До 83-річчя Анатолія Пузача

Невисокий, але міцно збитий. На перший погляд у ньому можна було б упізнати, радше, борця чи боксера. Але Толя Пузач перевтілювався на футбольному полі, немов пташина, випущена на волю з тісної клітки. Володів він швидкістю, винахідливістю, вмінням розірвати суперників на просторі та в грі один в один. Навіть у багатій на імена та події історії київського «Динамо» цей футбольний самородок посідав особливе місце. Залишився в міфах як автор першого єврокубкового гола клубу й радянського футболу в цілому, як перший гравець, замінений на чемпіонаті світу, а також як перший і найближчий помічник Валерія Лобановського, невід’ємний член тренерського колективу алхіміка українського спорту. Але який шлях довелося йому подолати, щоб залишити свій слід у цій грі, що стала професією!

Анатолій Пузач народився 3 червня 1941 року в селищі Красний Кут Саратовської області. Там провів і раннє дитинство, а коли тато-військовий демобілізувався, родина вирішила перебратися на батьківщину мами – в місто Бердичів Житомирської області.

Саме там 5-літній Толик і зробив перші кроки в футболі. Спершу – в первісному, дворовому, де швидкий хлопчина грав так, що завойовував повагу навіть старших хлопчаків. Простенький ганчір’яний м’яч він водив на вигоні біля міського базару так, що й десяток суперників не могли його наздогнати.

Проте батьки були проти занять спортом своєї дитини: Пузач ріс хворобливим, пережив плеврит із ускладненням на нирки, виглядав маленьким, тендітним, нездоровим. «Саме футбол мене вилікував», – зізнався пізніше Анатолій Кирилович. А батьки повірили, що справа серйозна, коли юний футболіст почав міцніти на очах, та й зарплатню приносив на рівні батька.

Свій авторитет Толик здобував поступово: спершу показав себе в шкільних змаганнях, потім – в юнацьких. У показовому матчі збірної міських шкіл проти команди машинобудівного технікуму забив м’яч і замучив старших суперників. Як наслідок, потрапив на олівець тренерам заводської команди. А колектив фізкультури цей був дуже непростим.

  
«Прогрес» (інші назви – «Машинобудівник», «Торпедо» та «Авангард») був справжньою гордістю Бердичева. Кілька разів вигравав обласні змагання, грав на всеукраїнському рівні серед КФК. Тренером команди на той час став легендарний динамівець Павло Віньковатов – він-то й оцінив перспективи Пузача, заклавши фундамент його атакувальної майстерності.

Досить швидко звернула увагу на бердичівського таланта й головна команда області – житомирське «Полісся». Під керівництвом динамівців Анатолія Богдановича та Володимира Гребера поліщуки фінішували ближче до першої п’ятірки Класу «Б», а Пузач за два неповних сезони 1960-61 років забив 8 м’ячів у 21 матчі.

Хоча ще граючи за заводську команду Бердичева, Пузач отримав відстрочку від армії, в 1961 році за ним приїхали на машині «Побєда» гінці із Прикарпатського військового округу. Розподілили через військкомат на курси молодого бійця, після чого забрали із «Полісся» в львівський СКА. Спершу прийняли новачка холодно: зайшовши в гуртожиток, він привітався до одноклубників, але ті навіть не відірвалися від карт. «Дожилися, «село» вже всяке суди присилають», – кинув крізь зуби хтось із картярів. Уже невдовзі він, напевно, з лави запасних дивився, як грає Толик.

У складі армійців Львова впродовж 1962-64 років Анатолій провів 88 матчів, записавши на особовий рахунок 40 голів. Старший тренер Сергій Шапошников не міг нарадітися цій знахідці – вже в перших сезонах Пузач увійшов у список 33 найкращих Класу «Б», а також привернув увагу вищолігових колективів. Скажімо, в чемпіонаті 1964 року в доробку СКА – 59 голів, 35 із них – у Пузача. Ця команда дійшла до чвертьфіналу Кубка Радянського Союзу, що було великим досягненням для армійців.

«Карпати», які набирали хід по сусідству зі СКА, готові були забирати Пузача. Особисто В’ячеслав Соловйов, який приводив київських динамівців до першого чемпіонства, кликав поліщука в ЦСКА. Почувши «ні» від Пузача, роздратовано сказав: «Розумію, не хочеш бути Ванькою в місті, краще – Іваном Івановичем у селі». Але доля розпорядилася інакше: невдовзі збірна Класу «Б» грала товариський матч із київським «Динамо», і провідна команда УРСР зазнала прикрої поразки від нижчих за класом гравців. Але клуб виграв у тому, що після гри запросив відразу кількох гравців у свій склад. І, як мінімум, Круликовський і Пузач багато зробили для «Динамо».
 
