Як політтехнолог Шейтельман клуб Стенлі Метьюза купував

Особисто мене його відео-стріми приваблюють свіжістю, неординарністю погляду на нагальні проблеми та питання – від геополітичних і воєнних до культурних і спортивних. Аналітично-математичний підхід дозволяє пану Шейтельману препарувати практично будь-яку тему до складових, зрозумілих пересічному глядачеві. Широкий тематичний спектр автор охоплює простою мовою – та ще й, як правило, з фірмовим іскрометним гумором.

Про зростання популярності й, вочевидь, авторитету Михайла Шейтельмана свідчить динаміка розширення аудиторії, що вже налічує під півмільйона підписників його YouTube-каналу. Допомагаючи загалу складати пазли повсякденного буття, формуючи потрібні меседжі щодо російської агресії, він не відмовляє собі в задоволенні поекспериментувати. Зокрема, запропонував усім небайдужим дивитися матчі збірної України на ЄВРО-2024 під свій коментар.

– Такий собі Вадим Синявський нашого часу? – не без іронії запитав я Михайла.

– Синявського знаю хіба що з розповідей батька, – відповів. – У дотелевізійну епоху це була дійсно знакова постать. Але мені більше до вподоби Коте Махарадзе. На відміну від багатьох спортивних коментаторів, скажімо, тих-таки Озерова та Маслаченка, він ніколи не займався спортом професійно. Але спортивні репортажі актора не були менш професійними. Він марив спортом і, зокрема, футболом. І вкладав у це своє хобі всю душу. Я намагаюся робити те ж саме.

Першим спортивним досвідом Михайла Шейтельмана став боксерський поєдинок Усика та Ф’юрі. За словами ведучого, він навіть і не сподівався на таку шалену аудиторію. Сам, до речі, далеко не експерт у боксі, хоча й пам’ятає, як Кличко-молодший мутузив Повєткіна. Каже, можливо, дехто з глядачів завітав на стрім помилково, шукаючи відкриту трансляцію самого бою. Мовляв, навряд чи о пів на другу ночі хтось цілеспрямовано налаштовуватиметься на Шейтельмана замість Усика. Та, як би там було, той досвід Михайло оцінив як вдалий. І – запросив уболівальників на матч між Україною та Румунією в Мюнхені...

– Якщо розмірковувати щодо якості сумнозвісного млинця, то для мене глевким став саме другий, – посміхається мій співрозмовник. – По-перше, в розпалі стріму інтернет у мене «ліг» таким чином, що я збагнув це лише хвилин через 10, упродовж яких спілкувався з космосом. По-друге, невдовзі після відновлення зв’язку з глядачем щось трапилося в офіційного транслятора – «засліпило» вже телеекрани. Й на додачу підсумок зустрічі вийшов, м’яко кажучи, не зовсім таким, як доводилося очікувати...

Що ж, Михайло Шейтельман – не з тих, хто легко здається. Під час інтерв’ю ми дійшли загальної думки: гра зі Словаччиною має бути зовсім іншою. Так і сталося, включно з результатом. Сергій Ребров і його підопічні підтвердили реноме вольової команди, згадавши стиль, у якому був пройдений плей-офф за путівку на ЄВРО-2024.

– Що не кажіть, а Ребров недарма двічі чемпіон трьох країн – як у ролі гравця, так і в тренерському амплуа, – резюмує мій співрозмовник. – Такий жах, як із Румунією, трапляється в біографіях найвправніших майстрів. Головне – не зламатися, зберегти холодну голову, зробити правильні висновки...

Політтехнолог, публіцист, письменник, бізнес-консультант і блогер, Михайло Шейтельман не вважає себе спортивною особистістю. Футбольні ворота захищав у далекому дитинстві, згодом займався важкою атлетикою та стрільбою. Втім, змагання солідного рівня без його участі все ж не пройшли.

– Я родом із міста на Неві, – згадує. – Мешкала наша родина неподалік від спортивної бази Кавголово, одного з центрів санного спорту. А тато був у СРСР єдиним на той час арбітром міжнародної категорії з цього виду. Авжеж, брав мене з собою на змагання. Без калькулятора, в розумі, я спокійно виводив середній показник із п’яти заїздів – і вже в десять років працював суддею-секретарем, отримуючи по вісім рублів на день замість мами, яку на цю посаду оформлювали офіційно.

Математичні здібності лягли в основу його освіти: спочатку відділення аеродинаміки, згодом – факультет математики вже в університеті імені Бар-Ілана в Ізраїлі. Здатність «оцифровувати» навколишній світ виявилася затребуваною. Шейтельман консультував різноманітні міжнародні соціальні та екологічні ініціативи, медіа-менеджмент і політичні кампанії, а також – спортивні проекти.

– Спорт для мене завжди був не просто певною моделлю життя, – розповідає. – Я сприймав його як ниву широких можливостей для бізнесу. Серйозно захопився цим у 1990-х, перебравшись до Ізраїлю. А вже згодом, у Латвії, пристав на пропозицію місцевого бізнесмена Валерія Білоконя – взяти участь у придбанні славнозвісного клубу «Блекпул».

