні. Сейви – це, звичайно, красиво, але футбол на відміну від волейболу та стрибків у висоту – спорт контактний. І Віктор отримав від форвардів суперника свій перший «контакт». У лікарні навіть подумував кинути футбол, але засоромився цих думок. І не даремно, через кілька місяців його вже запросили до команди майстрів, нехай і не вищої ліги, – чернігівської «Десни». Політав у чернігівській рамці Віктор рівно рік: з літа 1960-го по літо 1961 року.

У 1967-му Віктор БАННІКОВ отримав свою першу золоту медаль, і в серпні того ж року стартувала його знаменита «суха» серія. Динамівський голкіпер у матчах чемпіонату зберігав ворота недоторканними протягом 1122 хвилин – аж до квітня 1968-го. Цей рекорд СРСР так ніхто й не перевершив.

А потім до скромного за мірками футбольного світу Чернігів на товариський матч із «Десною» приїхав відомий шведський клуб «Гаммарбю». Тут скандинави «репетирували», щоб потім зіграти такий же «товарняк» у Києві з динамівцями.

Воротар «Десни» Банніков показав себе проти шведів у всій красі. Він і не знав, що на трибуні сидить головний тренер «Динамо» В'ячеслав Соловйов, який уже привів «біло-синіх» до срібних медалей, а зараз підводив їх до першого «золота». В'ячеслав Дмитрович приїхав до Чернігова дивитися майбутнього суперника зі Швеції.

А ще його як тренера дуже турбувала воротарська позиція киян. Олег Макаров, звичайно, був досвідчений та надійний, проте йому було вже за тридцять. Звичайно, у складі «Динамо» були молоді та здібні голкіпери. Але Андрій Гаваші тільки-тільки залишив біло-синіх. Він визначив для себе інший пріоритет – навчання в університеті на кафедрі фізики. Інший кіпер – Леонід Клюєв – незадоволений малою кількістю матчів в основі, теж подав заяву на перехід. До «Шахтаря», в чому не прогадав. Із донецьким клубом Клюєв у 1962 році завоює Кубок СРСР.

Ось Соловйов і зробив Баннікову пропозицію перейти до «Динамо». Але в той чемпіонський сезон Віктор грав лише за дублерів. Свої воротарські університети він пройшов у Макарова, хоча останній діяв у зовсім іншій манері: непомітній, без зайвих сейвів, зате обачливо та грамотно. Як у грі на лінії, так і на виходах.

Ще один знаменитий воротар допоміг зростанню Баннікова. Соловйов на початку 1962 року запросив до Києва зі свого рідного ЦСКА 29-річного досвідченого Бориса Разинського, який досяг багато чого в рядах армійців. Той зіграв у Києві лише один сезон, хоча захищав ворота у 18 матчах із 30. Зате він був близький за манерою до Баннікова: такий же стрибучий, сміливий у боротьбі за м'яч. Разинський не скупився при передачі свого досвіду молодому таланту.

Перший зірковий сезон Баннікова співпав із приходом до «Динамо» Віктора Маслова. У 1964 році хлопець не лише завойовує свій перший великий командний трофей – Кубок СРСР, а й особистий – приз журналу «Огонек» як найкращому воротарю СРСР. У ті часи призи популярних ЗМІ цінувалися не нижче призів Федерації. Наприклад, приз газети «Труд» вручався найкращому бомбардиру. Кубка «Радянської Росії» – «За волю до перемоги» – домагалася команда, яка частіше за інших вигравала, поступаючись по ходу матчу.



Чим запам'яталася манера гри воротаря Банникова? Перш за все, стрибучістю, швидкою реакцією та набутою хоч і в «пізньому» віці високою воротарською технікою. Усі ці якості найкраще проявилися саме у вирішальних матчах за Кубок. Не стільки у фіналі з куйбишевськими «Крильями», скільки з московським «Спартаком» у двох півфінальних іграх 8 та 9 вересня. У двох, тому що перша завершилася внічию 0:0, а на другий день кияни перемогли 3:2. Героєм тих обох зустрічей із червоно-білими став саме Банніков. Потім Олег Макаров пожартує: «У ці два дні Віктор узяв намертво у стрибках більше м'ячів, ніж я за всю свою кар'єру».

Після цього півфіналу зі спартаківцями Баннікова почали запрошувати до збірної СРСР. У ній він чудово захищав ворота проти австрійців, греків, валлійців, про нього в захоплених тонах писала преса. Якраз тоді Віктор, за власним зізнанням, навіть «зловив зірочку». Однак його голову охолодив товариський матч у Москві 4 липня 1965 року з чемпіонами світу бразильцями.

Хоч Банніков знову підкорював усіх своїми сяйвом, «король футболу» Пеле «поклав» йому свій черговий гол, а ще один додав Флавіо. Баннікова замінили в перерві, й більше «зірковості» у нього не було ніколи.

Він був включений до складу збірної СРСР на чемпіонат світу 1966 року в Англії, але не зіграв там жодного матчу. Тренер Микола Морозов віддав перевагу перед ним Льву Яшину та Анзору Кавазашвілі. Повернувшись до Києва з Англії, Банніков несподівано для себе побачив, що його місце зайняте. За всю історію «Динамо» це був перший випадок, коли в команді було два чудових воротарі. Щоправда, пізніше, у 80-х, Віктор Чанов та Михайло Михайлов повторили подібний сюжет.

Банніков та його «змінник» Євген Рудаков грали у різний футбол. Рудаков, незважаючи на вищий зріст, віддавав перевагу не настільки помітній та ефектній манері. Якщо в першому їхньому «конкурентному» сезоні 1966 року Рудаков захищав ворота «Динамо» у 18 матчах, а Банніков – у 7, то в наступному вже Віктор вирвався вперед: 22 проти 17 Рудакова. У 1968 році взагалі «бойова нічия» – 19:19, у 1969-му «повна перевага» Рудакова – 29:3. Заради справедливості варто зазначити, що в тому році Банніков зламав руку та довго лікувався.

У 1970 році Віктор змінює команду, йде до рідного для Маслова та Рудакова московського «Торпедо», де несподівано для всіх знову стає одним із найсильніших воротарів Союзу. Баннікова знову запрошують до збірної СРСР, куди також залучають його головного конкурента – усе того ж Рудакова. У 1970 році Віктор знову завойовує приз журналу «Огонек» – найкращому воротарю країни. Цей трофей рідко присуджувався голкіперам більше одного разу в їхній кар'єрі, але щоб бути визнаним найсильнішим стражем воріт країни у двох різних клубах (!) – такого домігся лише один Банніков.

БАННІКОВ – ФУТБОЛЬНИЙ КЕРІВНИК

У Віктора Максимовича недовгий досвід тренерської роботи – в рідному Житомирі.

Свої здібності він повністю розкрив як серйозний організатор та керівник великого спорту. Перші менеджерські навички вчорашній воротар отримав у луганській «Зорі», потім у Спорткомітеті УРСР та в профспілкових спортивних структурах республіки.

Саме Віктор Максимович зібрав та очолив команду однодумців, вибудувавши принципово нову Федерацію футболу незалежної України. Він же представляв її інтереси, коли ФФУ приймали в сім'ю ФІФА та УЄФА. Баннікова обрали першим президентом Федерації (1991-1996), з 1996 року й до останнього дня свого життя – 25 квітня 2001 року – Віктор Максимович працював на посаді першого віце-президента ФФУ.