Львівський СКА до втрати провідного форварда поставилося філософськи: невдовзі, вже 1965 року, виграло першість Класу «Б». А Пузач, в свою чергу, поступово посів гідне місце в блискучому ігровому ансамблі, який у 60-х досягнув домінування в радянському футболі.

Самородку із Житомирщини було майже 24 роки: він відчував, що нові одноклубники, навіть молодші, чудово підготовані та готові до великого футболу. Хвилювався, переживав, чи не помилився – адже інші клуби, що кликали, до нього могли звертатися як до Івана Івановича, а от Івасиком він відчував себе саме в такій сильній команді, як «Динамо» (Київ).

Але такий досвідчений тренер, як Віктор Маслов, швидко ввів новачка в основний склад. «Ти на "старих" не дивися, на них не рівняйся: вони вже заіржавіли. А ти ще молодий і повинен бігати жеребцем. Так що давай!», – радив новачку «Дід». І Пузач пройшов всі збори, чудово проявив себе в міжсезоння в серії контрольних матчів у Гаграх, а тому в першому турі чемпіонату СРСР 1965 року відразу ж знайшов себе в «Динамо». 15 квітня він вийшов у стартовому складі проти московського «Динамо», і кияни при 56 тисячах відданих вболівальників виграли – 1:0. Вже у червні в матчі з «Чорноморцем» Анатолій оформив дубль, відкривши лік і забитим м’ячам.

Ведучи в два голи, кияни все ж не виграли тоді в Одесі. Лобановський забив сам і допоміг товаришу, матч закінчився 2:2. Тепер уже заздрісники говорили: «Пузач одружився на дочці Маслова, тому й грає». Сам Толик розповідав цю історію із хитрою усмішкою, додаючи: «От тільки дочки в Маслова не було…»

Поступово стало зрозуміло, що Пузач – гравець, якого потребувало «Динамо». Вправний у веденні м’яча, з вибуховою стартовою швидкістю, разом із Хмельницьким він просто розривав редути суперників. У першому ж сезоні в складі «Динамо» Анатолій здобув срібну медаль чемпіонату СРСР та золоту серед дублерів. У 1966 році – «золото» та кубок. А коли кияни першими із усіх союзних клубів відважилися стартувати в єврокубках, саме Пузач став творцем історії.

2 вересня 1965 року всі – й прихильники, й недоброзичливці, й справжні вороги – з інтересом чекали вістей з Північної Ірландії, де «Динамо» (Київ) грало перший в історії міжнародний офіційний клубний матч. Одна справа – громити численні «робітничі збірні» та колективи відпочивальників під час товариських турне. Інша – не побоятися взяти на себе відповідальність. І, знаючи чим загрожував у тій країні провал, взяти на себе місію першопрохідців.

  
І «Динамо» не підвело – розгромило «Колрейн» – 6:1 у гостях і 4:0 вдома. Проте в тому турнірі киян спинив «Селтік». Рік потому цей шотландський гранд виграв Кубок чемпіонів Європи, а ще через рік програв уже більш досвідченим динамівцям. А напрочуд важливий перший м’яч на «Паркхеді» забив якраз Анатолій Пузач. 20 вересня 1967 року. 3-я хвилина. Бишовець тонким пасом вивів на оперативний простір Сабо, той переправив м’яча в центр, де соло видав Пузач. На оманливому замаху прибрав двох захисників, вискочив на воротаря й пробив повз нього. Це перший гол «Динамо» й усього українського та радянського футболу в Кубку чемпіонів! Клубні чемпіони Європи не очікували, що вже в 1/16 фіналу складуть зброю перед ще маловідомим суперником.

У складі великої команди Маслова Пузач здобув собі ім’я, а коли її очолював Севидов – був уже досвідченим лідером. Чотири рази потрапляв у список 33 найкращих (лише раз як №1), здобув чотири золотих і чотири срібних медалі. Один кубок СРСР – інший у 1973 році динамівці програли, що й визначило прикру долю тодішнього наставника…

14 матчів (2 голи) Пузач провів за збірну СРСР. Взяв участь у фінальному турнірі Чемпіонату світу 1970 року, де, до слова, став першим гравцем в історії Мундіалів, який вийшов на заміну. В матчі-відкритті проти господарів турніру – мексиканців – Анатолій замінив одноклубника Серебреникова.

