Золоті імена «Динамо». Леонід Буряк

«Один із найкращих півзахисників радянського футболу за всі роки. Добре технічно підготовлений, легкий, маневрений, тонко розбирався в грі, добре бачив поле, мав диспетчерські здібності. Умів зробити точний довгий пас, володів сильним прицільним ударом із дальньої дистанції, прекрасно виконував стандартні положення», – таку оцінку футболісту Леоніду Буряку дали сучасники. В історії нашого клубу прізвище цього гравця вписане золотими літерами. Сьогодні Леонід Йосипович відзначає свій день народження, а ми пригадуємо його шлях у футболі.

Леонід Буряк народився 10 липня 1953 року в Одесі. Батько, Йосип Ігнатович, був заводчанином. Рано помер, ще коли Льоня був підлітком – ставила на ноги трьох дітей мама, Марія Миколаївна. Але найдорожчий подарунок дитинства Льоня отримав саме від тата – спеціально у відомого в минулому одеського футболіста Володимира Пуховського, який став головним міським майстром зі спеціального взуття, він замовив сину справжні шкіряні бутси з шипами!

Усі дні, щойно випадала вільна хвилинка від навчання та домашніх турбот, Льоня Буряк пропадав у дворових баталіях із друзями дитинства. І хтось із них порадив йому спробувати себе в справжній команді. «Продмаш» – така була її назва – очолював Валентин Бліндер, «зірка» одеського СКА, ім’я якого гриміло на все місто. Хоча від охочих займатися футболом відбою не було, а конкуренція навіть у дитячих командах була на рівні дорослого футболу, Бліндер вибрав майбутню зірку до себе в команду. Пізніше Буряк займався в іншого ветерана «армійців» Одеси – Володимира Михайлова.

Ще тоді Буряк виділявся, передовсім, ігровим мисленням – умів організувати й завершити атаку, прийняти нестандартне рішення, загострити. Але не кожен тренер міг розгледіти це за тендітною статурою юного футболіста – наприклад, перший перегляд у дитячій школі «Чорноморця» Леонід не пройшов. А вже пізніше, потрапивши в дубль головного клубу міста, важив менше 50 кілограм. А потрапив Буряк у «Чорноморець» із другої спроби, на полі довівши, що заслуговує на це. На першість міста він, гравець «Продмашу», забив у ворота молодіжки головної команди міста два м’ячі. Після гри його відкликали з роздягальні, і відомий одеський тренер Матвій Черкаський запитав: «У «Чорноморці» будеш стільки забивати?».

Так 15-річний Леонід Буряк опинився у складі своєї першої команди майстрів. Досвідчений спеціаліст Сергій Шапошников активно залучав юнака до зборів із першою командою, і місто вже знало – у дублі зростає перспективний юнак. А коли команду очолив легендарний динамівець Віктор Жилін – один із провідних тренерів УРСР 1960/80-х, Льоня дебютував у першій клубній команді «Чорноморця» й за кілька сезонів став лідером команди, якому довіряли в юному віці навіть капітанську пов’язку.

Досить швидко потрапив Буряк і в збірні – спочатку проявив себе в юнацькій збірній УРСР, де познайомився з майбутніми одноклубниками – Блохіним, Даміним і Зуєвим. Потім на запрошення Євгена Лядіна прибув у юнацьку збірну СРСР, з якою посів четверте місце на континентальній першості серед однолітків у Чехословаччині. За два перших сезони в одеському клубі та дорослому футболі загалом Льоня провів 52 матчі, забивши 9 м’ячів.

«Чорноморець» на початку 70-х встиг зануритися в Першу союзну лігу, та й узагалі зірок з неба не хапав. Тому на найперспективнішого гравця команди почали зазіхати вищолігові клуби. Почергово приїздили емісари з московських «Спартака», «Динамо», ЦСКА та «Торпедо», із ленінградського «Зеніту». Навіть сам Андрій Андрійович Біба особисто гостював у квартирі Буряків, але поїхав ні з чим – двічі! Але коли наполегливий динамівський селекціонер звернувся до Льоні з третім запрошенням, почув у відповідь – «так». Виявилося, що молодий одесит не набивав собі ціну, не проявляв норов, а просто хотів дозріти до того, щоб переходити в «Динамо» – команду, яку встиг полюбити.

