Тренер «Маріуполя»: «Діти у крові... Ось це пережити було найскладніше»

Колишній півзахисник Шахтаря та Іллічівця, а нині наставник юнацької команди Маріуполя Сергій Грибанов розповів про жахіття війни.

– Сергію, під обстрілами в Маріуполі ви провели понад 20 днів. Місяця вистачило, щоб прийти до тями після всього цього безумства?
– Дорослим легше від цього відходити, а от психіку дітей відновити складно. Намагаємось їх якось відвернути, повернути до нормального життя. Якщо така зараз можлива.

– Давай по порядку. Ти все ще головний тренер ФК Маріуполь U-19 XNUMX?
– Так. У мене контракт із клубом, його ніхто не розривав. Але зарплатню нам уже не платять. За березень було нараховано матеріальну допомогу, і на цьому, сказали, всі. Ситуація зрозуміла і логічна, але, як керівник, так би мовити, окремого колективу, яким є наша юнацька команда, я хотів би, щоб клуб з максимальним розумінням поставився до подальшої долі своїх співробітників.

Багато хто з них виїхав з Маріуполя без машин, без речей, без заощаджень, і я вважаю, що не можна кидати людей напризволяще. Кожен із них, і я зокрема, готовий брати участь у волонтерських заходах, бути корисним країні. Можливо, клуб нас якимось чином організує.

– Президента ФК Маріуполь ви, гадаю, ніколи в очі не бачили, а з віце-президентом спілкуєтеся?
– За моєю інформацією, Андрій Санін перебуває у Західній Україні, де займається гуманітарною діяльністю. Мені часто дзвонять мої помічники, співробітники дитячої школи, і всі вони кажуть, що готові приєднатися до цієї роботи.

– В українському футболі так завжди – про персонал якщо й гадають, то в останню чергу. Пропоную поговорити про футболістів вашої команди. З ним все гаразд?
– Слава Богу, так. Усі виїхали, всі живі та здорові. Місцеві хлопці рятувалися разом зі своїми сім'ями, а приїжджих хлопчаків, з U-19 та U-17, війна застала у гуртожитку. Там вони й перебували довгий час під наглядом вихователя, який, як міг, організовував безпеку та життєдіяльність хлопців у підвалі. Словом, не покинув їх.

Потім, коли в їхньому районі стало зовсім страшно, я домовився, щоб пацанів прихистили в готелі Чайка, що знаходиться поряд із базою ФК Маріуполь. Там було притулок та харчування, але найголовніше, що цей район, розташований прямо біля моря, до якогось часу майже не бомбили. Жаль, але керівництво клубу не змогло вплинути на процес евакуації.

Так, це складно – без зв'язку організувати будь-які переміщення. Я, наприклад, чотири рази виходив із підвалу, щоб дістатися до хлопців, принести їм щось із продуктів тощо. Так от, двічі мені доводилося повертатися – були такі обстріли, що я не міг упоратися зі страхом. Але двічі дійшов.

– Ви визначили притулок для футболістів у готелі. Чому не на базі свого клубу?
– Давайте по порядку. Після того, як у моєму районі, на Лівому березі, стало зовсім м'яко кажучи, не спокійно, я забрав дружину та своїх дворічних дітей і перебрався на базу іншого маріупольського клубу – Яруда.

Там організація була чітка, і її особисто налагодив президент Олександр Ярошенко. У нього медичний бізнес у місті, і він з ранку до вечора мотався лікарнями, всіма важливими об'єктами. Допомагав людям, контролював свою команду. Свій будинок ми покинули, до речі, вчасно – наступного дня внаслідок авіаційного удару він майже згорів. У кращому разі ми опинилися б під руїнами в підвалі.

Якоїсь миті прилетіло і біля бази Яруда. Хлопці, хто як, почали виїжджати, а ми із сім'єю перебралися на базу ФК Маріуполь. Там було 47 людей. Укриттями служили кімната для теорії та тренажерний зал, що знаходилися на мінус першому поверсі. Там були якісь запаси їжі, але найважливіший момент не було проблем з водою.