Існує думка – Пузач міг би провести ще кілька яскравих років як гравець, але в фатальному для себе матчі проти луганської «Зорі» мужньо пішов у верхову боротьбу з Журавльовим, наслідком чого стала тяжка травма голови – із п’ятьма локальними переломами. Хірург, вболівальниця, яка була присутня на тому матчі, розповідала Анатолію, що навіть з трибуни чула характерний хрускіт. Саме тоді, на 48 хвилині матчу 22 липня 1973 року, закінчилася кар’єра гравця Пузача. «Динамо» виграло – 1:0. А його багатолітній лідер атак уже не зміг повернутися на поле. «Тренування-то я відновив уже через півтора місяці. Але з’явилася боязнь м’яча, а з таким відчуттям на динамівському рівні в футбол грати вже не можна», – пригадував пізніше вже навчений життям тренер.

А яким футболістом був Пузач? «Добре координований, швидкий і невтомний, мав високу стартову швидкість, постійно маневрував по всьому фронту атаки, добре взаємодіяв з партнерами. Сміливо вступав в єдиноборство, прагнув пробити по воротах без підготовки», – цитуємо характеристику від сучасників. Безстрашним, – додамо від себе, пам’ятаючи, що то було далеко не перше гостре, жорстке зіткнення футболіста, який не прибирав ніг і голови.

215 матчів у чемпіонатах СРСР, 49 голів. 16 матчів і 7 голів у єврокубках. 14 матчів і 2 голи – на міжнародному рівні збірних. Низка нагород. Анатолій Пузач залишав поле переможцем. І опускати планку не міг і в подальшій футбольній роботі. Саме тому, хай які б не були пропозиції, залишався вірним команді київського «Динамо». Спрацювався із Валерієм Лобановським, від 1974 року й до кінця життя з невеликими перервами працюючи в його штабі. Починав з роботи в дублі, продовжив – у найближчому контакті з ВВЛ.

  
Дві перемоги в Кубку кубків і Суперкубок Європи – Пузач, як член тренерського штабу «Динамо», у 1976 році отримав за це звання Заслуженого тренера УРСР. А після італійського Мундіалю мав запрошення поїхати з Лобановським в Емірати, але віддав перевагу клубові, який став рідним. У 1990 році, замістивши Валерія Васильовича на посту головного тренера, привів киян до останнього в їхній історії союзного чемпіонства.

А от золоті медалі прем’єрного чемпіонату незалежної України здобути не зміг. Після вильоту команди від «Андерлехта» в єврокубках почув від тодішнього президента клубу Безверхого слова про звільнення. Образився… Деякий час не мав коштів, але гордість не дозволяла повернутися в клуб, де його образили й не зрозуміли. Щоб вижити в час інфляції й безгрошів’я, їздив інспектувати матчі національного чемпіонату, але все ж думав про «Динамо», бо відмовився від привабливих пропозицій із Росії, Узбекистану, різних міст України.

«У мене досі не затягується рана від того, що ми, гравці, наробили з Пузачем. Кирилович був дуже м'яка людина, і після жорсткого Лобановського це його погубило. Він дозволив собі сподіватися на наш професіоналізм, але це багато в чому не виправдалося. Це не повинно повторитися», – це слова Віктора Леоненка, які говорять самі за себе про «Динамо» початку 90-х.

  
А коли Валерій Лобановський, побачивши позитивні зміни в «Динамо» під новим керівництвом, дав принципову згоду на повернення, саме Анатолій Пузач став його розвідником, який зібрав усю необхідну інформацію про колектив і оточення ще до того, як Метр був представлений у якості головного тренера київського суперклубу.

Лобановський цінував Пузача за великий професіоналізм, відданість футболу та… характер. Людяний, привітний, м’який у спілкуванні та прийнятті рішень – Анатолій Кирилович був «громовідводом» між колективом і головним тренером. Любив тварин, театр, пісню. Сам гарно співав, особливо – українську народну «Цвіте терен». Опікувався футболістами. Часто саме його слова спускали з небес на грішну землю юних «зірочок» ще до того, як на них обрушитися мав гнів Лобановського.

Багатьом «профілактика» від Пузача врятувала кар’єру. І якщо в юності ображалися, що він міг зайти й перевірити гравців по кімнатах перед «тихою годиною», або й завітати на неформальні святкування чи навіть дискотеки, то пізніше зрозуміли – Пузач дбав про них і бажав їм не припуститися тих помилок, через які загубилися деякі, можливо, більші таланти ніж він, самородок із глибинки, що зробив себе у футболі сам.

Він до останнього жив футболом, хотів бути корисним рідному клубу. Хоча тяжко хворів, цікавився динамівськими справами й радів їхнім успіхам. Дуже шкода, що не дожив до тріумфу нашої збірної на чемпіонаті світу – через 36 років потому, як сам Анатолій грав на полях Мексики. Помер Кирилович 19 березня 2006 року в 64-літньому віці.