Спершу Леоніду було важко в столиці. Наприкінці 1973 року, скучивши за родиною, він навіть утік у «самоволку» в Одесу, ризикуючи відчисленням із команди. Але Олександр Севидов, який тоді очолював «Динамо», з розумінням поставився до демаршу новачка – його взяли на збори, а потім дали дебютувати в першому ж матчі сезону. «Арарат» у Єревані обіграв динамівців – 3:1, Буряк вийшов на заміну. То був сезон нестабільності, коли кияни втратили свої титули та трофеї в боротьбі з блискучою вірменською командою. У чемпіонаті «Динамо» фінішувало другим слідом за єреванцями, а в кубку поступилися їм, ведучи в рахунку. Наприкінці гри тренерський штаб зняв із гри якраз Буряка й Блохіна, великий Левон Іштоян зрівняв цифри на табло, а в додатковий час приніс перший в історії Кубок СРСР «Арарату».

Саме ці фатальні заміни ставили в провину талановитому тренеру, який був звільнений із команди після повернення до Києва з фіналу. На його місце за ініціативи першого секретаря ЦК компартії Щербицького було призначено дует молодих тренерів-новаторів – Валерія Лобановського та Олега Базилевича. Буряк був серед тих, навколо кого будувалася гра.

Валерій Лобановський у книзі «Нескінченний матч» так охарактеризував ігрову манеру лідера своєї команди: «Завжди елегантний у житті, Буряк на футбольному полі залишався вірним стилю, і його безпомилково можна було відрізнити по бігу з високо піднятою головою (очима він шукав свого друга Блохіна і часто робив йому передачі навіть тоді, коли з ходу подій випливало більш розумне продовження), по акуратній зачісці, по м'якості поводження з м'ячем навіть при «стиках» або при виконанні підкатів, які він не любив. Він – із футбольних романтиків, але не з безнадійних, для яких головне – потішити публіку каскадом трюків, побігати по зеленій галявині у своє задоволення, а з тих, які не тільки в змозі прийняти душею принципи суто колективної гри, але і привнести в неї щось своє, частку романтики. Техніка і настирливість Буряка, уміння вибрати правильну позицію дозволяли йому, коли він перебував у найкращій своїй формі, без особливого клопоту перехоплювати передачі суперників і з «бригадою» півзахисників пильно вишукувати проломи в обороні суперників».

305 матчів, 57 голів у чемпіонаті СРСР, 52 матчі, 12 голів у кубку СРСР, 50 матчів, 14 голів у єврокубках за «Динамо» (Київ). 5-разовий чемпіон СРСР (1974, 1975, 1977, 1980, 1981), 4-разовий срібний призер (1973 1976-осінь, 1978, 1982) та одноразовий бронзовий призер (1979). 3-разовий володар Кубка СРСР (1974, 1978, 1982), фіналіст – 1973. Нарешті, володар Кубка кубків і Суперкубка Європи 1975 року. До слова, на шляху до фіналу проти «Ференцвароша» Буряк забив красивий м’яч головою в падінні у ворота ПСВ «Ейндховен» – один із найкращих у його кар’єрі поруч із прекрасними штрафними і дальніми ударами, якими Буряк славився. Такі досягнення одного з найкращих півзахисників в історії київського «Динамо».