Володар Кубка Англії 1953 року в середині 2000-х переживав далеко не найсвітліші часи. Клуб, де колись виблискував легендарний Стенлі Метьюз, борсався в третьому дивізіоні без особливих перспектив і надій на краще. Однак поява латвійського олігарха, котрий викупив половину акцій, усе змінила. Вже через чотири сезони «Мандарини» святкували вихід до Прем’єр-ліги!

– Це була захоплююча кампанія, – розповідає Михайло Шейтельман. – Угодою по «Блекпулу» займався особисто, перед тим занурившись у «бухгалтерію» британського футболу. Вивчав особливості бізнес-моделей різних клубів, консультувався щодо підводного каміння конкуренції, знайомився з ринком футболістів і тренерів. Блекпул за Вікторіанської епохи вважався курортним містом, але на початку нового тисячоліття це була вже депресивна глушина. Тож для місцевих успіхи футбольної команди стали променем сонця, ковтком свіжого повітря. Наш перший плей-офф за підвищення в класі зібрав на новому «Уемблі» – щойно відкритій арені – понад 60 тисяч глядачів. Половина з них приїхала з Блекпула, де населення – 140 тисяч.

Кожен щабель угору футбольними сходами означав чистий фінансовий прибуток. Відповідно ми вибудовували й кадрову політику, задіявши цілий департамент. Його співробітники шукали, рахували, співставляли, складали графіки та діаграми. Скажімо, тренера Йєна Холловея обрали тому, що в попередніх клубах під його керівництвом виконавці досить жваво додавали в трансферній вартості. Підхід «ціна – якість» застосовували й до гравців. У підсумку, вклавши на старті кілька мільйонів фунтів, тільки за вихід в УПЛ заробили 90 мільйонів! І на кожного з наших футболістів був попит в більш іменитих колективах, усіх розкупили.

За словами пана Михайла, фінансові умови в «Блекпулі» (зарплата десь близько п’яти тисяч фунтів) значно звужували коло кандидатів у спадкоємці Метьюза. Навіть із Латвії могли запросити далеко не найяскравіших зірок.

– Бурштиновий край саме переживав найбільший у своїй історії футбольний бум, – каже М.Шейтельман. – Збірна створила справжню казку, пробившись на фінальний турнір ЄВРО-2004. Я відвідував кожен матч. Звісно, волів би бачити в «Блекпулі» Маріса Верпаковскіса, але довелося заздрити київському «Динамо» та поводитися скромніше. Придбали Каспарса Горкшса, котрий згодом пішов на підвищення, до «Куїнз Парк Рейнджерс».

Окрім, англійської Прем’єр-ліги, Михайло слідкує за перипетіями боротьби в іспанській Ла Лізі. Не в останню чергу – тому що в обох турнірах традиційно виступало багато футболістів із Ізраїлю. У Тель-Авіві Шейтельман мешкав неподалік від стадіону «Рамат Ган», залюбки відвідуючи поєдинки національної збірної. Не фанат, але безпомилково назве – коли та в яких клубах грали Роні Розенталь і Хаїм Ревіво, Ейял Беркович і Йосі Бенаюн. Із теплом згадує про двох зірок українського футболу, що стали своїми для ізраїльтян.

– Аварія, в якій 1994 року загинув Микола Кудрицький, шокувала всю спортивну спільноту країни, – розповідає Михайло. – За популярністю він поступався хіба що Андрію Балю. Той, вільно володіючи івритом, був бажаним гостем на різних телевізійних футбольних програмах і шоу. І найчастіше представляли його так: перед вами – той гравець, котрий на чемпіонаті світу забив самим бразильцям!..

Наше «Динамо» – не чужий для Шейтельмана колектив. Згадує, наскільки приязні стосунки свого часу зв’язували багаторазового чемпіона Союзу із «Зенітом» (не в останню чергу – через тісну співпрацю Валерія Лобановського та Юрія Морозова). Представник «колиски революції» рідко коли претендував на титули, тож у дуелях за чемпіонські нагороди ленінградці вболівали саме за киян.

Напевно, йому долею передбачено було опинитися врешті-решт у Києві. Причому осів тут напередодні фіналу Ліги чемпіонів 2018 року.

– Мені щастить на подібні події, – посміхається Михайло. – Сповна відчув, що таке для української столиці футбол. Як і в Ізраїлі, це – релігія. Та хоча б один факт: у якій іще країні дебати кандидатів у президенти напередодні останнього туру виборів проходять на футбольній арені!..

В Ізраїлі Шейтельман остаточно «захворів» і баскетболом. Нещодавно відвідавши Америку, не змарнував шансу вибратися на гру «Далласа», подивитися на Луку Дончича. Захоплюючись майстерністю сенсаційного словенця, звісно ж, радіє перемозі у фіналі НБА «Бостона», де разом грають латвієць Крістапс Порзінгіс і українець Святослав Михайлюк.

Узагалі в своїх стрімах він не обходить увагою жоден великий успіх наших атлетів. Уболіваючи за них тремтливо й пристрасно. І принагідно дає віртуального копняка чиновникам із різних спортивних федерацій, для яких «не все так однозначно», наполягаючи на тому, що на міжнародній арені не повинно бути місця для представників країн-агресорів!