– Хто були всі ці 47 людей?
– Співробітники клубу, сім'ї футболістів. Приїхали навіть родичі капітана Маріуполя Діми Мішньова. Приїхали з-за кордону, щоб вивезти рідних, машину тощо. Першого дня їхнього перебування було якесь затишшя. Люди думали: «Стріляють десь далеко». Але потім як почалося, і вони мало не збожеволіли. Плюс машина не заводилася.

– Коли ви їхали, база була ще ціла?
– Так. Але потім розбили її. Разом із паркінгом, на якому знаходилися автомобілі тренерів та футболістів першої команди.

Виїзд із міста – ще пригода. У кого, правда, як, але ми діставалися Бердянська через 17 блок-постів. Раз мало не потрапили під обстріл. Скрутилися в клубочок, дітям вуха закрили та просто молилися.

– Жаліли, що не поїхали у перші дні війни?
– Знаєте, багато жителів Маріуполя стали, як би це сказати, заручниками свого ж досвіду. Думали, що ми це вже проходили, згадували 2014 рік і сподівалися, що за кілька днів усе заспокоїться. Для моєї сім'ї ці пару днів помножилися приблизно на 10. А хтось у місті й досі.

– Найстрашніший момент?
– Та їх багато. Усі кажуть, що авіація – це справжній жах. Я можу лише підтвердити. Літак летить низько, ти розумієш, що зараз буде удар, але не знаєш, куди. Артилерія, коли ти в підвалі, не така страшна, а проти бомби з неба будь-які укриття марні. Все ж таки бачили, що трапилося з Драматичним театром.

Страшно було виходити надвір, це великий ризик. Багато людей і загинули саме тоді, коли кудись ходили. За тією ж водою. Будучи на базі ФК Маріуполь, я якось піднявся нагору, щоби через тренувальні поля пройти до хлопців у гуртожиток. І там нарвався на ворожий літак. Бачу – заходить. Я бігцем до будинку, де був мій помічник Андрій Оберемко. Встиг у нього сховатися, а прилетіло прямо на поле, яке я збирався оглянути.

– Знищили важливий воєнний об'єкт?
– Ага. Такий же, як і пологовий будинок. Коли його рознесли, я був на базі Яруда. Президент цього клубу зібрав добровольців, і ми одразу поїхали до цієї лікарні. Оце було, мабуть, найстрашніше. У зруйнованій будівлі ми збирали ліки та все, що вціліло, а потім переносили мішки до іншого відділення, яке продовжувало працювати.

Навколо – обстріли. Свистіло так, що вуха закладало, а Олександр Ярошенко нас заспокоював: «Хлопці, в одну вирву снаряд двічі не влучає». Але це ще нічого. Прибігаєш із медикаментами, віддаєш їх медсестрам, а тут у двері дзвінок. Дівчатка кажуть: «Відкрийте». Відкриваю, а там поранені. Діти у крові. Ось це пережити було найскладніше. Я одразу виходив надвір покурити. Не міг на це дивитися.

– Що далі?
– Зараз ми із сім'єю у Кременчуці – друзі дали притулок. Ось прийняв учора посилку від хлопців із Києва – допомогли колишні футболісти Петро Кондратюк та Андрій Смалько. Все ще сподіваємось, що клуб направить нас у якесь русло, але паралельно займаємося створенням фонду допомоги юним футболістам із Маріуполя. Деяких дітей уже влаштували за кордон, тут дуже допомагає агент Дмитро Єсін, який, до речі, віддав кілька своїх машин хлопцям із Яруда, щоб вони виїхали з міста.

Подивимося, як піде робота цього фонду, але я хочу бути хоч якось корисним своєму народу, брати участь у відродженні бодай футболу. Хочу жити лише в Україні. Ні разу не думав про те, щоб виїхати до цієї недорозвиненої країни, яка на нас напала. Дякую Богу, що вижили. А їм ніколи цього не вибачимо.