49 матчів (8 голів) провів за першу збірну СРСР, 9 матчів (2 голи) – за олімпійську збірну. Дебютував 25 травня 1972 року у виграному виїзному матчі проти французьких однолітків (3:1), а 20 травня 1974 року провів перший матч за Радянський Союз проти національної збірної Чехословаччини (0:1). Став бронзовим призером Олімпіади-76, а от на фінальний турнір чемпіонату світу 1982 року не поїхав через травму, отриману в матчі з «Металістом» напередодні іспанського Мундіалю. У «33-х найкращих» — вісім разів, п’ять із яких – під першим номером (№1 – 1977, 1979, 1980, 1981, 1982; №2 – 1975, 1976, №3 – 1978). Наприкінці виступів за клуб Леонід часто виводив його вже й із капітанською пов’язкою. Був одним із тих, кого можна називати улюбленцем публіки. Але при цьому у віці 31 року покинув команду.

«Леонід Буряк пішов передостаннім із тієї плеяди, зігравши 24 матчі з 34 у 1984 році. Навколо його відходу і подальшої появи в московському «Торпедо», а потім у харківському «Металісті», виник цілий клубок чуток, які у свою чергу породили різні домисли, насамперед про конфлікт між Буряком і мною, – пригадував Валерій Лобановський. – Леонід у пресі публічно пояснив, що совість його перед київським «Динамо» чиста, що нікого він не зраджував - ні Лобановського, ні команду. «Але інтриги навколо мене, - сказав він, - плелися давно, і люди, які були зацікавлені, щоб я пішов, раділи, коли це сталося». Наскільки мені відомо, у київському «Динамо» ніхто Леоніда в нечисту совість і тим більше в зраді інтересів команди ніколи не звинувачував. Нічого не чув я і про інтриги і про зацікавлених в його відхід людей. Повторюся, ми нікого не відраховуємо, крім тих, хто порушує норми життя команди. Тих, хто проситься, відпускаємо. Буряк хотів повних гарантій того, що він буде грати в основному складі. Зрозуміло, дати їх йому ми не могли, як не даємо нікому. Критерій один - гра. Участь Леоніда в 24 матчах в 1984 році (менше нього тоді зіграли Кузнєцов, Рац, Яковенко, Михайличенко і Безсонов, стільки ж - Заваров), мені здається, спростовує всі чутки про дискримінаційне до нього відношенні, але ж ми бачили втрату Буряком швидкості, прагнення зіграти в основному в «чистий» футбол, особливо не обтяжуючи себе чорновою роботою, від якої, до речі, його звільнили повністю в двох наступних командах – «Торпедо» і «Металісті».

А ось версія самого Буряка: «Перед сезоном 1985 року хтось із моїх недоброзичливців шепнув Лобановському, що Блохін з Буряком збираються його звалити. "Ще не народилася людина, яка прибере Лобановського", - розлютився він і дозволив на мою адресу грубий випад. Два роки ми не розмовляли, в першому матчі за «Торпедо» в Києві я видав натхненну гру, і москвичі виграли, але потім ми з Валерієм Васильовичем зустрілися, потиснули руки і почали спілкуватися, наче й нічого не було. І в цьому також велич його особистості».

З одного боку, Буряк і справді був у порядку – це він довів подальшими виступами (наприклад, в «Металісті», з яким під завершення виступів – 1988 року – завоював Кубок СРСР). З іншого – Лобановський завжди дивився вперед, і прощаючись із Леонідом уже бачив на цій позиції нових людей. Так чи інакше, вже через два роки після відходу ветерана київське «Динамо» виграло другий в історії Кубок кубків, і в півзахисті діяли нові обличчя – також талановиті футболісти. Переїзд Буряка в Москву на той час був однією з головних трансферних подій. Чутки (пізніше підтверджені в численних інтерв’ю) свідчили, що Леоніда кликали в московський «Спартак», але динамівець, навіть провівши кілька контрольних матчів за москвичів, не став переходити в стан найпринциповішого суперника.

За «Торпедо» він зіграв 38 матчів, забивши 3 м’ячі у 1985-86 роках, ставши найстаршим і найдосвідченішим гравцем команди під керівництвом Валентина Іванова. Буряк проявив свої найкращі якості й допоміг московським «автозаводцям» у чемпіонаті-85 фінішувати в п’ятірці найкращих – і це був найкращий їхній результат за останніх п’ять сезонів. Прогрес молодих братів Савичевих і Кобзєва – не в останню чергу, наслідок диспетчерського хисту одеського ветерана, хоча грати на повну силу в «Торпедо» йому заважали травми. Буквально через півроку ця команда візьме Кубок СРСР…

У харківському «Металісті», де легендарний динамівець Євген Лемешко збирав досить самобутній колектив, Леонід Буряк провів свої останні сезони в Вищій союзній лізі. Загалом, за півтора роки в 43 матчах забив п’ять м’ячів. У свої майже 35 років, Буряк став справжнім героєм фіналу Кубка СРСР 1988 року, де його «Металіст» переміг недавніх одноклубників-торпедівців – 2:0. Під кінець першого тайму саме після його подачі зіграв рукою Олексій Єременко (батько відомого в майбутньому півзахисника «Динамо» Романа), і Гурам Аджоєв забив з пенальті. А вже в другому таймі ці гравці запустили ще одну атаку, яку завершив високорослий Олександр Баранов, вдало зігравши головою. Провівши весь фінальний матч, Буряк допоміг харків’янам здобути головний свій трофей у радянській частині клубної історії.

Під завісу своєї кар’єри Леонід Йосипович переїхав догравати в, як тоді казали, «капіталістичну країну» – Фінляндію. У складі друголігового клубу КПТ-85 (Кемі) Буряк провів два з половиною сезони як граючий тренер, відзначившись сімома голами. Далі отримав запрошення із клубу рангом вище – першолігового Ваантан Палло-70, за який провів 12 м’ячів і привів до 10 місця в своєму дивізіоні сезону 1988/89. У 1991-92 роках Леонід Буряк отримав досвід роботи в соккері США – очолював футбольну команду Університету Евансвілла, який закінчило чимало відомих особистостей, в тому числі – відомий кіноактор Рамі Малек. «Пурпурові аси» (так називають команди цього вишу) отримали уроки європейського футболу від знаменитого динамівця, а Буряк повернувся на батьківщину з безцінним досвідом. «Ми з сім'єю поверталися, коли в Москві стріляли танки. Всі говорили: божевільні, що ви робите, куди їдете? А ми взяли дітей і повернулися», – пригадував пізніше Леонід Йосипович.

У чемпіонаті незалежної України Леонід Буряк дебютував на посту головного тренера тернопільської «Ниви». Прийнявши команду в розпал сезону 1992/93, він врятував її від вильоту (14 місце серед 16-ти), а в наступному чемпіонаті підняв команду на сьоме місце – у майбутньому ця команда лише раз буде настільки високо, а вище вже й не вибереться. Під керівництвом молодого тренера поліпшили свою майстерність майбутні збірники – Тяпушкін, Леженцев, Тернавський (він, щоправда, на міжнародному рівні гратиме за іншу країну), а також Мочуляк, Леженцев, Ніколайчук, Бабій і багато інших.

За півтора сезони в Тернополі стало ясно, що Буряк має не лише гучне ім’я гравця, а й хист тренера. Були різні розмови, але в підсумку Леонід Йосипович віддав перевагу запрошенню з рідного клубу, який кликав його в тренери ще в 80-х. «Чорноморець» середини 90-х – одна з найяскравіших команд України. Суслов, Парфенов, Телесненко, Сак, Жабченко, Кардаш, Зотов, Мусолітін, Мглинець, Гусейнов – а ще час від часу приєднувалися до команди й зірки радянського футболу рівня Бєланова, Литовченка, Чередника. «Чорноморець» Буряка боровся за чемпіонство, здобув дві срібні медалі та власний тренерський авторитет. Своїм підопічним він дав і урок професіоналізму: «Коли я прийшов у «Чорноморець» і побачив, що на базі футболісти смажили шашлики, взявся за справу. Порядок, звичайно ж, стосується і спортивного режиму. Є речі, які заборонені - за них гравець штрафується від 50 до 150 доларів, залежно від тяжкості проступку. Далі з режимом у мене в команді проблем не було».

У збірній України другої половини 90-х – тій самій, що повернула нашу державу на футбольну карту міжнародного футболу – Леонід Буряк входив у тренерський штаб під керівництвом Йожефа Сабо, який консультував особисто Валерій Лобановський. То були часи, коли кілька плей-офф поспіль наша збірна спинялася в кроці від великих турнірів. І Буряк, як кумир того покоління збірників, зробив свій вклад у ці успіхи. У збірній він працював з 1995 по 2003 рік з невеликою перервою на відрядження в тульський «Арсенал».

У кінці 2001 року Леонід Йосипович був призначений головним тренером національної команди після того, як Валерій Лобановський поступився майбутнім віце-чемпіонам світу – німцям – у плей-офф Мундіалю-2002. Втім, у відбірковому турнірі до Євро-2004 наша національна збірна поступилася іспанцям і грекам. Час показав, що це були дуже сильні суперники – греки в підсумку сенсаційно виграли чемпіонат Європи під керівництвом Отто Рехагеля, а в складі іспанців, попри не надто вдалі результати на міжнародній арені, вже виходили на перший план майбутні чемпіони світу та Європи на чолі з Хаві Ернандесом.

Безперечно, через роки можна побачити й хорошу сторону роботи Леоніда Йосиповича – як тренер, він проявив себе гарним кадровиком, у збірній давши дорогу в великий футбол кільком гравцям, які багато років виступали на найвищому рівні. Наприклад, у національній збірній саме Буряк дав дебютувати Андрію Вороніну, Руслану Ротаню, Олегу Гусєву, В’ячеславу Шевчуку, Максиму Калиниченку, Олександру Рикуну, Євгену Левченку та багатьом іншим. Дав новий поштовх у міжнародній кар’єрі Віталію Реві, Володимиру Єзерському, Сергію Федорову. Ветеран Олександр Горшков став прикладом надприродної «чуйки» Буряка – дебютував у 33 роки й наприкінці зустрічі розкішним ударом забив Ікеру Касільясу, а матч із іспанцями завершився в Києві внічию 2:2. На своєму полі українці впевнено перемагали греків – 2:0, ще не знаючи, що перед ними – майбутні чемпіони Європи…

Влітку 2005 року Леонід Буряк прийняв київське «Динамо». Команда непогано починала сезон, але рано вилетіла із єврокубків, поступившись у кваліфікації Ліги чемпіонів швейцарському «Туну». Але, знову ж таки, поряд із невдалим поточним результатом можна відзначити, що саме за цього тренера в клубі з’явилися, закріпилися Тарас Михалик, Карлос Корреа та Руслан Ротань (який, вважаємо, довів свій рівень у «Дніпрі» і в «Динамо» також проявив себе добре).

У сезоні 2011/12 Леонід Буряк погодився допомогти скромній команді ПФК «Олександрія», яка щойно вийшла у Прем’єр-лігу й боролася за збереження прописки. Тодішній найвищий дивізіон України з усією плеядою місцевих зірок і сильними, статусними легіонерами зі всього світу залишав не так багато шансів новачкам, олександрійці в підсумку вилетіли. А Леонід Буряк залишив команду Володимиру Шарану. Багато років Леонід Йосипович передавав свій досвід у нашому клубі, працював спортивним директором. Шанують Буряка по всій Україні, а в рідній Одесі проводиться турнір на призи заслуженого майстра спорту СРСР, заслуженого тренера України.

Леонід Буряк відомий ще й як справжній інтелектуал футболу. Свої думки про Гру він виклав у книгах «Гарячі точки поля» та «Я жив у щасливий футбольний час». Вони розкривають Леоніда Йосиповича як людину розважливу, котра безмежно поважає справу всього свого життя та одноклубників і колег, що траплялися на його шляху. І серед думок, які він виклав у власній автобіографії, переважають ті, які стали такими рідкісними в наш час – повага до своєї команди, відданість колективу, професії. Ось би й цьому повчитися не тільки в героя нашої статті, а й у всього його покоління нинішнім «зірочкам».